Трагедія сімʼї Коцюбайлів: помер брат Героя України «Да Вінчі»
Брат Героя України «Да Вінчі» - Іван Коцюбайло помер у віці 27 років. >>
Я тобі гривню дам — так ти ж її проїси: чому жлоби не отримують користі?
22.11.2016
(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)
Усіх нас у соціумі замучили жлоби — але аж ніяк не інтелігенція. Ми всі вважаємо жлобське поголів’я найбільш масовим — і, на жаль, найбільш впливовим. Або й «керуючим процесами» чи «контролюючим потоки».
Жлоби, безсумнівно, є. І їхній світ сповнений суперечностей.
З одного боку, він цілісний та міцний, наче яблуко, оскільки в основі будь-яких «душевних порухів» лінивого на дію жлоба, — його власний «ціннісний прейскурант», стабільніший від курсу долара, — за яким чітко оцінюються будь-які внески жлоба до меж людського світу, — із неодмінним «халявним — або отриманим за чужий рахунок, — прибутком» на виході; жлоб намагається за будь-яку ціну «нагребти» від світу більше, аніж iз себе «вигребти».
І тут усі засоби до штибу, наприклад, від лестощів до помсти — один крок, і саме за цією технологією жлоби роблять кар’єри на всіх рівнях, — адже вони передовсім нездарні, а вже потім — ледачі. Тому безвідповідальність та безкультур’я вкупі із затятим бажанням прогорлати світові: «Я — є!» — виявляючи до нього нічим не виправдану та тупу агресію, — системні якості жлобського «сословія».
З одного боку, він цілісний та міцний, наче яблуко, оскільки в основі будь-яких «душевних порухів» лінивого на дію жлоба, — його власний «ціннісний прейскурант», стабільніший від курсу долара, — за яким чітко оцінюються будь-які внески жлоба до меж людського світу, — із неодмінним «халявним — або отриманим за чужий рахунок, — прибутком» на виході; жлоб намагається за будь-яку ціну «нагребти» від світу більше, аніж iз себе «вигребти».
І тут усі засоби до штибу, наприклад, від лестощів до помсти — один крок, і саме за цією технологією жлоби роблять кар’єри на всіх рівнях, — адже вони передовсім нездарні, а вже потім — ледачі. Тому безвідповідальність та безкультур’я вкупі із затятим бажанням прогорлати світові: «Я — є!» — виявляючи до нього нічим не виправдану та тупу агресію, — системні якості жлобського «сословія».
З другого боку, світ жлобів украй ірраціональний, адже реальним життям не живе жоден виморочений жлоб. Жлоб б’ється у сітці-«авосьці» своїх фобій, веде звідти війну з усім світом, оскільки, не будучи здатним дати анічого людяного іншим, потребу у визнанні все ж відчуває, — і як «зворотну реакцію» самітника, який загнав себе у «глухий кут», «святкує» власну зловтішність та заздрість як «душевну хіть», — і це «робочі якості» самої жлобської породи. Деколи йому хочеться виклювати «бельмондо в оці» і своєму «колезі»-жлобу — і саме за це, що той перевершує його у вияві цих «робочих якостей».
І чомусь жлоби є найзатятішими поборниками «пристойностей»: у них проблема «що люди скажуть» переважає над власною самореалізацією. Жлоби визнають за собою граничне боягузтво як якість винятково порядних людей. До речі, цим вони і соціально небезпечні. Вони понад усе люблять поговорити на теми моралі — а ще більше люблять призначати інших людей «жлобами»; до цієї категорії може бути зарахований як професор, так і вояк, як поет, так і бомж, — словом, усі «інакші», що означає «незрозумілі» та «соціально небезпечні революціонери».
Занурюючись до середовища жлобів, належить одразу ж усвідомити (це як щеплення від малярії перед візитом до тропічних країн), що «навантажити» собою можна розумних та порядних людей, а жлобів — ніколи. Ще невідпорний факт: інтелігенція спокійно ставиться до того, що її діти, трапляється, не належать до інтелігенції, — жлоби натомість люто ненавидять своїх дорослих дітей не-жлобів, і це химерне почуття воістину замінює їм релігію.
Схематизувати життя «ірраціональні» жлоби дуже люблять: їм невтямки, що витрати інших людей на здоров’я, на «зайву» освіту, на зовнішній вигляд, на культурні інтереси — це не видатки, а інвестиції у власний розвиток, а це і є прагматика, бо надає особистості нових перспектив та світоглядної компетентності. Жлоби себе у перспективах урізають, аби був хліб стабільно та ложка рису, та ще й пишаються, що їхні переконання є настільки стабільними, що нелюдськи збагатили би не одного збирача світоглядного брухту. Жлоб зненавидить вас, якщо ви на очах у нього виявите до будь-кого щедрість, адже цим своїм жестом ви обділите/знедолите особисто його «по-крупному». Уявляєте, як жлоби ставляться до доброчинності — уся вона, на їхнє суто «сектантське» переконання, відбувається винятково за їхній рахунок.
