Українському електорату зле бракує медіа-грамотності, тому він геть беззахисний супроти пропаганди олігархічних та відверто провладних засобів масової інформації.
Добре помічними ліками від маніпулятивної інформації є, зазвичай, книжки. Та часом серед політологічних досліджень трапляються такі, що краще їх оминати.
В Совєтському Союзі не було не лише сексу, а й політології. Зате в сучасній Україні є Академія політичних наук та Національна академія педагогічних наук, куди входять і дослідники-політологи.
Сотні академіків і членів-кореспондентів цих доволі специфічних утворень мають поважні наукові ступені й посади в солідних наукових і державних установах.
Ось і Василь Ткаченко, автор уже 23-ї монографії «Росія: ідентичність агресора» (К.: Академія), має титули, відзнаки, творчу біографію, що підігрівають читацьке очікування непересічних висновків.
Платон і Аристотель вбачали у формі сутність речей, змістовність форми постулював у фірмовому туманному стилі Гегель.
Книга у формі монографії з солідними рецензентами і рекомендацією Вченої ради Інституту всесвітньої історії НАН України зумовлюють неабиякі надії щодо якості її змісту.
Та вже перший рядок — «21 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла Постанову за № 2332 «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» — свідчить, що мова йтиме, радше, про Україну, аніж про Росію.
Принаймні перша з трьох глав (третина книги) присвячена винятково Україні, де замість висновків — невибагливий розділ «Зона цивілізаційного протистояння», — і теж не про Росію.
У двох інших главах — чимало про США, Китай і переважно банальності про Росію.
Як-от, «одкровення»-загальники тамтого академіка Арбатова: «Влада повинна зробити все, щоб не допустити соціального вибуху, причому діяти за допомогою реформ, які поліпшать становище людей, дадуть їм почуття власної гідності, можливість впливати на політику через демократичні інститути і норми. Не дай нам боже дожити до нашого Майдану».
Або такі-от «відкриття» з російських джерел: «Проект «Крим наш» був покликаний консолідувати суспільство імітацією безкровної перемоги.
Але і цього виявилося мало — в хід пішла випробувана тактика мобілізації суспільства через «фортецю, обложену зовнішнім ворогом»; «Російська держава-цивілізація, про яку так багато говорив Путін, демонструє нині всі ознаки занепаду та згасання. Питання лише про час і спосіб остаточного падіння. Намагаючись продовжити життя системі російської влади, але не маючи змоги відповісти на виклик часу (слабка економіка, корупція і деградація освіти), Кремль переводить увагу суспільства на зовнішні загрози за рахунок підміни викликів і відволікання уваги».
Чверть століття тому таке писали в націоналістичних газетках, нині — в академічній монографії.
Зрештою, пріоритетна увага до України (у книжці про Росію) була би прийнятою, коли б автор не послуговувався зашкарублими толочкізмами: «Сьогоднішня російська державність має дніпровське коріння, як ми говоримо, у нас спільна дніпровська купіль. Київська Русь почалася як основа майбутньої російської держави. У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови. У цьому сенсі, я ще раз хочу повторити, ми один народ».
Браво! Коментарі зайві. Й це у главі «Україна — не Росія: випробовування Майданом»!
Відтак маємо квінтесенцію рафінованої малоросійської меншовартості й бажання наукоподібно перекласти свій інфантилізм на інших: «Насправді «успішний або неуспішний розвиток окремої держави багато в чому визначається не її власною волею до перемоги, а тим, чого від неї хоче інший світ і наскільки він дозволяє їй успішно розвиватися... насправді потрібно дивитися на розстановку політичних та економічних сил у світі, котрі зумовили появу... можливості досягти всіх цих успіхів».
Філософ науки Карл Поппер наголошував, що навіть правильне твердження, висловлене без застосування наукового методу, не має нічого спільного з наукою.
Теза «Україні, як після Першої, так і Другої світових воєн, не поталанило із самовизначенням: Європа як тоді, так і тепер виявилася не готовою ні зрозуміти, ні сприйняти прагнення України до незалежності від Росії» без геополітичного аналізу, зокрема 1918–1920 років, голослівна. В тій українсько-російській війні майбутнє України кувалося в Холодному Ярі, та її доля визначилася за лаштунками Паризької мирної конференції.
Ігнорація лідерами Першої української революції міжнародного геополітичного чинника призвела до трагічної втрати Україною державності. 11 листопада 1918 р. Польща проголосила незалежність, а вже 18 січня 1919-го тисячі поляків заполонили Париж, виціловуючи В. Вільсона. Ю. Пілсудський, Р. Дмовський, І. Падеревський, інші як могли лестили «Раді трьох».
УНР і ЗУНР були представлені жалюгідною делегацією з вимогою виведення з української території військ Антанти. Звідси «Лінія Керзона», втрата Україною Галичини, Волині...
«Українській владі доводиться шукати взаєморозуміння з лідерами Заходу, українськими представниками великого капіталу і з апаратом управління, що небачено розрісся. Доводиться враховувати і чинник Майдану».
