Як оббирають сиріт війни

Шановний пане редакторе, звертається до вас учитель-пенсіонер. Мені вже 75 років, уже не досить молодий, але досі цікавлюся вашою газетою, слідкую за її рівнем. Радує те, що ви з колективом намагаєтеся бути справедливими в той час, коли більшість газет стають приватними, втрачають своє обличчя і стають комерційними структурами.

Я розумію позицію вашої газети, тому й вирішив написати про сиріт війни, до яких і я належу. Вірю, що Верховна Рада здатна скасувати заборону про виплату 30% надбавки до пенсій дітям війни. Наразі пропоную свою історію життя.

Народився я 25 серпня 1941 року, коли війна вже гриміла поруч. У вересні 41-го, відступаючи з радянськими військами, зайшов додому (село Кривці Семенівського району Полтавської області) мій тато, щоб попрощатися з дружиною і чотирма дітьми. Я був найменший — усього два тижні від народження. Коли ж мені не виповнилося й повних два рочки, 6 серпня 1943 року біля села Пильная Мєльніца (Ленінградська область) від кулі снайпера загинув мій батько. З того часу почалося моє напівголодне й напівсирітське існування та каторжна праця задля того, щоб вижити. Держава забула про існування воєнного покоління дітей, батьки яких загинули на фронті.

Найстаршого брата в 17 років забрали в армію, на фронт не потрапив, а охороняв склад трофейної зброї під Харковом, звідти й пішов служити після війни. Усього прослужив в армії сiм років. Сестра Марійка в 15 років пішла працювати в колгосп нарівні з дорослими. Про експлуатацію дитячої праці (а заступитися нікому було) тоді замовчували. Моїми ж першими вихованцями були гуси: з ними день починався й закінчувався, без них — ніяк. У той час господарства обкладали податками, які сягали кількасот карбованців, а на трудодень платили по 10 коп., то за місяць заробіток сягав трьох карбованців. От і доводилося щонеділі раненько у возик запрягати корівку, навантажували чим могли — картопля, гарбузи, гуси — і на базар у Радивонівку. Раненько 6 км туди пішки, а під обід назад 6 км. Та головне, що спродалися, бо в понеділок фінагент з’явиться за податком, та ще й принесе облігації Державної позики. Як можна було з сиріт і вдів вимагати ще й позики державі?

Підростав, то й роботи більшало. Крім гусей, ще й сіно. Матінка пасе колгоспних телят, а я косу притягну, то вона де більший кущик трави як зуміє скосить, а я ту траву в мішок — і потяг додому. Жили бідно, але не тільки ми і не тільки в селі. У 1947 році часто до нас заходили ходоки з міст, які несли якусь одежу, щось із свого майна, щоб обміняти на харчі. 

Час ішов. І от до нас завітала вчителька, яка запросила мене до першого класу. Пішов радо, наука виявилася не надто складною, от тільки радість тривала до першого снігу — взуття ж не було. Навчання само собою, але обов’язково долучалися до виробничого процесу: це і боротьба з довгоносиком, і сапання кукурудзи, і саджання лісосмуг. А от на канікулах діти намагалися потрапити на роботу в колгосп. Для матерів встановлювали мінімум вироблених трудоднів, то діти йшли працювати, щоб мамі дописали трудоднів. Ми, діти, ходили поруч із жаткою і в торбу збирали колоски, що залишалися на стерні. За це могли записати 0,5 трудодня.

Переходив у наступний клас, і робота змінювалася: вже парою коней перевозив зерно від комбайна. Та ріст мій — ворог мій. Коли виповнилося 16, мене відрядили у вантажники. Автомобіль «ЗІС-5» розрахований на 3 т вантажу, то вантажників троє — дві жінки і я за мужика. Набираємо 60 мішків зерна, я — за зав’язку і на машину. Завантажилися — і на «заготзерно». Приїжджаємо,  відкриваємо борт, і мішок лягає мені на спину. Ось так 60 разів із мішком по трапу вгору. Розвантажилися, і по нову партію зерна, і так — до 22-ї години, бо план «горить». Коли йшов додому, то боліло все: ноги, руки, спина, та дарма — завтра все по колу. Наближається неділя — радіти чи журитися? Річ у тім, що у вихідні об’єднувалися ті, хто будував хату, сарай чи щось інше. Отже, в неділю раненько робили заміс, качали, возили вальки, подавали й нарешті вкладали ці вальки в стіну. Як будували хату, то з обідом до вечора, коли сарай — то встигали й раніше.

Так день за днем дійшло й до призовної комісії у військкоматі. Серед наших призовників я був найвищий, то думав, що й най­здоровіший. Але вже на початку комісії помітив пильний погляд хірурга, який підійшов до мене, обережно торкнувся моєї ноги і мовив до колеги: «варикоз», а мені сказав: «одягайся». У душі запекло: «Як? Чому? Хто винен?» Ось коли я ще раз зрозумів, що поруч немає опори. 

Так і закінчився дитячий період сироти війни, а держава просто нічого не помічала. Єдине на що спромоглися, — прийняти закон, який уряду дає можливість не виплачувати дітям війни 30% надбавки до пенсії, тобто фактично анулювати попередній закон про виплату цих 30 відсотків. Колись здирали державну позику з удів і сиріт для держави, а зараз із сиріт війни здирають кошти для підвищення зарплат i пільг для себе і всього роздутого апарату. Колись 17 чоловік райкому партії керували районом — і був толк. Зараз чотириповерхова будівля набита державними службовцями, от тільки ким вони керують, кому служать, коли в районі немає жодного державного підприємства, а у приватних є свій господар?

Саморозпустіться! Звільніть цю будівлю, і ніхто навіть не помітить вашого зникнення.