Любов і біль Краматорська
З Сергієм ми зустрілися біля пошти, він очікував на дружину та розглядав фасад будівлі. >>
Солдат-санітар Володимир Донос втратив ногу: "Який я герой, якщо й до Іловайська не дійшов?"
24.11.2016
Володимир Донос: «Тим, хто повернувся з АТО покаліченим, хочу показати, як жити далі.
Колишній солдат-санітар 42-го батальйону територіальної оборони Володимир Донос, котрий отримав тяжке поранення під Іловайськом і втратив ногу, не любить, коли його називають героєм.
«Який я герой, — дивується, — якщо й до Іловайська не дійшов?
Звісно, завдяки журналістам став мало не знаменитим. Проте як жодного матеріалу в газеті, так і жодного телесюжету про себе не переглядав — мені це навіть не цікаво.
Погоджуюся ж на інтерв’ю тільки заради тих хлопців, котрі повертаються із зони АТО покаліченими і вважають, що їхнє життя на цьому закінчилося.
Хочу показати їм на власному прикладі, що можна жити й працювати далі, не опускаючи рук». Нині, як і до участі у воєнному конфлікті на Донбасі, 44-річний Володимир Донос працює вчителем у Гадяцькій спеціалізованій школі №4 (його вчительський стаж становить понад 20 років).
Запевняє, що інвалідність мало впливає на педагогічну діяльність: «Як говорив мій декан у виші, учитель — не той, хто вміє красиво показати, а той, хто вміє навчити. Важливіше вказати на помилки дитини, вчасно виправити їх.
Показати ж прошу або когось із колег, або учня, в якого це добре виходить. Інша річ, що важко ходити на протезі, але з цими труднощами якось борюся.
Тим паче, що уроків фізкультури в мене зараз не так багато (окрім усього, викладаю ще й предмет «Захист Вітчизни») — попросив скласти розклад таким чином, щоб я був зайнятий через день.
Це пов’язано і з тим, що добиратися до школи складно».
«Зараз ніхто не пояснить, чому нас послали на вірну загибель»
Відстань до школи (приблизно чотири кілометри) в теплу пору року Володимир долає на мотоколясці, яку в народі ще називають «інвалідкою».
Цей транспортний засіб підкинув дідусь із Сум, котрого вразив телесюжет про Володимира Доноса на одному з телеканалів.
Та наразі Гадяч засипало снігом, зимової ж гуми на таку техніку не придумали, а на літній їздити небезпечно. Окрім того, і двигун у цій автівці не призначений для експлуатації в холоди.
Тож учаснику АТО доводиться звертатися до послуг таксі. Це недешеве задоволення, але що робити?
Володимир зізнається, що нога, якої немає, увесь час дає про себе знати — болить (у медицині існує навіть термін «фантомні болі»). Цьогоріч у Київському шпиталі чоловіку усікли на куксі нервові закінчення, після чого, говорить, дещо попустило. Бо раніше, скажімо, зміну погоди відчував за два-три дні наперед, болі були нестерпні. «Тепер легше, — запевняє. — Хоч досі відчуваю і п’яту, і пальці на нозі, якої немає. Щоправда, зараз поворухнути ними не можу, а раніше навіть це міг. Досі болить місце, де було поранення, але до цього болю вже звик, навіть уваги на нього не звертаю».
Цієї страшної сторінки у книзі його життя могло б і не бути: Володимир Донос уже був знятий з обліку у військкоматі за віком, до того ж як учитель мав «броню».
«Але не пішов би я у зону воєнного конфлікту — замість мене призвали б когось із молодих. Краще, що всі ці жахіття пережив я, а не мій син, — розмірковує Володимир. — Це правда: усе, що нас не зламало, робить сильнішими. Будь-який життєвий досвід по-своєму цінний. Тож ні про що не шкодую: я справді став сильнішим, зрозумів ціну людського життя — так скажуть вам усі, хто побував у пеклі війни й був на волосину від смерті».
