Психолог Вадим Васютинський: Навіть під час війни українцям потрібні звичайні радощі

— Чи не занадто пронизливо для певної частини соціуму донині звучить мотив «співпереживання жертв жертвам» — як об’єднання пересічних людей, які самі не зазнали втрат, навколо жалобних церемоній? 

І чи не говорить це об’єднання певної частини громадян навколо цінностей «співпереживання жертв жертвам» про віктимізацію? (Віктимізація, за «класикою», це процес і результат перетворення особи або соціальної групи на жертву злочину, злочинних посягань. — Ред.) 

І чи може реальне співчуття перетворитися для певної частини нашого соціуму на ритуальні відправи, які символізували б уже певну ідеологію «жертовності жертв»?

 

— Віктимізація в цьому випадку є лише частиною складніших суспільних явищ. Ідеться про загальний процес громадсько-політичного самовизначення нашого суспільства, яке навчається жити в нових історичних умовах.

Чи не головною рисою такого самовизначення, яку ми аж тепер опановуємо, є відповідальність — здатність приймати самостійні рішення і повноцінно за них відповідати, не перекладаючи її на когось — владу, Росію, Європу чи Америку. Це дуже нелегко, і наша колективна психіка чинить спротив, відвертаючись на інші емоційно насичені обставини.
 

Сьогодні ми перебуваємо в умовах численних повсякденних жертв. Іде війна, майже щодня гинуть люди, і цього факту не можна ігнорувати. Мертвим, мабуть, уже все одно, на якому світі вони нас залишили, але ж, як казав поет, «це потрібно не мертвим, це потрібно живим».

Гідне вшанування пам’яті загиблих воїнів має велике значення для суспільства, для нас усіх. І для родин загиблих, які потребують співчуття і розради бодай у тому, що смерть їхніх близьких не була даремною. І для тих хлопців, які воюють, бо вони інакше бачать сенс свого перебування на фронті. І для кожного громадянина, який так чи інакше мусить визначити власну позицію щодо кривавих подій сьогодення. 
 

У зв’язку з цим часта, майже постійна жалоба може виявитися такою собі психологічною пасткою. Багато хто, замість прагнути змін навколо себе і в самому собі, воліє занурюватися в нескінченні жалобні ритуали, які, з одного боку, пов’язані з тяжкими й гнітючими переживаннями, але з іншого — є зрозумілими й необхідними, стають звичними і навіть, даруйте, потрібними.

Ці ритуали не лише допомагають зарадити важким емоційним станам, а й дають змогу відчути й посилити свою моральну вищість і громадянську повноцінність. Це добре, але й небезпечно, бо перетворює їх на повсякденну психологічну потребу — потребу перебувати в скорботі.
 

Тому важливим є питання — наскільки похорони, жалобу, горе треба показувати широкому загалові, наскільки часто й розгорнуто про них розповідати. Відповідь здається мені очевидною: треба шукати якийсь оптимум.

Говорити про все це потрібно, але не можна заповнити телеекрани суцільним стражданням. Суспільство це витримає тиждень, місяць, рік, але далі просто втратить свою продуктивність і перестане нормально функціонувати. Так робити не можна. 
 

Водночас ігнорувати масові смерті не можна теж. На жаль, неможливо вивести якусь кількісну формулу меж потрібного і надмірного, маємо їх відчувати інтуїтивно. Чи треба щодня в новинах бачити похорон? Загиблий воїн у труні, поруч його згорьована мати, дружина, діти… Це, справді, важко, але замовчувати трагічні події — набагато гірше.
 

Важливо, щоб таку інформацію супроводжували якісь позитивні, у міру оптимістичні повідомлення й оцінки, які б утверджували віру в нашу загальну справу.

— До чого зобов’язують суспільство дешева і безвідповідальна ритуальна патетика, пафос щодо загиблих вояків, насаджувані владою, — адже вони не призводять до змін у реальному житті ні вояків, ні жителів тилу? Ритуальний пафос — не рятувальний! Не помічний він для суспільства, адже насправді становить собою легітимний та демонстративний вид ігнорування владою його реального життя та гострих проблем.

 

— У нас були ситуації масової загибелі воїнів — згадаймо Іловайськ чи Дебальцеве, і тоді влада поводилася безпорадно й неадекватно, коли намагалася якось це приховати, а постфактум пояснювала небажанням нагнітати атмосферу в суспільстві.

Об’єктивні дані про те, що гинуть люди, скільки їх загинуло, повинні бути доступними завжди, бо коли їх немає, то все одно інформація доходить до широкого загалу, але у спотвореному вигляді, і тоді психологічна атмосфера стає ще напруженішою.

Зрозуміло, що безпосередньо під час воєнних дій неможливо подати точну кількість загиблих. Але й удавати, що все гаразд, також не можна. Ось після Іловайська наша влада, зокрема устами Президента, наводила якісь цифри, але в них майже ніхто не вірив, бо раніше було забагато брехні. Тому люди переконані, що загинуло набагато більше, ніж їм говорять. То якого психологічного ефекту досягла така «політика»?

— І щодо кількості людських втрат плутаються самі бійці, які там воювали.