У жлобах єдності немає. Вони ніколи не впевнені в обстановці, проте завжди є жертвами обтяжливих обставин.
Жлоби люто ненавидять родинні зв’язки — і жаліють самі себе, що так недоречно розплодилися. Чоловік та дружина у таких родинах перебувають у нескінченному процесі «взаємного обаблення» — і дітям зроду важко розрізнити, де там мама — знавісніла домогосподарка, а де тато — державний чиновник.
Посилаючи ближнього до крамниці, жлоби тихо сподіваються, що він принесе не тільки вдвічі більше харчів на превентивно урізану суму, а й милостиню від продавця. Вижити за рахунок крутої, «жирної», «олігархічної» милостині — «ідефікс» жлоба, і за нього затятий у своїх чеснотах жлоб завжди напоготові зіграти у «російську рулетку» із власним інстинктом самозбереження.
Жлоби є винятково фамільярними. Вказати їм на це означає викликати агресію, винятково через втрату жлобом орієнтації. Жлобам невтямки, що особистий або робочий простір рідних або абияк знайомих людей — чужий, і в їхньому середовищi треба носити за собою власні особистісні межі/кордони, неначе футбольні ворота.
Якщо жінці «пощастило» закохатися у жлоба і вона зауважила в його поведінці, — неначебто під її впливом, — нехарактерні для його «сословія» моральні «зрушення», — вона неминуче почне... ідеалізувати його. Адже у її уявленнях він зараз є екзотичним у власних очах, через те розгублений і потребує потрійної підтримки з жінчиного боку.
Якщо жлоб демонструє жінці, що бачить у ній Бога, а не тільки кохану, — не треба спокушатися на дешеві лестощі: гендлярське бажання «робити з Бога лоха» належить до звичних спекуляцій жлоба, і свій «прибуток» він отримає навіть за рахунок виявленої до жінки повновартісної фамільярності.
Якщо жлоб демонструє жінці, що бачить у ній Бога, а не тільки кохану, — не треба спокушатися на дешеві лестощі: гендлярське бажання «робити з Бога лоха» належить до звичних спекуляцій жлоба, і свій «прибуток» він отримає навіть за рахунок виявленої до жінки повновартісної фамільярності.
Жлоби постійно живуть у «культурній ситуації» вокзального транзиту, де оточуючі зобов’язані віддавати їм дрібні моральні борги і при цьому проноситися повз, неначе електропотяги, — дармові почесті, гудок, стукіт коліс, — і вас немає, ви вичерпані. І кожний жлоб вважає за необхідне на транзитному полустанку «втюхати» вам «тухлятинки» від свого імені, — не тривіальних несвіжих біляшів, а істинної «духовної розчленьонки», як-от: регресивні ідеї, сексуальний фастфуд, нажива на вашій довірі, — і зиск жлоба полягає у тому, щоби ви у контакті з ним свідомо завдали шкоди самі собі, будь то шкода для гаманця, — перш за все! — для здоров’я або переконань. Для будь-якого жлоба, як для інтернатського вихованця радянських часів, «держава — це всі ви», але ніяк не «я». Тому цілими періодами громадянської апатії, безвідповідальності, тією ж продажністю на виборах ми завдячуємо потужному «сословію» жлобів у соціумі.
Зрозуміло, що дестабілізувати герметичний світ жлобів-невігласів означає покращити якість життя усього соціуму. Але для цього необхідно, щоб вони почувалися у «культурній резервації» відносно «правильного людського світу».
Безперечно, кожен iз нас віднаходить у собі нерозмінні якості жлоба — і якщо ми не в пошані в оточуючих і принести очевидної шкоди не можемо нікому, тоді беремося пакостити собі, — а потім самі і зловтішаємося, набуваючи хоч якогось оточення і значущості в ньому, оповідками про свої нещастя, які облягли нас через те, що ми «заощадили на хорошому та проморгали погане», — а насправді полінувалися вкластися у значуще (особливо не в пошані у жлобів інвестиції до соціального капіталу, в стосунки між людьми), — і таким чином щедро вклалися у повновагову поразку.
