Якось непомітно в Україні пройшов ювілей, а саме 125-річчя від дня народження, Михайла Булгакова.
Хтось звинувачує його у нелюбові до України, а хтось просто не вважає його українським письменником (так можна і Гоголя віддати, бо він писав російською мовою).
Зрештою, не вина України, що син відрікся матері, забув, із чийого лона вийшов, чиїм хлібом був вигодуваний, чиї університети пройшов. Горе сину, який забув матір...
Проте, що б не казали й не писали про письменника, так описати Дніпрові кручі, Володимирську гірку, вулиці Києва могла тільки залюблена в рідне місто людина, а політичні погляди...
Що ж, і сьогодні важко розібратися у перипетіях того лихоліття, яке прийшло на зміну Першій світовій війні на терени всієї колишньої Російської імперії.
Он сусіди, повчаючи нас, що Бандера — ворог, і Шухевич ворог, самі кидаються із крайнощів у крайнощі: і Чапай у них герой, і Колчак, і Краснов, і Фрунзе, словом, «смєшалісь в кучу коні, люді...»
Поговоримо краще про вічне — про кохання. «За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання?» — писав класик у своєму знаменитому романі «Майстер і Маргарита».
І ми, мов сліпі кошенята, йшли за Майстром, щоб пізнати його — це величне почуття, яке рухає Сонце і світила. Ми вірили кожному слову, кожному чину великих коханців.
Відтоді, як було надруковано роман, чимало критиків та біографів письменника переймалися питанням, хто ж був прототипом Маргарити (щодо Майстра — питань ні в кого не виникало), хоча вдова письменника сама призначила себе на цю почесну роль.
Сперечатися ніхто не наважився, та й аргументів ніби не було. Проте, як писали про дружин Висоцького: «Была еще одна вдова — о ней забыли...» (Тетяна Булгакова (Лаппа) була й залишалася єдиною вінчаною дружиною, а отже, і вдовою письменника).
Її-то й просив сестру покликати перед смертю Булгаков (так, щоб не чула дружина). Не прийшла. І не тому, що не хотіла, — не знала, була далеко від Москви.
Інакше б прийшла, вибачила, попрощалася, адже кохала, незважаючи на всі зради, образи, невдячність. «Бог мене покарає за Тасю», — зізнавався сестрі Михайло, і знав, за що.
Глава перша. Тася
«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання...» Цими словами Сосюри можна охарактеризувати кохання Тетяни Лаппа до Михайла Булгакова.
І хоча перше кохання Михайла до Тетяни було буйне, нестримне, всеосяжне, але таке ж короткотривале, як і весняна повінь, що вирує, зносить на своєму шляху всі перепони, а потім розчиняється в широкому плесі житейського моря. Перше кохання можна порівняти з весняними барвами — яскравими, свіжими, буйними.
Всі наступні «любові» — це вже бліді копії оригіналу, повторення сюжету. Так сталося і в житті Булгакова — любов до Тасі (як у першу ж зустріч назвав Тетяну юнак), поривала його на якісь безумства.
Коли після знайомства (Тасі — шістнадцять, Михайлові на рік більше), довгих прогулянок Києвом (показати місто Михайла попрохала тітка Тасі), молоді люди вимушені розлучитися (Тетяна їде додому в Саратов), юнак шле коханій телеграми, що застрелиться, потім — що приїде, хай вийде на перон, щоб він лиш побачив її.
Три роки розлуки не вбили кохання, але, мабуть, зменшили пристрасність.
Двадцятирічний студент просить руки Тасі, бо серце вже давно і назавжди належало йому. Лаппа через роки згадувала: весільної сукні не було — гроші, які вислав батько на весілля (сто карбованців — велика сума на той час) кудись поділися.
Їй незручно, а можливо, й боляче було згадувати, що коханий Мишко напередодні весілля змусив позбавитися дитини — юна наречена була вже вагітною (на це й пішли «весільні» гроші).
Не час — виніс вердикт Мишко. Послухалася, як і наступного разу, через кілька років потому. Операцію того разу провів сам Михайло (мабуть, із метою економії), ще недосвідчений лікар, та й спеціалізація інша. Щось пішло не так, і Тетяна залишилася бездітною на все життя.
