Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Мар'їнка очима добровольця: боєць "Правого сектору" про життя на війні
08.12.2016
Добровольці на передовій. (Фото Михайла УХМАНА.)
Заїхали в Мар’їнку близько обіду. Нас, трьох «правосекторівців», розподілили по позиціях.
Я з побратимом «Клеєм» (позивні і назви укріплень змінені з міркувань безпеки бійців) опинився на «Горі», а друг «Північ» — на «Бурі». Тільки розклали речі, як прийшла команда: новенькі на пост. Що ж, накази не обговорюють...
Місцеві не звертають увагу на небезпеку
Повна екіпіровка, відчуваю себе американським спецназівцем. Стоїмо біля бліндажу, який укріплюють солдати. Останні в бойових виходах участі не беруть. Покарані.
Тому змушені працювати: копають рови, насипають пісок у мішки, дрова заготовляють на зиму, такий собі штрафбат. Один iз них підійшов до мене і почав розказувати, що їх місяць тому бомбили, як він після бою назбирав ціле відро осколків.
«Чого ж ти покараний, герою, чого не воюєш, а в багнюці риєшся?» — запитую його. «Та в друга був день народження, ось ми і перебрали, а тут командування нагрянуло», — каже він мені.
Дивлюсь на нього і дивуюсь: дядькові більше п’ятдесяти років, а розуму, здається, зовсім не має. Невже варто їхати на війну, залишаючи вдома стареньких батьків, дружину, дітей, онуків, щоб тут п’яним загинути під обстрілом?
Раптом неподалік нас зупинився автомобіль. Мій співрозмовник пішов працювати, боячись, щоб це не було його керівництво. Проте це були наші побратими-добровольці, яких тут багато і які захотіли відвідати нас. Зустріч була теплою, але короткою. На одному з постів розпочалася стрілянина...
Патрульна зміна пройшла швидко, ми й не побачили, як до нас підійшов старший позиції і сказав, що вільні, до наступного чергування.
Цього разу я стоятиму поряд iз ним, щоб набратись досвіду, а друг «Клей» — з іншим солдатом, у якого за плечима величезний бойовий шлях. Що ж, до ночі далеко, тому іду прогулятись містом.
Перше, що мене вразило, — це присутність на вулицях дітей і стареньких бабусь. Перші грались, другі сиділи на лавочках і обговорювали останні новини, які зовсім не стосувались війни.
Дивно все виглядало. За п’ятсот метрів стояли позиції сепаратистів. У будь-який момент могла прилетіти випадкова міна, проте ніхто не звертав увагу на близькість до передової.
Пройшовши у центр міста, бачу, як акуратно підметені вулиці, листя лежить на купках. Біля мене пройшли два солдати, які теж звернули на це увагу. Один iз них сказав: «І так кожного дня, все прибрано, ніякого сміття, приємно».
І знаєте, справді приємно дивитись на це все. Незважаючи на війну, люди підтримують своє місто охайним, чого, на жаль, не можу сказати про інші обласні, районні центри чи села, де про бойові дії чують тільки від ЗМІ.
Відвідав місцеві магазини, ціни тут трішки вищі, ніж у частині мирної України, проте люди купують, адже потрібно щось їсти. Єдине неприємно вразило у цей перший день: надто багато споживається алкоголю: п’ють старі, молоді, чоловіки, жінки.
Навкруги темнота, болота, очерети...
Ось у таких роздумах і клопотах пройшов мій перший день на передовій. За рекомендацією командира спати ліг рано, та сон не йшов. Нас у кімнаті жило шестеро. У кожного було своє заняття: хтось заступав на пост, хтось чистив зброю, тому гамір не вщухав.
Промучившись до третьої години ночі, ми з командиром заступили на бойове чергування. Навкруги темнота, болота, очерети. Картинка не з приємних.
Перші хвилини я сидів і не дихав, таке напруження було. Серце калатало, як церковні дзвони. Напарник і командир в однiй особi, з позивним «Борода», заспокоював мене, та полегшало мені тільки пiд ранок, коли нас замінили. Надзвичайно насторожувала тиша, мені здавалось, що сепаратисти повсюди. Хотілося стріляти, проте всі мовчали.
