Чорноземи не врятували: від голоду на Київщині рятувало перебування в Лук’янівській в’язниці

Яцьки — одне з сiл Васильківського району, в якому лютував голод. «У нашій районній газеті ми не знайдемо жодного повідомлення про Голодомор, але очевидці свідчать, що голод почався в селі Яцьки весною 1933 року, як посадили картоплю...» Така була одна з перших згадок про Голодомор у газеті «Шлях Ілліча» від 23 вересня уже 1990 року. 

 

Голод був, але про це довго замовчували. Як у газетах років, коли винищували українців голодом; так і в пресі радянського періоду. 

 

Прикметно, ще від голодного геноциду найбільше потерпали селяни-хлібороби. Причому відбувалося це в центрі України, на найбагатших у світі чорноземах, які становлять четверту частину всіх світових «чорних земель». Найжахливішим наслідком голоду було не лише фізичне вимирання, а й духовне зубожіння, яке виходить за межі будь-якої моралі. 

 

За свідченнями очевидців, були непоодиночні випадки канібалізму (людоїдство, трупоїдство), і вбивства людей заради торбинки зерна чи будь-якої їжі.

 

Ось витяг лише з однієї кримінальної справи про людоїдство, яку нам вдалося віднайти в архівах. Ідеться про село Глеваху, що входило тоді до складу Васильківського району.

 

Із протоколу допиту (витяг) Глущенко Оксани Сергіївни, 36 pокiв, неписемна, селянка, біднячка, вдова, 3 душі сім’ї, хата, зі слів не судима. 1933 року, лютого, 28 дня:

 

«Я залишилася вдома зі своєю дівчинкою Олександрою, якій чотири роки, i коли моя дівчинка спала біля мене на печі, я взяла ножа, яким різала хліб, i зарізала свою дівчинку Олександру. Після чого я взяла зарізану дитину, винесла в комору i положила в ночви. На другий день прийшов мій старший хлопчик Іван, який запитав мене, де наша Олександра. Я вiдповiла, що Олександра померла!

 

Все це зробила тому, що я вмирала з голоду. До цього я з’їла два коти та двох собак, яких я їла разом зі своїми дітьми. Більше додати до справи нічого не маю. Додаю, що в мене було трохи озимини — 0,5 га, яку я назбирала в 32 році. Хліб, який був у мене, був забраний сільрадою в кiлькостi 8 пудiв, i я залишилась без хліба. Додаю, що печінку та серце від своєї Олександри я зварила i з’їла... Записане i прочитане (мені, Глущенко) об’яснили».

А ось свідчення старожилів-яцьківців, що записали місцеві краєзнавці — старшокласники і вчителі.

 

Наталія Степанівна Шатнюк, 1928 р.н.:

 

«Я пам’ятаю 1932-1933 роки голоду. Мені було всього п’ять років, моїй сестричці Вірі — десять. Батька заарештували, ще коли мені було два роки, тому я його не пам’ятаю. А матір Марію Платонівну теж заарештували у 1932 році — «підшивши» політику, що вона «вкрала» тарілку «похльобки» і кусок хліба у голови сільради та й віддала голодним людям. Вона відбувала «виправні роботи» у Лук’янівській тюрмі. Ми з сестрою залишилися самі на руках діда Платона, маминого батька. Стали пухнути з голоду. Їли гречану полову. Віра могла пересуватися тільки з ціпком, а в мене світилися одні кістки. 

 

Матір відпустили весною 1933 року з тюрми на один день. Але вона продовжувала там працювати. Доручила старенького батька і старшу доньку двоюрідному братові Архипу, а мене взяла в рядно на плечі й понесла у Київ на Лук’янівку (60 км від Яцьок. — Авт.). Спасибі коменданту тюрми Кузьмінському, який дозволив матері залишити мене при собі. Так ми вижили.

 

У 1933 році,  згадувала Наталія Степанівна,  вимирали цілі сім’ї. Пам’ятаю, як підводи везли мертвих людей, а ми, малі , бігли позаду, а з підводи теліпалася чиясь коса аж по землі. Із розповіді Івана Біляка знаю, що був Пудій — у нього було три хлопці й дружина. Пудій iз дружиною пішов у поле на заробітки й не повернулися. Обоє померли з голоду десь у дорозі. Діти залишилися самі. Дід Іван Біляк частенько приносив щось поїсти. Одного разу приходять, а найменшого Колі немає. Присiкався він до хлопчиків: «Де Коля?». Хлопці повтікали, а дід Іван знайшов у ямі лише кістки і голову Коліну. З’їли два старші брати найменшого. Куди ділися брати-людоїди, ніхто про них нічого не знав». (Записано 01.10.2002 року, Федоренко Н.Г.).

 

Пелагея Ленівна Моргун, 1921 р.н.:

 

«У нашій родині було семеро душ: мати, батько, я і п’ятеро братів. Корову та коня у нас забрали. Пухли з голоду. Мертвих людей замотували в ряднини і складали на віз, в якому везли на кладовище. Викопували одну яму, в яку скидали по десятеро покійників. Ніхто й не плакав. Коли батько ще мав силу, то їздив у Западну Україну, де міняли одяг на їжу.
 

