Остання війна московії. Сатанинські символи імперії потрібно знищити у 2024 році у визначені дати і час
Третій рік йде кровопролитна війна в центрі Європи, якій експерти дають різні визначення. >>
Розплата за постгеноцидну глухоту: як Голодомор досі "б'є" по Україні
24.11.2016
Корені наших нинішніх бід слід шукати у минулому. (Фото з сайта svetlovodsk.com.ua.)
Сьогодні для видатного соціолога сучасності Френсіса Фукуями немає жодних сумнівів у тому, що така недолуго-безпорадна державність України є прямим наслідком її ексклюзивної історії, а саме — наявності такого унікального для всіх інших держав світу геноциду, як Голодомор.
Саме тому Фукуяма не бачить іншого засобу позбутися тієї нашої руйнівної національної недолугості, окрім як шляху подолання всеосяжного постгеноцидного синдрому в Україні.
Дорожню ж мапу цього подолання Фукуяма дав іще в своїй київській лекції 2006 року.
Але трагедія в тому, що непересічного мислителя сучасності впритул не почули вражені тим синдромом наші так звані інтелектуали, і біг по колу самознищення української державності у нашому постгеноцидному суспільстві триває.
Під час нещодавніх відвідин Києва пан Фукуяма звертався до тих самих інтелектуалів уже як лікар під час свого останнього візиту до смертельно хворого: мовляв, не переймайтеся — все у вас буде добре, от побачите.
Але, вийшовши з кімнати хворого, той ескулап радить родичам готуватися до похорону...
А тепер пропоную подивитися, як конкретно впливає Голодомор на наше з вами сьогодення і чому деякі наші українські проблеми є такими нездоланними?
Чому Україна не є українською?
Це питання виникає майже в усіх іноземців, які прибувають до Києва. Думаючих українців воно бентежить дещо з іншого боку. Вони ніяк не можуть зрозуміти, чому в країні, де мешкає 78% етнічних українців, мова титульної нації так і не стала панівною.
Досліджуючи свого часу той штучний голод на Луганщині, я зрозумів, що більшість людей, які його пережили, чітко усвідомлювали собі, що комуністичний режим нищив їх саме як українців.
Зрозуміти це в прикордонних iз Росією слобожанських селах було зовсім неважко, бо до російських сіл там було всього кілька кілометрів, і в них не голодували, а наші селяни, які ходили туди вимінювати харчі на свої цінні речі, те добре бачили і знали.
Голодна смерть, як відомо, — найстрашніша з усіх смертей. Крім того, вона є руйнівною для ментальності та світосприйняття її жертв.
Сталінський режим добре розумів усе це і саме тому не винищив голодною смертю усіх українських селян та козаків, зробивши ставку на тих із них, хто, переживши всі психологічні трансформації довготривалого голодування, залишився жити.
Ті люди повністю втратили після Голодомору свою національну та релігійну ідентичність, моральні та духовні орієнтири.
Ось цитата того ж таки Джеймса Мейса на підтвердження цього: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, ввічливість, чуйність, залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».
У це важко повірити, бо коли я просив моїх літніх земляків показати, де в їхніх селах ті сумнозвісні братські могили жертв Голодомору, то всі вони вказували на місця без жодних ознак людського поховання.
Іноді ті могили були взагалі просто під стежками та ґрунтовими дорогами. Тобто, люди все своє життя свідомо ходили та їздили по кістках своїх односельців, декотрі з яких були їхніми родичами!
Тож нема нічого дивного в тому, що ті постгеноцидні селяни зробили для себе й висновок, що залишатися українцем за тієї самої влади, що організувала Голодомор, означало для них наражати себе та своїх дітей на повторення пекельних мук очікування голодної смерті.
Саме тому вони прагнули в будь-який спосіб позбутися своєї української ідентичності — змінюючи свої прізвища на російський лад, записуючись росіянами при переписах населення, свято повіривши при тому в непорушну вікову дружбу українців та росіян, у те, що ми з ними є один народ.
Найбільш разючі ментальні зміни відбулися на Кубані, де Кремль іще наприкінці 1932 року своїми директивами заборонив будь-яке публічне вживання української мови.
Уже в наш час мені довелося спілкуватися з кількома кубанцями, з яких можна було б писати портрети запорозьких козаків.
Усі вони в один голос заявляли, що в їхніх станицях НІКОЛИ не було ніяких «хохлів». Тому нічого дивуватися, що кубанські козаки в перших лавах російських добровольців вдерлися на наш Донбас навесні та влітку 2014 року.
Про це варто пам’ятати тим, хто після розпаду Росії сподівається приєднати нібито українську Кубань до України...
Узагалі ж постгеноцидні українці на ментально-підсвідомому рівні на дух не переносять будь-які прояви українського націоналізму, будь-яку українізацію, бо все це означає для них повернення в 1932 рік і неминуче повторення для них того пекла на Землі — Голодомору.
Це постгеноцидне нейсприйняття будь-яких проявів українськості іноді заходить так далеко, що породжує феномени захарченкiв та плотницьких, без яких саме становлення та існування «ДНР» та «ЛНР» було б під великим запитанням.
Де ще у світі можна знайти таку доволі велику частину народу, яка б зі зброєю в руках так затято та наполегливо нищила власну державність?