Заснувши після чергування, прокинувся, коли над Мар’їнкою світило сонце, знову вулиці заливались дитячим сміхом, і вкотре не вірилось, що ми на війні. Боєць iз позивним «Старий» готував суп.
Картопля, консерва, макарони, декілька лаврових листочків — ось усі інгредієнти цiєї страви. Та в той час мені здавалось, що кращої їжі в житті я не куштував. Поївши, беру автомат і виходжу на вулицю, щоб почистити зброю.
Недалеко від мене розмовляють двоє солдатів ЗСУ і один доброволець. Розмова проста, з одного боку, а з іншого — до болю чіпляє за серце.
«Ось ми отримуємо гроші, пільги від держави, а що тобі дає ця війна? Загинеш, навіть не буде тебе за що поховати», — кажуть солдати моєму побратиму. Він дивиться на них, усміхається, адже це не вперше йому таке говорять.
«Хлопці, не можна все вимірювати грошима. Ви заробітчани чи бійці української армії?» Солдати здивовано хитають головою і розходяться в різні боки. Друг, підійшовши до мене, починає жалітись, що його постійно тероризують цими запитаннями. Та, виговорившись, каже: «Така наша доля, бути під прицілом у сепаратистів і своїх».
Дітям не дозволяють говорити з добровольцями
Закінчивши чистити зброю, іду на сусідній блокпост. Раптом бачу — на дорозі сидить миле кошенятко. Стільки ласки і добра було в його очах, що я не витримав i взяв його на руки. Раптом до мене підбігло двоє дітей.
Зупинились на відстані трох метрів і мовчать, озираються на кошеня, проте бояться щось сказати. Напевне, дорослі добряче промили їм мізки, щоб не спілкувалися з людьми у воєнній формі.
Зрозумівши ситуацію, я усміхнувся і віддав тваринку дітям. Вони продовжували мовчати. Відійшовши від них, озирнувся. Одне дитинча, дивлячись на мене, сказало мені: «Спасiбо», а інше теж додало несміло: «Дякую».
Прийшовши на пост до друзів, розказав їм цю історію. Вони ж заявили, що жителі Мар’їнки, забороняють розмовляти своїм чадам iз солдатами, добровольцями, оскільки вважають нас нехорошими.
В очі це ніхто не говорить, проте у вузьких кругах така думка побутує. Попивши чаю з побратимами, поговоривши про події минулої ночі, повертаюсь до себе, адже час пролетів швидко. Зараз почне темніти, а одному ходити по місту, навіть озброєним, небажано.
Дорогою зустрічаю знайомих уже мені дітей. Один iз них, хлопчик, підбіг i, вже не боячись, розказав про котика на ім’я Тишко. Який він хороший, лягає з ними спати, грається.
Дитина щебетала мені, а я радів у душі, немов закінчилась війна. Повірте, це відчуття було дуже хвилюючим. Адже діти побачили і зрозуміли, що я — не вбивця мирного населення, не ґвалтівник, не людоїд, а людина, яка повернула їм маленьку радість.
Найсмачніша яєчня
Зайшовши у дім, побачив величезну кількість народу, всі прийшли на святкову вечерю. Виявляється, волонтери передали добровольцям продукти: яєць і сала.
Ось побратими вирішили приготувати... звичайнісіньку яєчню. Запах страви розійшовся вулицею, і на нього прибігли навіть ЗСУшники, яким уже набридла тушонка з макаронами.
Один iз них, уплітаючи сало, сказав нам: «Хлопці-добровольці, що б ми без вас робили». На що командир відповів йому: «Коли я їм, то глухий і німий». Всі усміхнулись і вже мовчки продовжили трапезу. Навіть італійці, які воюють за нас, підійшли до мене і, показуючи на їжу, сказали: «Very well, Міша».