 

  — Звичайно. На полі бою немає бухгалтера з рахівницею. Але це прямий обов’язок влади — наскільки можливо, встановлювати поіменно всіх загиблих. Адже крім того, що приховування такої інформації не тільки дратує й дезорієнтує людей, це, безумовно, і відверта неповага до самих загиблих. Кожний із них має абсолютне право бути «порахованим».

— Віктимізація не в тому, що жертви є, а в тому, що ці похоронні ритуали, які вже перед­бачають певні соціокультурні «трафарети», тягнуть за собою стратегію розробки урочистостей. Абсурд, але деколи думаєш: якщо подія відбудеться неминуче, то під неї попередньо будуть розроблені переможні і трагічні ритуали, і це ще прогнозами називатимуть!

 

  — Отож. По-перше, є сам похоронний ритуал, і він є неминучим для родини загиблого. Люди повинні поховати свого близького, віддати йому останню шану. Це нормально, і суспільство, а насамперед влада, повинні створити для цього реальні умови. У питанні офіційних ритуалів я б дещо поблажливо поставився до намагань влади зробити їх трафаретними. Влада інакше не вміє, то нехай виконає хоч те, що входить до її компетенції.

Інша річ, що такої трафаретності, ритуальних шаблонів потребує суспільство, що, зрештою, становить об’єктивну характеристику людського співжиття. Водночас не можна перетворювати життя на нескінченний похорон.

З одного боку, про кожний похорон, про кожного загиблого має бути сказано вголос, публічно — на місцевому радіо, телебаченні, в інтернеті. І про кожного належить сказати окремо. Більш масштабні втрати — це справа ширшого загалу або й усього суспільства, коли, наприклад, оголошують загальну жалобу.

Але, з іншого боку, не повинно бути лише суцільної жалоби. Інакше утверджуватиметься відчуття, що хоч би що ми робили, все закінчиться погано — смертю, похороном, стражданням. Тому маємо дозволяти собі й елементи звичайного, хоч трохи радісного життя, бодай невеликий оптимізм.

Така позиція вписується у дедалі відомішу у світі і вже знану й у нас теорію психологічної пружності. Її розробили в США, а зараз вона популярна в Ізраїлі: там теж часто гинуть люди, співгромадяни віддають належне їхній пам’яті, а далі намагаються жити звичайним життям.
 

Коли наші хлопці приїжджають з війни до тилу і їх дратує, що тут люди живуть мирним життям, ходять по кав’ярнях, то я їх розумію. Але, по-перше, люди й повинні якось жити, давати раду з повсякденними клопотами, а по-друге, не живуть вони все-таки колишнім звичайним життям, їхнє життя змінилося, усюди є думки й розмови про війну.

Просто люди пристосувалися до нових умов, та й не може пересічна людина весь час перебувати в стані виняткового напруження. Так само, як і воїни в АТО теж, коли можливо, дозволяють собі «нормальне життя» — відпочивають, розважаються, жартують, готують обіди — і правильно роблять!

Важливішим є питання, що ці люди в тилу роблять для фронту. Ось кияни нібито ведуть мирний спосіб життя, але всі навколо пам’ятають про війну. Насправді ми всі змінилися, особливо від часу перших розстрілів на Майдані, і нині ставимося до життя набагато глибше й відповідальніше.
 

— «Жертовність жертв» — це вияв гуртування мас на тлі масового безсилля, і перед владою, і перед безгрошів’ям. Будь-яке вшанування пам’яті героїв, наприклад, Небесної сотні, є самозахистом людей — визнанням, що ми пам’ятаємо, ми вдячні, ми разом. Але це повне блюзнірство і невизнання подвигу українців з боку влади, адже ніхто не покараний за Небесну сотню, ніхто досі не покараний за сепаратизм. І люди йдуть у ці ритуали, віншування загиблих героїв, у допомогу бійцям, не тільки тому, що це порух душі, а й щоб об’єднатися на тлі свого безсилля перед діями влади.

 

  — Коли держава не виконує своїх функцій, громадяни мають робити це за неї. Чудовий приклад — наш теперішній волонтерський рух. Те саме стосується й ушанування пам’яті загиблих. Холодному бюрократизмові влади ми можемо протиставити щирий смуток і глибоку вдячність героям.
 

  Згадаю ще про один аспект. Люди мають різні емоції, по-різному їх переживають. Є й такі (їх небагато), що люблять ходити по похоронах, вони полюбляють скорботу, їм комфортно в такому стані. Є люди (таких більше), які, навпаки, намагаються від цього відсторонитися — не знати, не чути, не бачити. Я думаю, що й ті, і ті не повинні домінувати в спільних для нас справах вияву пошани до загиблих героїв. Натомість повинен бути певний емоційний оптимум, зорієнтований на більшість громадян. 
 

— А визнання себе жертвами аж ніяк не виправдане самою практикою подолання справжніх проблем, які щодня постають перед українцями.

 

  — Людина опускає руки, коли вважає, що в неї все одно нічого не вийде. Якщо такий стан перейде на масовий рівень, то ми готова жертва для Путіна — бери нас голими руками. Тому такого типу дискурс, безумовно, треба долати.