Дійсно, владі не позаздриш, якщо їй опонує «апарат управління, що небачено розрісся», як значить В. Ткаченко й спирається на розлогу цитату Ю. Мостової з газетної публікації, в якій вона пунктирно намічає місця найбільшої корупції й бюджетно-податкового дерибану.
В цьому сіль: «Дзеркало тижня» змістовніше, коротше, дешевше; без банальних цитат, компіляцій та інших атрибутів «докторського стилю».
* * *
Вереснем-груднем 2014 року Київський Національний університет спільно з Центром східно-західних студій Реґенсбурзького університету «Європеум» провели конкурс на кращий есей з теми-проблеми «Україна між Сходом і Заходом: Апокаліпсис чи модель майбутнього?». Надійшло 390 робіт із України та 14 з Німеччини.
Дві третини учасників — молодь до 25 років, наймолодшому — 13.
Цього року вийшла друком підсумкова однойменна 200-сторінкова книжка «Україна між Сходом і Заходом: Апокаліпсис чи модель майбутнього?» (К.: Самміт-Книга) — сорок кращих робіт конкурсу.
Його ініціатор, професор Вальтер Кошмаль відзначає, що учасники з України «з почуттям високої гідності й відповідальності роблять ескізи українського майбутнього на засадах європейських етичних принципів.
Це вражає і водночас ставить під сумнів ті стереотипи, які щодня накидають нам як політики, так і публіцисти».
Українські ж організатори наголошують, що «жанр есе передбачає довільну композицію тексту, висловлення суб’єктивних думок і вражень, вичерпність трактування теми при цьому не є визначальною.
Саме жанр есе дає можливість творчій особистості виявити себе повною мірою».
Як на мене, перше місце для есею, написаного російською, — вияв малоросійщини. Ніяка це не європейська толерантність — адже німецькі учасники не писали своїх творів «світовою» англійською.
Так само окупаційною мовою написано твір і наймолодшого учасника — школяра-восьмикласника з Дніпра.
Добре, що хлопчак не боїться бути відкритим, оригінальним, креативним.
Але соромно, що на батьківщині ракет дітлахи виховуються на казках К.Чуковського: в епоху глобалізації, Інтернету, нанотехнологій конотації в мешканця міста-мільйонника, як століття тому, викликають Бармалей і Муха Цокотуха!
Кожен має право фантазувати на довільну тему, та не конкурсант. Якщо рекомендації (навіть у форматі есею) урядові дає 26-літній випускник механіко-металургійного коледжу (фах: технік-механік металургійного підприємства), котрий працює помічником художнього керівника в театрі-мюзиклі, то виникають питання до журі. Справа навіть не в мові викладу.
Пропонується оптимізувати бюджет держави (нехай із посиланням на К.Бендукідзе) шляхом ліквідації Мінекономіки, Мінсім’ямолодьспорту, Мінкульту (Бог із ними, не шкода), МінАПК (теж не збиток, із городу прогодуємося).
Та заразом наш порадник пропонує скасувати й Академію наук! Це вже занадто: фахівець із трьома роками напіввищої освіти оцінює доцільність діяльності тих, хто продукує нові знання десятиліттями! Коли подібну маячню несе радикальний політик з вилами, списуємо на особливості його електорату, та отримати підтримку популістського невігластва від університетських викладачів?!
А включення до книги «творів» плагіаторів — уже не сором, а ганьба. Ірина Бакай — випускниця юридичного і міжнародного факультетів Львівського Національного університету та Микола Бєлєсков — студент (на той час) магістратури Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Шевченка подали майже цілком ідентичні тексти.
Хто в кого списав — не знаю, але хтось із цих міжнародників захищатиме інтереси України на переговорах із РФ!? В Японії найбільший гріх студента — списування... Може через те вона — не Україна.
Публікація цих текстів — питання до українських гедлайнерів конкурсу: професора кафедри історії та стилістики української мови Л. Гнатюк, доцента кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн О. Іванова, асистента кафедри соціальних комунікацій Ю. Нестеряк. Як гумор (університетський тролінґ?) — тексти розміщено поруч. Дивує, що є наївні меценати, котрі не шкодують своїх грошей на підтримку імітаторів.
Звісно, у книжці є й цікаві, навіть яскраві есеї. Згадати, бодай, таких авторів-конкурсантів, як А.Гаврильченко, М.Гах, Т.Заварза, І.Косицька, С.Орел (Бондар), О.Павленко, інші.
Тексти, котрі припадають до душі, написані переважно в стилі праґматичного, а то й меркантильного фантазування чи тужливо-щемливої прози. На жаль, практично відсутня романтика, а життєвий оптимізм останнього абзацу здебільшого банальний, на кшталт «усе буде добре; у нас усе вийде».
Переможці конкурсу з Німеччини зрозуміли тему геополітично, звідси алюзії, викликані тематичним запитанням.
Їхні тексти, на мою думку, не надто сподобаються більшості українців, але це погляд наших західних сусідів на ситуацію в світі, Європі, Україні, Донбасі.
Його потрібно знати, щоб уникнути зайвих ілюзій щодо перспектив інтеґрації України до Європи.