Тоді, 2014 року, учитель із Гадяча став солдатом-санітаром. У взводі не було нікого з медичною підготовкою, а оскільки Володимир Донос був знайомий з азами медицини (його мати все життя пропрацювала медсестрою), знав, як надати першу допомогу, то кому, як не йому, було виконувати обов’язки санітара?
Хоч у бойових умовах, пригадує, доводилося робити все: і автомат у руках тримати, і мінувати чи розміновувати місцевість. Війна почалася для нього з Краматорська, який тільки-но відбили у противника.
— Ми займали оборону на аеродромі, де був штаб сектору С. Звідти нас кинули під Іловайськ, де на ту пору було справжнє пекло. Щоправда, покидаючи Краматорськ, ми про це не знали. Нам лише повідомили, що летимо на підмогу нашим підрозділам в Іловайськ. Там нас мали висадити з гелікоптерів, проте зі зрозумілих причин висадили значно раніше. Далі добиралися на автомобілях, виділених, здається, 53-ю бригадою, — відтворює Володимир події дворічної давності.
— До Іловайська не добралися — під Старобешевим потрапили в засідку противника. Як пізніше дізналися, за день до цього практично на тому ж місці противник розбив колону наших військ. І командування, знаючи про це, послало нас туди. Відповідно, нашу колону також розбили. Можливо, то був стратегічний план: відволікти на наш підрозділ сили противника, аби дати змогу вийти з оточення основним військовим частинам. Зараз ніхто не пояснить, чому нас послали на вірну загибель. Думаю, про це стане відомо не раніше ніж через півсотні років, коли відкриють архіви.
28 серпня БМП, на якій їхали Володимир Донос та його побратими, потрапила під перехресний вогонь. П’ятеро бійців та екіпаж машини одразу ж загинули, лише один боєць лишився неушкодженим, троє, серед них і наш земляк, були поранені. Двоє поранених могли пересуватися, а Володимир — ні.
— Той боєць, котрому пощастило вціліти, хотів тягнути мене за собою, але я заперечив: виводь, мовляв, інших поранених. Гадаю, то було правильне рішення, бо якби він тягнув iще й мене, то могли б загинути всі. Мої побратими тоді вибралися й зараз шкодують про свій вчинок (навіть просили вибачення). Але я думаю про те, як би дивився у вічі їхнім матерям, якби, не дай Боже, хлопці загинули, — ділиться Володимир.
Опинившись у лісосмузі, куди його відтягнули з поля бою бійці, він розумів, що самостійно вибратися звідси не зможе.
Пролежав серед загиблих 4 ночі й 5 днів
— Іще на бронемашині я побачив поранення й перетягнув собі ногу джгутом, а хлопці її забинтували. Згодом цю перев’язку довелося здирати палицею, оскільки дотягнутися рукою вже не міг, — зрозумів, що рана гноїться й гангрена стає цілком реальною перспективою, — продовжує Володимир свою страшну розповідь. — Тож здер перев’язку, аби мухи мали доступ до рани. Усім же відомо, що їхні личинки — опариші — харчуються гнилим м’ясом. Це був один із факторів, який мене врятував. Коли відчув, що піднялася температура тіла, рив з-під себе землю і голим животом лягав на сирий ґрунт — мабуть, це також допомогло.
Побратими, залишаючи мене в лісосмузі, обіцяли повернутися. Але поки вони вийшли, я був уже в глибокому тилу — територія була зайнята противником. Іще три дні лунали бої, я чув їхній відгомін, а потім і вони віддалилися. Поки працювала рука, намагався щось занотовувати в записнику. Найперше повідомив свою групу крові, номер телефону, аби, якщо знайдуть бездиханним, могли повідомити домашнім. Далі записував якісь свої думки, побажання. Читав той записник лише раз, коли приїжджав Євген Положій, котрий побажав, аби я став прототипом одного з героїв його книги про Іловайськ. То був перший і останній раз, коли я взяв той блокнот до рук.
