Ігри українського бізнесу: книжки про стартові капітали VIP-персон

Наразі видавці — на низькому старті; київська «Темпора» навіть започаткувала серію під однозначною назвою «Ліхіє дев’яності», де поки що публікуються спогади регіональних журналістів. Це захопливе читання, але координати покладів майбутніх олігархічних капіталів залишаються в тумані.

 

Зокрема, досі втаємничені стартові капітали сучасного українського медіа-бізнесу. Хоч треба віддати належне саме журналістам: їхні мемуарні «дослідження» найбільше просунулися в бік прозорості механізмів та джерел.

 

Авжеж, журналісти, священики, медики та полісмени — найморальніші професії за означенням. Професійні збочення тут — винятки, що потверджують правило (дарма, що в новій Україні такі винятки стали тимчасово масовими). Репрезентанти останніх спеціальностей є, сказати б, моральними інтровертами — тайна сповіді, діагнозу чи слідства не дозволяють їм бути публічно відвертими.

 

Натомість для журналістів головним профпоказником є саме відвертість, і в цьому їхня моральність; або ж, як казала бестселерна авторка двох останніх років Айн Ренд, «єдина система моралі, золотий стандарт — це принцип компетентності» (Атлант розправив плечі. — К.: Наш формат, 2015).

 

Компетентно-адекватними медіа-спогадами є книжка «Ти не один! З новітньої історії українського телебачення» (Х.: Фоліо, 2004), спільно написана Юрієм Макаровим, Ольгою Герасим’юк та Станіславом Чернілевським.

 

Автори стояли при початках каналу «1+1» і дуже добре відтворили технологію творення нового для України медіа-продукту. Але фінансової складової вони не торкаються.

 

Багато міг би повідати Олександр Кривенко, засновник «Пост-Поступу», «ПіКу» та Громадського радіо, але загинув молодим. Залишились тільки мемуари другого рівня — спогади товариша-помічника Володимира Павліва «Синдром програної війни» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004) та колективна збірка «Привіт, Сашко!» (Л.: Піраміда, 2007).

 

Так само чимало знав про початкові гроші в медіа-бізнесі й Сергій Набока, засновник першої недержавної інформаційної аґенції УНІАР — але й він відійшов трагічно рано.

 

Нині сущі втаємничені медійники поки мовчать. Крім одного, хто написав досі найкращі та найраніші за часом виходу спогади про початки українського газетно-журнального бізнесу, — Володимир Чеповий, співзасновник потужнього холдингу «Бліц-Інформ», де на піку працювало 4000 працівників, котрі заробляли для бюджету 10 мільйонів доларів податків на рік (1998). Уперше книжка вийшла 2002-го, перевидана 2007-го, і тепер ось маємо третє видання: «Бизнес — самая честная Игра» (К.: Самміт-Книга, 2016).

 

Видавець позиціонує книжку, як «літературно-художнє видання». Так, це не мемуари в чистому вигляді: імена і назви змінено, але настільки прозоро, що сумнівів не виникає. Наприклад, газету «Бізнес» автор називає «Бізнесменом», журнал «Наталі» — «Неллі», шефа «БІ» замість Сергія Івановича — Іваном Сергійовичем.

 

До цих мінімальних засобів авторського виживання треба ставитися з розумінням і повагою. Адже закінчується книжка тим, що оповідача-співзасновника викидають зі створеного ним бізнесу голим-босим, і дружина переконує його: «Не торгуйся с этими ворами и бандитами. Подари им эти акции. Просто подари!»

 

Якщо дрібні деталі можуть і не збігатися з реальністю, то за адекватність змальованої схеми можна бути спокійним. Професійне осердя Володимира Чепового, його «місце компетенції і сили» (А. Ренд), — аналітика.

 

А справжній аналітик не дозволить собі викривити реконструйовану модель на догоду жанровому формату. Та й згадаємо, що В. Чеповий з нуля створив Інформаційно-аналітичний центр Ради нацбезпеки та оборони (2014).