«Бог покарає мене за Тасю» — Господь і покарав: у Булгакова також не було дітей, хоча, як згадують його сучасники, дітей він любив.
Любов Тасі була всеохопною, жертовною і вічною, яку й заповідав показати своїм читачам письменник.
Після весілля він дозволяв собі флірт і закоханості в юних красунь (для натхнення) — розуміла і прощала: ті 50 карбованців, які щомісяця висилав батько Тетяни (чоловік же — студент), Мишко витрачав на кафе, ресторани, театри, візників — гедонізм уже тоді був властивий майбутньому письменнику.
«Право на егоїзм», підкреслювала у щоденниках сестра письменника Надя, давало йому усвідомлення «недюженності», відчуття власного таланту.
Вона йшла за ним, як дружина декабриста, у земську лікарню, на фронт, готова до злигоднів і поневірянь. Зрештою, вона й була правнучкою декабриста — члена Південного товариства Матвія Лаппа.
Столбова дворянка, донька статського радника, довкола якої кружляли бони, гувернантки, покоївки, завжди готові догодити, вона асистувала Михайлові при ампутаціях у фронтовому шпиталі: коли бувалі фельдшери втрачали свідомість, вона нюхала нашатир і тримала ноги, доки Булгаков пилкою відрізав їх.
У земській лікарні допомагала проводити прийом хворих (до сотні в день), а коли Михайло заразився від хворої дитини дифтеритом і «підсів» на морфій, два роки витримувала всі його припадки і нервові зриви (кидав у неї навіть «керосинкою», коли не змогла дістати дози, — мало не згоріли обоє).
Фактично вилікувала його від наркотичної залежності (безпрецедентний на той час випадок). У Владикавказі рятувала його від тифу, а щоб підгодувати знесиленого хворобою чоловіка, віднесла до ювеліра товстий золотий ланцюжок — подарунок батька.
Замість подяки за самозречення — Булгаков збирався їхати в еміграцію (мріяв про Париж), Тетяну обіцяв «викликати».
Тобто залишав на вірну погибель. Як писав дослідник і журналіст В’ячеслав Недошивін: «І не батьківщині ж служила (як Любов Білозерська — друга дружина письменника, — та в медсестри пішла «із високого патріотизму»), не письменнику ще (як третя дружина Єлена Шиловська), ні — просто юнаку, без якого жити не могла».
Доля розкидала їх, закрутила у вирі громадянської війни, хаосі постреволюційного безладу.
Зустрілися в Москві, безхатченки, без професії, без кусня хліба і навіть теплого одягу — всю зиму Тетяна пробігала в туфельках.
Щоб прогодувати коханого, дати йому можливість працювати, хапалася за будь-яку роботу: був час — навіть носила цеглу на будові.
Михайло ж робив перші успіхи, відвідував модні, як зараз сказали б, тусовки — зав’язував потрібні знайомства. Тасю із собою не брав — соромився її занедбаного вигляду, зношеного одягу.
Прохав, буквально наказував — побачиш мене десь на вулиці з дамою — не підходь, зроблю вигляд, що не знаю тебе. Терпіла й це.
Глава друга. Любочка
«Дружин міняти треба, батєнька», — сказав якось Булгакову «Червоний граф», як називали сучасники Олексія Толстого.
Близькі до письменника люди згадували, що Михайло заздрив «графу», бо той умів красиво жити. Хотілося такого життя і Михайлові.
Побачив у когось квартиру, як «бонбоньєрку», і собі захотілося такої ж. Писав сестрі: «Я купив гарнітур меблів шовковий... Якщо не здохну, як пес, то ще й килим куплю...»
Якось не в’яжеться це з високими ідеалами, які проповідував у «Майстрі і Маргариті», хоча він же ж і напише в романі: «Москвичів зіпсувало квартирне питання» (чи не про себе?).
Саме в цей період свого життя, характерний «міщанськими» запитами, письменник зустрічає Любов Білозерську.
Вона «зарубцювала» слід у його пам’яті своєю фразою: «Нічого, потерпиш, ти не Достоєвський», кинутою у відповідь на прохання не заважати розмовами по телефону — він же працює. А ще — присвятою роману «Біла гвардія».
