У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Пенсіонер з Полтави відшукав в Угорщині могилу загиблого під час ІІ світової війни батька
15.11.2016
В угорському населеному пункті Патка полтавець відшукав братську могилу, в якій похований і його батько.
Юрій Тимофійович показує мені пожовтілі від часу батькові листи з фронту, складені трикутником, похоронку, вирізку з газети часів війни, в якій повідомляється:
«Група бійців під командуванням гвардії лейтенанта Тимофія Мельника оточила будівлю, яку німці перетворили на опорний пункт оборони.
Ввірвавшись до будинку, наші воїни захопили в полон 78 німецьких солдатів та офіцерів».
Попри те, що мати Юрія Тимофійовича — Марія Єрмолаївна — після загибелі першого чоловіка вийшла заміж удруге, вона до кінця своїх днів зберігала оті трикутники, газетну вирізку й похоронку, які й дісталися у спадок синові.
«Останнiми роками бажання навідати батькову могилу стало майже нав’язливою ідеєю»
— Мої батьки належать до покоління, обпаленого війною. Вони побралися в 1940 році, проте подружнє щастя тривало недовго, — розповідає літній чоловік, якому все життя не вистачало батька.
— Батько, як і мій дід, був кадровим військовим, тож опинився в перших рядах захисників Вітчизни. Пройшов, вважай, усю війну, визволяв нашу Полтаву — його військова частина якийсь час дислокувалася в передмісті, а потім рушила далі за фронтом... Про те, що мама чекала дитину, батько знав — в одному з листів просив: якщо, мовляв, народиться дівчинка, назви її Любов’ю.
Він чомусь думав, що буде донька, проте на світ з’явився син. Батько трохи не дожив до Перемоги: як зазначено в похоронці, командир кулеметного взводу військової частини № 06727 гвардії лейтенант Тимофій Мельник загинув на території Угорщини 12 березня 1945 року... Він навіки лишився 31-річним...
Коли від нього перестали надходити листи, мама написала його бойовому побратиму. І отримала відповідь — от бачите, лист датується 12 червня 1945 року, а підписаний П. Баскіним.
Він пише: «Сьогодні отримав вашого листа й мушу із сумом повідомити, що ваш чоловік Тимофій Мельник проявив себе в боях як вірний син нашої Вітчизни, безстрашний воїн, за що нагороджений орденом Червоної Зірки. У березні під час запеклих боїв за угорське місто Шаркерестур він загинув смертю хоробрих. Це, безумовно, велика втрата для всіх нас. Ми поховали його в населеному пункті Патка (Угорщина)».
Юрій Тимофійович надовго замовкає. Після паузи продовжує, що він мав вітчима, проте той навіть не намагався замінити йому батька: ні тепла, ні ласки від нього не знав. Тож поганого про вітчима літній чоловік не хоче розповідати, а бодай чогось доброго не може пригадати.
Усе своє свідоме життя Юрій Тимофійович мріяв знайти батькову могилу і вклонитися тому, хто подарував йому життя, проте зустріч із батьком увесь час доводилося відкладати: на заваді ставало як не одне, так інше.
Юрій Мельник пішов стопами батька та діда — став кадровим військовим: загалом 34 роки віддав армії.
Коли ж вийшов у відставку, потягнуло додому — до Полтави, адже тут, пояснює, похована мати й багато інших близьких родичів.
— Останнiми роками бажання навідати батькову могилу стало майже нав’язливою ідеєю. Не міг думати про щось інше й навіть спати, — зізнається військовий відставник. — Тож урешті-решт поставив домашніх перед фактом, що вирушаю в далеку дорогу.
Син був не в захваті від такої перспективи, адже я переніс п’ять операцій на серці, маю інвалідність ІІ групи. Проте стримати мене ніхто не міг, бо я розумів: доки не побачу могили батька, не заспокоюся.
До речі, я неодноразово звертався до нашого Міністерства закордонних справ із проханням посприяти мені в пошуках батькової могили, проте щоразу отримував відповідь, що їхнє відомство цим не займається: їдьте, мовляв, в Угорщину й вирішуйте питання на місці. От я й поїхав наприкінці вересня.
За словами Юрія Тимофійовича, то була нелегка дорога. Потягом добрався від Києва до Будапешта.
Пощастило, що в поїзді познайомився зі словаком, котрий працює в Угорщині й добре володіє угорською мовою.
У Будапешті той допоміг нашому герою обміняти валюту на угорські форинти й посадив у таксі, яке довезло Юрія Тимофійовича до заздалегідь замовленого через полтавську туристичну агенцію готелю.
— Ой, забув вам розповісти, що в посольстві Угорської Республіки в Києві я зустрівся з військовим аташе — підполковником Калманом Гюше, розповів йому, чому так рвуся до їхньої країни, показав батькові листи з фронту, а також повідомлення його бойового побратима про те, що Тимофій Мельник загинув у бою за місто Шаркерестур і похований у населеному пункті Патка.