 

Отже, постання крупного приватного бізнесу — не паразитичного, уґрунтованого близкістю до віп-чиновників й відтак наділеного бюджетним потічком, — а справжнього, опертого на споживацький попит. Попит дрібних комерсантів, які на початку 1990-х потребували інформації: що, де й почому купити й кому оптом продати. Майбутня імперія бізнес-преси викорінилася з адресного поширення таких релізів; в доінтернетні часи — на забутих нині дискетах.

 

До цього додумалися двоє демобілізованих з радянської армії, що розпадалася, офіцерів. Один із них — наш автор-оповідач, котрий тоді виглядав зовсім не так, як нині на зібраннях Української Бізнес Асоціації, котру В. Чеповий тепер чолить: «В специально пришитом к куртке кармане у меня были нунчаки, но тогда я остро ощутил, что мне не хватает автомата... мне недоставало этого чувства уверенного равновесия, предполагающего готовность к действию».

 

Авжеж, буремні дев’яності. Усе як у всіх. Молода агенція бізнес-інформації підробляла, чим могла, зокрема і купівлею-продажем оргтехніки. Якось узяли банківський кредит, замовили в угорської фірми партію відеообладнання, а поставники, либонь, вирішили їх «кинути».

 

Тоді наш головний персонаж вдався до блефу, сказав: «У нас нет средств, чтобы вернуть долг банку. Денег, которые у нас есть, хватит только на то, чтобы заплатить бандитам и попросить их помочь вернуть банку кредит... Мы даже не ожидали, что это так подействует на наших венгерских коллег. На удивление, они согласились выплатить нам неустойку за нарушение договорных обязательств».

 

Заможною людиною наш автор став не так, як нинішні скоробагатьки, що потрапляють до владної обойми; лише «в 1994-м я, первым после Ивана Сергеевича, получил по бартеру подержанную Mazda323, а в 1995-м мы с женой наконец-то смогли купить себе трёхкомнатную квартиру». І це тоді, як річний обіг «Бліц-Інформу» сягнув майже двох мільйонів доларів.

 

Ще за рік прибутки корпорації зросли вдесятеро. Проте «четвёртый день рождения издательства оказался невесёлым праздником. Практически всем были урезаны зарплаты, сокращён персонал и закрыты «Новость», «Новость Дела» и Ukrainian Business Magazine. Причём UBM не был убыточным изданием. Просто Иван сказал, что оно не приносит такого количества денег, чтобы тратить на него столько времени. Чистой прибыли UBM давал около $10 тысяч в месяц. По сравнению с рентабельностью «Бизнесмена» в 300% эта цифра не впечатляла».

 

То була ніби списана з підручника модель консервативної економіки, талановита речниця котрої Айн Ренд подає таку формулу стабільного бізнесу: «Рушійна сила, що тримає цю статичну будівлю, — рух, що втримує її непорушно».

 

Радикальний консерватизм, як неодноразово вказували поважні дослідники, дивним чином веде до соціалізму — звичайно, не Марксового, а шведського зразка. Як-от читаємо в Ульріха Бека: «Максимальне зростання капіталу — це зрештою найкращий шлях до соціалізму» (Влада і контрвлада у добу ґлобалізації. Нова світова політична економія. — К.: Ніка-Центр, 2011).

 

Але консервативна економіка з соціалістичним вектором не входила у плани тодішнього українського президента Кучми, котрий активно вибудовував зовсім іншу модель: шантажистську державу для обслуговування олігархічного капіталу. Очевидно, високоприбутковий «Бліц-Інформ» потрапив під цей каток. 

 

Найпершою, схоже, була інфікована служба безпеки холдингу — у ній з’явилися і стали розмножуватися кадебісти; засновані ними численні дочірні фірми вже не піддавалися централізованому керуванню.

 

Політологи пам’ятають мутну історію зі спецмашинами для прослуховування, придбаними «Бліц-Інформом» явно не для видавничо-поліграфічних цілей. Наш оповідач почав ставити керівництву занадто прозорі запитання; йому натякнули на звільнення «за власним бажанням».

 

Вирішив продати свій пакет акцій (4%) за ринковою ціною в 1 мільйон доларів.