Варто пам’ятати, жлобство — це «нуль-розвиток», регрес. Ознаки жлоба з себе треба видирати з «династійним корінням» — дієво, приносячи користь нормальним людям і заслуговуючи на їхню повагу. Духовна робота над собою, порядність справді змінюють культурну ситуацію — як «усередині» громадянина, так і у цілій країні. І ідею розвитку треба втілювати. «Напівжлобів» чи «недожлобів» не буває, — їхня яскрава «харизма» є масштабною, як дуля. Тому зі жлобами неможливо співпрацювати «на користь справі», — справи-то вони якраз і не знають, а 90% їхньої роботи складають «понти» або зусилля відстоювати своє право бути жлобом.
Але деколи нам так потрібна «інструкція з користування жлобами», бо ж хочеться убезпечити себе від невігласів-негромадян-хижаків, які досі не є загнаними до «культурної резервації», у межах якої мусили би набиратися сорому, а не «пихи убогих». Але сьогодні саме вони переконані, що заслуговують на... державні пости (ментальне убозтво жлобів нині гарантує їм якийсь пост та якусь владу, аби не померли з голоду, і тут омріяна жлобами «жирна, олігархічна» милостиня примусово стягується з цілого народу).
Олена Хоріна, практикуючий психолог, молодший науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології Національної академії педагогічних наук України:
— За часів моєї юності був популярним вислів «жлоб iз претензією на оригінальність». Така характеристика надавалася людям iз низьким культурним рівнем, котрі не усвідомлювали цього, більш за те, вони пишалися своєю унікальністю та оригінальністю. У 90-х роках минулого століття були актуальними виклична поведінка, кричущі манери — як гіперкомпенсація покірливому прийняттю сталих правил послуху, підкорення.
Тоді люди, які бажали заробити гроші, одразу засуджувалися, називалися хапугами, спекулянтами та рвачами. Останнім доводилося психологічно захищатися, зображуючи зверхній погляд та байдужість до негативної мікро-громадської думки. Хтось швидко зорієнтувався і спокійно заробив гроші на власну стабільність, а хтось досі з висоти пташиного польоту споглядає людей, продаючи у переході метро спочатку шарфики, а з часом зношені речі і «польові квіти», зібрані на околицях Троєщини. З плином часу захисна поведінка людей, які бажають заробити, втратила актуальність, оскільки бажання жити добре стало такою ж нормою, як свого часу потреба бути скромними.
Тоді люди, які бажали заробити гроші, одразу засуджувалися, називалися хапугами, спекулянтами та рвачами. Останнім доводилося психологічно захищатися, зображуючи зверхній погляд та байдужість до негативної мікро-громадської думки. Хтось швидко зорієнтувався і спокійно заробив гроші на власну стабільність, а хтось досі з висоти пташиного польоту споглядає людей, продаючи у переході метро спочатку шарфики, а з часом зношені речі і «польові квіти», зібрані на околицях Троєщини. З плином часу захисна поведінка людей, які бажають заробити, втратила актуальність, оскільки бажання жити добре стало такою ж нормою, як свого часу потреба бути скромними.
Феномен низького культурного рівня, який прийнято називати жлобством, на мій погляд, становить собою поєднання низької самооцінки (власної цінності), дефіциту особистісного розвитку та гіперкомпенсації. Це глибинні несвідомі процеси, які перебувають поза осягненням людини. Для таких людей природною є поведінка, коли інша людина не враховується як важлива та існуюча. Це не дивно.
Їх самих не визнавали важливими члени їхніх родин, так звідки ж узятися самоповазі, потребі у розвитку, осягненню сократівської позиції «я знаю тільки те, що нічого не знаю»? Коли люди виховуються у неповазі до себе та до інших, із відповідними моральними цінностями, очевидним є їхній дискомфорт при зустрічі з людьми, вихованими у повазі та прийнятті. Носії низької культури вважають за необхідне нав’язати оточенню своє бачення світу як єдино правильне. Як підсумок формується життєва позиція такої людини «Я — О’к, ти — не О’к». Вона приховує глибоку її уразливість і відчуття, що «ніколи мені не стати інакшим, розвинутiшим», і через те «кожний з вас мені за це довічно зобов’язаний».
Їх самих не визнавали важливими члени їхніх родин, так звідки ж узятися самоповазі, потребі у розвитку, осягненню сократівської позиції «я знаю тільки те, що нічого не знаю»? Коли люди виховуються у неповазі до себе та до інших, із відповідними моральними цінностями, очевидним є їхній дискомфорт при зустрічі з людьми, вихованими у повазі та прийнятті. Носії низької культури вважають за необхідне нав’язати оточенню своє бачення світу як єдино правильне. Як підсумок формується життєва позиція такої людини «Я — О’к, ти — не О’к». Вона приховує глибоку її уразливість і відчуття, що «ніколи мені не стати інакшим, розвинутiшим», і через те «кожний з вас мені за це довічно зобов’язаний».