Цього вже не могла вибачити йому Тася, адже саме її самовідданості, самопожертві Булгаков мав би завдячувати написанням цього роману.
Біограф письменника Олексій Варламов у своїй книжці про нього напише: «Якщо б не було поруч цієї жінки, з’ява письменника в літературі не відбулася б». Без Білозерської, без Шиловської — так, без Тетяни — ніколи...
Глава третя. Єлена
1941-й. На московському пероні стоять двоє — він і вона. Третій сидить у вагоні.
Цей любовний трикутник був би доволі тривіальним, якби не його герої. «Ще й пари туфель не зносила», як хтось би сказав, після смерті чоловіка, а вже другий роман завела.
На пероні стояла Єлена Булгакова (Нюренберг-Нейолова-Шиловська) й Олександр Фадєєв — тепер колишні вже коханці. Як же так, запитає читач, а велике кохання, а самовіддана Маргарита?
Велика брехня починається з маленької неправди. Юній Лєночці не хотілося визнавати, що вона проста містечкова євреєчка, батько якої Шмуль-Янкель Ніренбарг — наш із вами земляк, із Бердичева.
Тому й вигадала історію, що вона — з прибалтійських німців Нюренбергів, а батько вже не Шмуль-Янкель, а Сергій Маркович, який заради кар’єри двічі змінив віросповідання — спочатку став лютеранином, а згодом — заради місця вчителя — православним.
Цю «славну» рису характеру успадкувала і донечка. Той-таки професор МГУ Варламов, що написав про Булгакова в ЖЗЛ*, як припечатає: письменнику третьою дружиною стала дама «тщеславная, порой неискренняя и даже лживая, знавшая толк в сплетнях и интригах...»
Дослідниця ж життя Булгакова Чудакова, що не один раз зустрічалася з його вдовою, згадувала, що Єлена лякала її спокійним тоном, коли розповідала, як убила власну маму, ввівши їй смертельну дозу морфію — щоб не мучилася (у тої була остання стадія раку).
Багато хто визнає найвищою її заслугою — сприяння виходу у світ роману «Майстер і Маргарита». Але ж не за свій кошт, як би це довелося зробити нинішнім удовицям, чи кошт благодійників!
Та й гонорари від тиражів отримувала знову ж таки вона, як і кошти за проданий архів письменника відразу по його смерті — 28 тисяч (робітник за рік отримував 900 крб.).
Ну що ж, красиво жити не заборониш, а Єлена любила красиве життя: на її туалетному столику завжди стояли великі (!) флакони французьких парфумів, і це в найважчі для країни роки, вона ніколи не відмовляла собі в послугах перукарів, кравчинь.
Сестра поета Луговського (того самого коханця, що сидів у вагоні), називала Булгакову «різновидом чеховської «Душечки», практичної душевно і матеріально, яка «блискуче зіграла Маргариту».
А як же «вічне кохання», вигукнуть деякі екзальтовані особи? «Кака така любовь?» — відповім я. «Вона розіграла свою «партію» і виграла її», — напишуть згодом біографи письменника. «Тихе сімейне життя не для мене.
Нічого мене вдома не цікавить, мені хочеться життя...» — писала в листі до сестри тоді ще Шиловська, дружина заступника командувача Московського військового округу, обласкана чоловіком, доглянута прислугою.
Їй хотілося бути у вирі посольських раутів, світського, театрального життя.
Не маючи власних талантів, вона ще за три роки до спільного життя вже придивлялася до Булгакова, оцінивши його «перспективність», «інтєрєснічала», за її ж висловом, писала йому банальні листи, підписуючи їх ще банальнішими прізвиськами, що межували з вульгарністю: «Ваша Мадлєна Трусікова-Нєнадьожная».
Епілог
Читаючи «Майстра і Маргариту», не забувайте читати й біографію письменника, щоб вчитися на його помилках, щоб відрізняти самовідданість разом із вічним коханням від самовдоволеності та самозакоханості.
Не роман, а життя письменника показало нам вічне кохання, яке сам Булгаков не оцінив, змарнував, зрадив. Не за ним, а за Тетяною Лаппа підуть ті, кого письменник закликав іти у пошуках за незрадливим щирим почуттям.
*ЖЗЛ — серія книжок «Жизнь замечательных людей» (Авт.)