Батько й брати померли. Залишилася я і моя мати. Згодом померла і мама. Я залишилася сама. Пережила багато різних трагедій. Маю дві дочки і три сини, також внуків і правнуків». (Записано 21.09.2005 року, Огородник О.В.).

 

Віра Іванівна Голуб, 1922 р.н. (нині жива):
 

«Роки Голодомору 1932-1933 рр. залишилися в моїй пам’яті назавжди. На той час мені вже було10-11 років. Лише на нашій Набережній вулиці вимерло декілька багатодітних сімей. У сім’ї Харченка Ілька було шестеро дітей. Із цієї великої сім’ї при підтримці сусідів вижила тільки Люба. Ми з мамою вижили завдяки корові.
 

Спливає в пам’яті й таке: якось зайшов у хату сусід, Кирпич Тарас, iз повним відром жаб, та хвалиться здобиччю. Жаб їли багато людей. Спочатку заливали кип’ятком, шкіра здувалася і чистилась як у вареної картоплі, а потім готували з них усе, що хто придумає. Виживали хто на чому. 
 

Я часто спілкувалася з подругою, яка живе зараз у Гребінках, Лисенко Галиною Дмитрівною. Ось що вона мені розповідала за ті роки. 
 

Жила вона в Яцьках на «Павликах», а сусідами була багатодітна сім’я — дядько Іван та тітка Христя. Було в них шестеро дітей. До голоду в їхній хаті був лікнеп. Дядько Іван учив людей початкової грамоти, тобто був людиною потрібною в суспільстві. Але прийшли роки голодомору. В них, як і в усіх жителів села, забрали все, шестеро дітей просять їсти, а що? Тож вони страшенно голодували. Їли все, що тільки попадало в руки: бур’ян, жаб, пуголовків, слимаків, котів та собак — усе поїли. 
 

Якось подруга Галина звернула увагу, що не видно дівчаток дядька Івана, з якими часто гралися разом, та почала їх розшукувати. 
 

Знайшла в льоху мертвими. Коли роздивилася, а в них вирізані всі м’які частини тіла. Перелякавшись, прибігла додому і все розповіла батькам. Вони заборонили їй ходити в ту сім’ю, та й узагалі без нагляду з дому вже не відпускали». (Записано 21.09.2011 року, Коваленко Т.М. ).

Чи велася боротьба з людоїдством? Велася. Але не з голодом, а з нещасними людьми, які муками голоду були доведені до напівбожевілля. У ті роки термін «канібалізм» не вживався. Цей вид злочину навіть не передбачений Кримінальними кодексами України — тогочасним, прийнятим ВУЦВК 1927 року, і нині чинним КК України.
 

Злочин кваліфікувався за ст. 174-4 КК УРСР: «ст. 174. Разбой, то есть открытое, с целью завладения чужим имуществом, нападение отдельного лица, соединённое с насилием, грозящим смертью или увечьем...» Звучить святотатством, але під «чужим имуществом» розумілося життя, тіло (!) потерпілого.
 

Явище канібалізму набуло в Україні таких загрозливих масштабів, що для знешкодження людоїдів довелося залучати не тільки працівників ДПУ, а й лікарів, сільських активістів.
 

Виявленим людоїдам давали отруєний кусок хліба чи м’яса, а потім констатували актом, що, скажімо, «смерть постигла от паралича сердца» або ще з якої причини (звісно ж, не з голоду!)
 

Зазвичай слідчі, які вели подібні справи, порушували клопотання перед Судовою Трійкою при Колегії ТУ УРСР про застосування до обвинувачуваних «вищої міри соціального захисту — розстрілу». Але Судові Трійки замінювали смертні вироки 10-річним терміном ув’язнення у спеціальних концентраційних таборах, адже для подальшого будівництва соціалізму потрібна була нова жива дармова робсила.

Чи маємо підстави звинувачувати сьогодні поставлених на грань життя і смерті людей, які божеволіли від голоду? Час — найкращий суддя... Не судімо, й самі несудимі будемо. Ці нещасні, доведені до відчаю, тепер неосудні. Людоїдами були не вони. Людожерами були Сталін та його посіпаки, які забрали у селян хліб і змусили їх помирати голодною смертю. 
 

Яцьківці шанують своїх односельців, невинно убієнних голодом. Встановлено, що в селі у 1933 році загинуло 173 особи. Цей сумний мартиролог навічно закарбований у пам’яті живих. З ініціативи наших земляків — письменника і громадського діяча професора Василя Васильовича Сокура та ентузіаста-краєзнавця Миколи Васильовича Кирпича — в мальовничому місці, на високому пагорбі, з якого видно все село, було закладено сквер пам’яті жертв Голодомору.
 

Сільська рада виділила для цього земельну ділянку площею 1,5 га. 27 листопада 2010 року, у поминальний день всеукраїнської скорботи, був проведений недільник, на який прийшли ентузіасти, кожен зі своїм деревцем. Було викопано майже 100 лунок для посадки власних саджанців: сосни, липи, дубочків, калини тощо. Було встановлено металевий хрест, освячений місцевим священиком. Біля нього — стела з переліком усіх імен загиблих.