Борючись за життя, Володимир Донос пролежав у лісосмузі серед загиблих (ніхто не збирав їхніх тіл) 4 ночі і 5 днів. Часто втрачав свідомість. На другий чи третій день почав погано бачити (із тих пір, говорить, погіршився зір).
Першого вересня його знайшли місцеві жителі. Вони поінформували, що десь поблизу перебувають представники Червоного Хреста, а згодом додали, що ті відмовляються сюди їхати, бо тут, мовляв, стріляють.
Володимир пам’ятає, як його, напівпритомного, поклали на покривало й затягнули до автівки. Іще пригадує, як заїхали в якесь село і йому дали напитися води — смачнішої, говорить, не пив ніколи в житті.
У лікарні в Старобешевому, куди доправили Володимира, практично не було медпрепаратів. Медики лише вкололи йому знеболювальне та перекисом водню вимивали з рани опаришів.
Вони викликали «швидку» з Донецька, яка відвезла його до лікарні, де він одразу ж потрапив на операційний стіл. Запитую у Володимира, чи можна було хоча б частково врятувати ногу.
— Узагалі-то не знаю, — відповідає він після паузи. — Поранення було в гомілковостопний суглоб, стопа спереду і ззаду висіла лише на шкірі. Тож я одразу розумів, що її не врятувати. А от чи була нога далі живою, невідомо — рентгенівських знімків мені ніхто не показував. Одразу ж дали наркоз — і все. Звичайно, якби лишилося хоча б коліно, зараз було б набагато легше. До речі, коліно перед операцією я міг зігнути, отже, воно працювало. Чому ампутували всю ногу? Гадаю, медикам видніше.
Після операції на Володимира чекав полон. На 2-й чи 3-й день його відвезли до військового шпиталю, розміщеного в одному з корпусів лікарні при шахті імені Калініна, — це одна з перших лікарень, яку захопили «ДНР»івці.
Пригадує: коли його туди привезли, там перебували кілька наших бійців із пораненнями, але їх одразу ж кудись забрали. Тож родичам, котрі зверталися до Володимира, розшукуючи хлопців, які були в полоні, він нічого не зміг повідомити.
— Я сміявся з охоронців, приставлених до мене: ви гадаєте, мовляв, що в незнайомому місті без ноги зможу втекти? А вони відповіли, що охороняють мене від місцевих людей, щоб ті, бува, не вбили. Тримали мене в підвалі, куди не проникали сонячні промені. Іще перебуваючи в лікарні, мені вдалося зателефонувати дружині — телефон дали добрі люди, проте в «ДНР»івському госпіталі його відібрали. Під час допитів спочатку констатували, що мене обміняють на їхніх вояків, потім сказали, що таких, як я, потрібно одразу розстрілювати, — розповідає Володимир подробиці перебування в полоні.
— Хоча б не катували?
— Я був напівживий, тож катувати мене не було жодного сенсу. Погрожували пістолетом: приставляли до скроні, засовували до рота, але це ж не катування. У відповідь я гірко посміхався: стріляйте — ви, мовляв, зробите мені добру послугу. Як терпіти оцей біль, то краще вже померти. Таким чином, ті, хто мене допитував, зрозуміли, що залякати мене неможливо.
Настав час захистити його самого
А далі його розповідь продовжує дружина Ярослава. Пригадує: дізнавшись про те, що чоловік поранений, зверталася до всіх, хто опікувався такими, як він, обдзвонила всі лікарні, шукала бодай якусь інформацію в iнтернеті. А коли ввечері 1 вересня незнайомий голос повідомив їй по телефону, що Володимир у Старобешевому і його збираються відправляти до Донецька, жінкою оволоділа паніка. Бо вона розуміла, що це означає одне: полон.
— Коли Володя перебував у Донецьку, нам удалося поспілкуватися, і я була рада вже тому, що почула його голос, — зізнається Ярослава. — Хоч як це не жахливо, я сподівалася на те, що «ДНР»івцям каліка не потрібен. А мені він потрібен будь-яким. Зараз думаю, що оті 18 днів, які чоловік провів у підвалі в бойовиків, видалися мені нескінченними. А є ж хлопці, котрі провели в полоні й рік, і півтора.