 

Дістав зустрічну пропозицію: «Был подготовлен договор о том, что я принимаю решение продать свои 4% акций за одну тысячу долларов... Жена мне даже сказала, что такое впечатление, будто я работал в какой-то банде, хочу уйти, а меня теперь не отпускают — много знаю: У нас трое детей, шутить с «БИ» не стоит — святого у них ничего нет».

 

Можливо, головний керівник «Бліц-Інформу» і не був монстром. Але вже був несамостійним, залежним іззовні (у 1998-му стали прослуховувати і його).

 

На зразковому ще вчора підприємстві все пішло шкереберть; мовою економістів, порушені «фактори гігієни — політика компанії й адміністрації, технічний нагляд, заробітна платня, пільги, умови праці та міжособистісні стосунки» (Дон Гелріґел, Джон В.Слокум-молодший. Ричард В. Вудмен, Н. Сью Бренінґ. Організаційна поведінка. — К.: Основи, 2001).

 

Для В.Чепового занепад корпоративної гігієни був погибельним. Судячи з книжкових звірянь, його справою у медіа-холдингу було не так заробляння грошей (бо «деньги — лишь гигантская энергия для делания добрых дел»), як «воспитывать аудиторию, создавать спрос».

 

Він діяв цілком відповідно до припису з цитованого вище світового підручника «Організаційна поведінка»: «Керуйте натхненням працівників».

 

Або, коли хочете, — до переконань Айн Ренд: «Радість — це пальне для душі... Такою має бути реальність — відчуття мети, надії, легкості». На початку 2000-х усе те пішло з його життя, забрало з собою мрію:

 

«Мы мечтали о самом демократическом государстве — стране «БИ», а в результате построили нечто, где все разговаривают шёпотом и всем руководит не закон, а служба безопасности... При встречах некоторые сотрудники «БИ» отключают мобильные телефоны. Говорят, включённый телефон является активной антеной».

 

Особистим крахом це не стало, оскільки наш автор поставив собі пріоритет: «Жизнь — важнее, чем работа... Я делю жизнь на три составные части — ровно по 8 часов каждая. Это работа, сон и собственно Жизнь». Красива формула, майже як у Пауло Коельйо.

 

От тільки замислюватися над нею не треба — лише вірити і слідувати. Бо як подумати, то виходить, що робота не може бути сенсом життя, й робота, скажімо, митця — вирвані роки? Утім, можливо, ключ саме в тому поділі на три; як у Толстого — «попахал, пописал»?

 

У книжці «Бизнес — самая честная Игра» чимало теорій, що проходять (або ні) перевірку практикою.

 

Наприклад, ідея створити «такие условия, что будет выгодней не открывать своё предприятие, а приходить с идеей в страну «БИ», где можно быстрее самореализоваться и получить процент участия в деле», — ідея не ринкова, а тоталітарна; до чого призводить її реалізація, добре показала у своїй антиутопії «Атлант розправив плечі» А.Ренд.

 

Думка, що «писать правду в рекламных изданиях можно и нужно. Но только не следует говорить плохо о тех, кто рекламируется и платит изданию деньги», — збувається лише за умов недосконалої конкуренції, бо «якби ми жили в світі, що функціонує згідно з парадиґмою досконалої конкуренції... споживачі були б повністю поінформовані про характеристики цих товарів» (В. Кіп Віскузі, Джон М. Вернон, Джозеф Е. Гаринґтон. Економічна теорія регулювання та антимонопольна політика. — К.: Основи, 2004).

 

Не перетворити крах ілюзій на екзистенційну трагедію авторові рецензованої книжки допомогло «понимание того, что работа — это игра». Й оскільки «окончательное решение принимает человек, который организовал игру», — не сперечайся, а просто перейди до іншого ігрового залу. Але куди переходити, якщо головний гравець сидить на Банковій?

 

Утім, як писала Айн Ренд, непримиренна противниця гравців, що засіли по різних «білих домах»: «Який тип людей наймерзенніший? Люди без мети... Для мене існує лише одна форма людського занепаду — втрата мети». Для Володимира Чепового, схоже, теж.