Пан Калман Гюше, усе зрозумівши, без зайвих запитань допоміг мені оформити Шенгенську візу, а консул Угорщини в Україні Янош Коллар — отримати її.
Прибувши до угорської столиці, наступного ранку зателефонував нашому консулу в Угорській Республіці Дмитру Керечанину, — відтворює Юрій Мельник недавні події, — і попросив зорієнтувати, як знайти населений пункт, де під час війни поклав голову мій батько.
Подумки вирішив: якщо мені відмовлять у сприянні, шукатиму місце, де навіки спочив батько, самотужки. Проте Дмитро Миколайович надав неоціненну допомогу: зв’язався з міністерством закордонних справ Угорщини — у результаті за мною, простим українцем, прислали просто-таки розкішний «Лінкольн» із дипломатичними номерами.
Він під’їхав просто до готелю. А за кермом був дуже цікавий чоловік — колишній льотчик ВПС Угорщини, майор у відставці Дюла Сверчок. Він добре володів російською мовою, бо свого часу навчався в авіаційному училищі в Краснодарі.
«Я вклонився могилі»
— Мушу сказати, в мене були сумніви стосовно того, де саме похований батько, — продовжує розповідь Юрій Мельник. — Адже й у списку наших бійців, загиблих на території Угорщини під час Другої світової, зазначається, що батько загинув у бою за місто Шаркерестур. Та врешті-решт я вирішив довіритися інформації батькового побратима. І так на 75-му кілометрі від Будапешта ми знайшли населений пункт Патка.
Місцеві жителі показали нам, де поховані радянські воїни. Мене вразило те, що могили наших бійців доглянуті, кладовище обгороджене металевим парканом, а посеред нього встановлено пам’ятник, на якому викарбувано напис: «Солдатам и офицерам ІІІ Украинского фронта, погибшим в борьбе с фашизмом за свободу Родины и освобождение народов. 1945 год».
Ми зайшли на територію кладовища і лiворуч на першому ж надмогильному пам’ятникові побачили прізвище й ініціали мого батька.
Виявилося, що він похований у братській могилі разом із кількома побратимами, його прізвище — третє згори. Що я відчув тієї миті, не передати словами. Дюла Сверчок лишив мене наодинці з батьком. Я вклонився його могилі, з півгодини мовчки постояв коло неї. Усе моє дитинство та юність, ота неприкаяність без батька промайнули перед очима.
А тоді висипав дещицю полтавської землі, яку привіз із могили мами, і взяв натомість трохи земельки з батькової могили, щоб відвезти на місце вічного пристанища неньки.
Після цього ми з Дюлою повернулися в Будапешт, і він провів для мене екскурсію столицею. На прощання я запитав, скільки винен за те, що він зробив для мене. І той відповів: нічого ти, мовляв, не винен, усе за рахунок держави, яку визволяв від фашизму твій батько.
Юрій Тимофійович показує мені фотоальбом, на першій сторінці якого його знімок розміщений поряд із світлиною батька. Говорить, що, на відміну від останнього, він прожив довге життя, дочекався внуків і навіть правнука. Син продовжив сімейну династію, також обравши військову справу (наразі він теж уже відставник), а от онук має інший фах.
— Та найгірше те, що знову гинуть молоді хлопці на Донбасі, а отже, знову хтось, як і я, ростиме без батька, — робить висновок Юрій Тимофійович. — А скількох війна зробила каліками. Душа болить, коли бачу таких. От, коли чекав потяг до Києва, зустрів на залізничному вокзалі кількох хлопців без рук, без ніг — брудні, добряче напідпитку.
Не витримав — підійшов до них і сказав: розумію, мовляв, що ви брали участь в АТО, але ж не можна так опускатися. Вони не захотіли зі мною розмовляти. Образливо. У кого є сила волі, ті тримаються. У кого ж її немає, скочуються на дно. У недобрий час нам випало жити. Мимоволі порівнюю, як живуть угорці і як ми.
Порівняння, звісно ж, не на нашу користь. Сором і тільки. Я поцікавився у мого нового знайомого Дюли Сверчка, який у нього розмір пенсії.
Він відповів: «Усього тисяча доларів. Так мало отримую, бо рано звільнився з армії і працював льотчиком-випробовувачем на авіазаводі. Якби прослужив довше, то мав би зараз усі три тисячі доларів. Хоч я й так ні в чому собі не відмовляю». Наші ж пенсіонери не живуть, а виживають. Сумно все це. От і мені, щоб з’їздити на могилу батька, кошти довелося тривалий час відкладати.
Хоч, звісно, ні про що не шкодую. Навпаки, дуже задоволений, адже здійснив мрію, вважай, усього життя. Перед очима іще й досі стоїть кладовище в невеликому угорському населеному пункті Патка, братська могила, в якій покоїться батько. Поки що не можу отямитися.
А з іншого боку — стало набагато легше на душі: я нарешті віддав данину поваги своєму батькові, знаю, де його могила, і радий, що вона не закинута, що за нею доглядають добрі люди.