Через деякий час кімната опустіла, залишились лишень мої побратими. Двоє з них готувалися до нічної зміни, а всі інші дивились, як по сепаратистському каналі (українські не «тягнуть» у місті) розказували, як добре живеться людям у Донецьку.
Хоч би не брехали самі собі. Тисячі людей, які перебувають під контролем у терористів, напевне, не від добра перетинають кордон і купують у нас їжу, товари першої необхідності.
Раптом перегляд програми перервала автоматна черга, почав працювати важкий кулемет, почулися вибухи гранат. Хтось крикнув: «Почалося» — і половину хлопців вибігли з хати. Вибіг і я.
Темнота така, що око можна вибрати. На іншому боці міста тривав бій. Особисто по нас не стріляли, лишень деякі випадкові кулі, пролітаючи, свистіли над деревами.
Годину місто здригалося від вибухів, потім — кілька днів
...Одинадцята година ночі. Ми з командиром змінили хлопців на посту. Знову сиджу, обнявши автомат. Серце уже спокійне. «Борода» стиха розказує якусь історію.
Раптом неподалік нас теж пролунала автоматна черга. «Сепаратисти очеретами хочуть зайти між нами і 10-м батальйоном, щоб таким чином ми розпочали стрільбу одне по одному», — каже командир.
«Тоді вогонь?» — схвильовано запитую я. «Почекай, нехай поближче підійдуть, і не висовуйся у бліндажний отвір, голову рознесе», — відповів він. Через хвилин десять я відчув, як автоматні постріли лунали десь за сто метрів від нас. «Давай!» — скомандував «Борода».
Забувши про обережність, здоровий глузд, стріляв iз віконечка, вибігав iз бліндажа і відкривав вогонь iз вулиці. Усе перемішалось: сусідній пост почав бити з кулемета, вся Мар’їнка здригнулась від вибухів. Так тривало десь годину.
Сепаратисти відступили. У кінці міста лунали постріли, але біля нас усе затихло. І більше цієї ночі нічого екстраординарного не траплялось.
Зранку я з друзями пішов на сусідні пости, щоб дізнатись подробиці нічних боїв. Всі були здорові — і це радувало. Хоча з Авдіївки прийшли погані новини: внаслідок обстрілу терористами наших позицій одного добровольця було вбито, а іншого поранено. Важко таке чути.
Близько шостої години вечора повертались на свою позицію. Мирне населення мовчки проходило повз нас, не вступали і ми в розмову, всі думки були про майбутню ніч.
Цього разу терористи розпочали обстріл по всіх напрямках. Хлопці з нашої позиції по рації запросили прилад нічного бачення.
Але ми через величезне скупчення куль, якi пролітали в нашому напрямку, півгодини не змогли до них пробратись. «Борода», подивившись на все це, сказав: «Сьогодні буде пекло».
На жаль, його слова справдились. Били міномети, гранатомети, кулемети. Коли прийшов час міняти хлопців, на позицію пробирались поповзом, перебіжками. Близько півгодини ми не відкривали вогонь.
Раптом, я почув, як ламається очерет, повідомив про це командиру, він дав команду на відпрацювання гранатами. Стою посеред болота, небо світиться від обстрілів, руки трусяться, командир, побачивши мою нерішучість, запитав: «Перший раз? Не бійся, прикрию».
Несміливо потягнув за кільце, здавивши до посиніння пальців запобіжник. І коли неподалік вистрелили з ВОГа (гранатомет, який стріляє осколковими боєприпасами), я щосили кинув.
Відходячи назад, звалився в траншею і з неї забрався в бліндаж. Відпочивши хвилин п’ять, знову почав бити по сепаратистах iз автомата.
Що творилось навкруги, неможливо передати. Наші війська, обізлившись на нахабних сепаратистів, відповіли їм з усіх видів зброї, не працювали тільки артилерія і танки. Пам’ятаю, що стріляв у безпам’ятстві, заїдало патрон. Стоячи на колінах, від’єднував магазин, проклинав усе на світі, брав додаткові ріжки в командира і знову гатив.