Звісно, не всі мене зрозуміли, коли я розрахувалася з роботи, заявивши, що найважливіше — це сім’я. До того ж можу підзаробити і вдома: вишиваю, в’яжу. Коли Володю привезли до госпіталю в Дніпрі, я не хотіла більше покидати його навіть на день. Потрібно було поставити чоловіка на ноги — і фізично, і психологічно. Зараз йому ліпше, але без допомоги він все одно не обходиться. От, скажімо, коли їздив із роботи на мотоколясці — телефонує: відчини, мовляв, ворота.
Існує система, з допомогою якої ворота відчиняються самостійно, але вона дорога. Зараз багато говорять про те, що вчорашнім учасникам АТО потрібно повертатися в суспільство, але ж держава для цього мало що робить. Дякувати Богу, що люди в нас здебільшого хороші (хоч, відверто кажучи, трапляються й такі, що злословлять: коли спершу Володя пішов у зону АТО, а невдовзі і його рідний брат Ігор, чого тільки не говорили).
Скажімо, кошти Володі на бронежилет збирали всім містом і районом — на ту пору він коштував 16 тисяч гривень. Коли я їздила до чоловіка у Краматорськ, земляки збирали й передавали продукти для наших бійців — Володя не примхливий щодо їжі, проте зізнавався, що казенні харчі їсти просто неможливо. Останнього разу перед пораненням ми бачилися 20 серпня, а 28-го їхнє з’єднання розстріляли під Іловайськом… А зустрілися ми вже 19 вересня в госпіталі в Дніпрі, й відтоді я не залишала Володю самого.
Ярослава зазначає, що справжнім випробуванням для них стала минула зима, коли їхній райцентр просто-таки потопав у снігу: добиратися до роботи Володимиру було вкрай складно.
Лише двоє гадяччан, покалічених у зоні АТО — Володимир Донос та Сергій Довгополов, потребують транспортного засобу.
Проте Гадяцька міська рада вирішила, що їй автомобіль потрібніший, і придбала для своїх потреб чергову іномарку.
— Жодного разу місцева влада не поцікавилася, чи є в нас якісь нагальні проблеми (якщо потрібна допомога, турбуємо друзів, знайомих), — скаржиться Ярослава. — Я ж вважаю: якщо ви хочете, щоб учасники АТО адаптувалися в суспільстві, так, будь ласка, хоч щось для них зробіть. Як показала практика, Володі потрібен автомобіль із доброю прохідністю й просторим багажником, де б поміщався візок. Бо після операції він на протез не стане, а довго ходити на милицях, знову ж таки, важко. Ми б раді й самі зібрати кошти на авто, проте не встигаємо за зростанням цін. Придбати ж старий транспортний засіб, який через місяць зламається, також не вихід. Вдячні дідусю, котрий запропонував Володі свою автівку, проте далі Гадяча на ній, на жаль, не заїдеш. Вона розвиває швидкість щонайбільше 40 кілометрів за годину, у спеку на гору на ній не заїдеш, бо двигун перегрівається, а в холодну пору і з двору не виїдеш, та й бензину «з’їдає» дай Боже.
А якщо Володя багато ходить, натирається кукса. Хоч ніхто, крім мене, не знає про його страждання. Повірте, я б не хотіла нічого, якби все було так, як до війни: хай би Володя й далі їздив до школи на велосипеді. Ми мали тоді, окрім велосипеда, ще й скутер — і були щасливі. Але зараз, коли на носі зима з усіма її сюрпризами, автомобіль із доброю прохідністю Володі вкрай необхідний. Тож звертатимуся й до районного, й до обласного керівництва. Бо розумію: потрібно діяти — як відомо, під лежачий камінь вода не тече. Свого часу мій чоловік пішов у зону АТО, щоб нас захистити. Тепер настав час захистити його самого.