Ось чому в незалежній Україні так і не відбулося такої необхідної нашій державі українізації, ось чому так складно впроваджуються в нашому теле- та радіоефірі квоти на українських виконавців, ось чому наша держава ніяк не може стати українською, а разом iз тим і європейською.
Адже нащадки тих постгеноцидних селян є не тільки в керівництві «ДНР» та «ЛНР», вони засідають в українському уряді, парламенті та адміністрації Президента.
Зденаціоналізовані Голодомором цілі покоління українців (особливо в південно-східних регіонах, де голод лютував найбільше, а наслідки — найвідчутніші) на всіх виборах обирають просто «гарних людей» — звичайно, що не україноцентричних.
А оскільки ті виборці у своїй більшості виховані людьми, які все своє життя проїздили по кістках власних батьків, то поняття «гарні люди» в них суттєво відрізняється від загальнолюдського. В об’єктивності цього спостереження ми мали можливість не раз переконатися, дивлячись і на більшість депутатів ВР, і на депутатів та міських голів саме південно-східних регіонів.
Чому в Україні не складається з демократією?
Щоби зрозуміти це, достатньо подивитися на електронні декларації абсолютної більшості наших нардепів.
Вони є прямим свідченням того, що українці делегують у владу не найкращих своїх представників. І мало хто сумнівається в тому, що на наступних парламентських виборах вони проголосують за якісно новий парламент.
Задля розуміння витоків цієї нашої недолугості треба знов перенестися в далекий 1933 рік. Неправда, що українські селяни та козаки, як німі раби, корилися тоді своїм червоним катам.
На початках у селах та станицях були й численні жіночі бунти, і спроби місцевих чоловічих громад відбити конфісковане в них збіжжя на найближчих державних зерносховищах та залізничних станціях.
Але всі вони були жорстоко придушені військами НКВД та Червоної армії, які були приведені зазделегідь до стану бойової готовності кремлівськими ідеологами Голодомору та їхніми посіпаками на місцях.
І тоді українці зрозуміли, що колективні акції протесту ні до чого доброго не призводять, і стали виживати поодинці.
Це вдавалося їм значно краще. Хтось дременув звірячими стежками в місто (вимираючі села були зазвичай оточені військовими), хтось — на новобудови соціалізму, хтось — на Донбас.
Були й такі, що йшли на колоборацію з катами за кілька хлібин, указавши їм, де заховав своє збіжжя кум чи сусід.
А хтось не гребував і людською свіжиною. Усе це призвело до того, що внутрішні національно-громадські зв’язки нації були зруйновані. Ті, хто пережив Голодомор, такими ж вовками-одинаками виховали і своїх дітей, а ті — своїх.
Саме тому сьогодні більшість українців на всіх виборах голосують не за тих, хто може зробити щось добре для України, їхнього регіону, міста чи села. Вони обирають тих, хто зробив чи може, на їхню думку, зробити щось корисне особисто для них або ж їхніх родичів.
Ось чому, допоки існує «мажоритарка», Україна залишається приреченою як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому, бо нікого, крім бюджетних крадіїв, посіпак олігархів та в кращому випадку красномовних популістів, наші ради всіх рівнів не можуть отримати в принципі.
Ті ж самі розірвані Голодомором внутрішньонаціональні та внутрішньогромадські зв’язки призводять і до неможливості розбудови в Україні громадянського суспільства, яке існує в нас сьогодні лише в офісах грантожерських організацій.
І тут саме час згадати вислів одного з батьків французського націоналізму Шарля Морраса: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його — і ви оголите індивіда. Він утратить усе — захист, підтримку, допомогу».
То ж Голодомор розбив українську націю на окремі родини, більшість з яких намагається виживати в наш скрутний час лише за рахунок хабарів, крадійства, нищення наших природних ресурсів — усього того, що веде до знищення нашої державності як такої.
Що робити?
Я певен, що мене також ніхто не почує в нашому постгеноцидному суспільстві. І все ж скажу, як, на мою думку, нам виборсатися з цього замкненого кола суто українських негараздів.
Про Голодомор у нас згадують раз на рік — у День пам’яті. Про Голокост згадують значно частіше. Я не проти пам’яті про Голокост, а от ідеологію пам’яті про свій Голодомор українцям треба змінювати кардинально.
Не треба уникати жорстокої правди про Голодомор і чесно говорити про те, що насправді відбулося в нашому селі 83 роки тому, а особливо — до яких наслідків це призвело.
Сьогодні ж навіть ніким не артикулюються (!) цілі Кремля щодо впровадження штучного голоду на етнічних українських теренах.
А вони ж були зовсім інші, ніж у геноциду вірменів чи євреїв, і скеровані не на повне винищення українства, а саме в майбутнє України, в тому числі і в наше сьогодення.
Саме тому, не знаючи цього, неможливо навіть збагнути причини ексклюзивної трагедії сучасної української нації та державності.
Бо якщо не буде встановлено її справжніх причин, то з нею неможливо буде боротися.
Ніякі закордонні гранти та радники не допоможуть нам у цьому, і кінцевої мети Голодомору врешті-решт буде досягнуто — українська нація та держава просто зникнуть у цьому жорстокому та швидкоплинному світі.
