Зорієнтоване на хрестоматійну освіту читача київське видавництво «Знання» затерло білу пляму в нашому розумінні того, як розвивався детектив між Артуром Конан Дойлем й Аґатою Кристі.
Від 1911 року бестселерами на європейському ринку були збірки оповідань про отця Брауна, непримітного священика з англійської глибинки, який мав хист розв’язувати злочинні оборудки.
Писав їх Ґілберт К.Честерстон, на тоді тридцятип’ятирічний газетяр-поденник, по-сьогоднішньому — фрилансер («волоцюга журналіст», — як каже про себе один із персонажів, дуже схожий на автора).
Почалося все з випадку: Честертон побачив оголошення лондонської «вечірки», яка потребувала детективів. Не те, щоби подібних оповідань бракувало, але здебільшого то були не так розслідування, як кримінальні хроніки, «чорнуха».
Над рештою читацьких уподобань уже понад двадцять років неподільно королював творець Шерлока Голмса.
Великого оптиміста Честертона бандитська літромантика дратувала і він узявся створити детектив, де панував би не морок, а світло.
І ще одну новацію — чого не було ні у Едґара А.По, ні в Артура Конан Дойла, — увів новий детективіст: «Детали преступления честно излагаются читателю. Сыщик, приступая к раскрытию тайны, знает столько же, сколько и читатель, и как бы вызывает его на состязание» (Л.А.Гамбург. Шерлок Холмс, отец Браун, мисс Марпл и все-все-все... Приглашение в английскую классическую детективную литературу. — К.: Грамота, 2001).
Третя читацька принада Браунового циклу — позиціонування сюжетів між світами аристократії та криміналу: до першого більшість читачів прагне бодай зазирнути, якщо не потрапити, й водночас убезпечити себе від зустрічі з другим.
Нарешті, Честертоновий тип детективу відрізняється естетизацією правопорушень: «Злочин — витвір мистецтва, котрий виходить з майстерень пекла... Злочинець — творець, а детектив — критик».
Така наша новинка — «Смиренність отця Брауна» (К.: Знання, 2015) — вибране з кращих оповідань, що виходили друком аж до 1935 року. Тобто, конкурували вже з творами Аґати Кристі (перший роман про Еркюля Пуаро з’явився 1920-го; перша історія про міс Марпл — 1930-го).
Конкурували, але не перевершили. Королем детективу лишився Артур Конан Дойл, королевою стала Аґата Кристі.
А Ґілберт К.Честертон посів високий статус королівського блазня, котрому дозволено кепкувати з жанрових ієрархів. Так в історії літератури народився іронічний детектив.
Оповідки отця Брауна, як на ті часи — суцільний експеримент. Починаючи з відваги узятися за геть не властиву детективну форму.
Адже Честертон мав реноме поважного есеїста, кожна газетна «колонка» котрого являла блискучий соціальний чи політичний парадокс.
Усе це перейшло в новий для автора жанр, ґвалтовно змінюючи його структуру.
Тут і принагідний афоризм (як виявилося — на всі часи): «Політики — люди значущі, але значущим для них є що завгодно, окрім їхньої політики».
І начерк зародкового вірусного маркетинґу: «Власник готелю був єврей на прізвище Левер. Він заробив майже мільйон саме тим, що до його закладу було важко потрапити... Набагато простіше було стати членом британського парламенту, аніж лакеєм у цьому готелі». І прозріння — як годиться серйозному есеїстові — майбутніх жахів ісламського фундаменталізму: «Витав у небесах Сходу, які, насправді, страшніші, ніж пекло Заходу».
І віртуозна здатність ословити побіжне спостереження: «Зникав, звиваючись у конвульсіях шанобливих поклонів». Й усе те — майже ніяк не пов’язане з детективним сюжетом.
Це ми тепер знаємо, що в іронічному детективі акцент переміщено від розслідування до розважання — поблажливо-непоспішного і самодостатнього. На початку ХХ століття такий спосіб спілкування з читачем виглядав дивом із літературної кунсткамери.
«Найдивовижніше в чудесах — це те, що вони трапляються», — ніби підсумував свій письменницький експеримент Ґ.К.Честертон.
Нормою розважальне письмо стало лише через п’ятдесят років. Проте експеримент виявився настільки вдалим, що забезпечив автора гонорарами до кінця життя.
Оповідання про отця Брауна — сміливий, а відтак вдалий проект. Проте Ґілберт К.Честертон не тільки перевів літературні стрілки на гілку розваг, а й лишив слід на магістральному напрямку.
Його біографію Діккенса метр сучасного літературознавства Гаролд Блум вважає кращою з усього написаного про цього класика.
А до світового канону Блум зараховує не Браунівський цикл, а один з шести Честертонових романів — «Людина, яка була Четвергом».
З огляду на вершинність твору в белетристиці Ґ.К.Честертона і на те, як активно видавництво «Знання» стимулює нові переклади маловідомих у нас класичних творів, можна сподіватися невдовзі мати українську інтерпретацію. Поки що ж коротко торкнемося канонічного тексту за перекладом російською (Москва: Известия, 1989).
«Людина, яка була Четвергом» вийшла в Англії 1908-го і через пару років її перекладено в Російській імперії. Тут роман витримав кілька перевидань та інсценізацій; останній раз, за інерцією, публікувався російською у 1920-ті. Далі за совєтських часів його не друкували аж до «пєрєстройкі».
Точнісінько таку ж долю мали в СССР «Біси» Достоєвського. Й обидві книжки дуже подібні.
«Біси» — це, сказати б, белетристична аналітична записка про крайню небезпеку новонародженого явища, котре нині відоме під назвою тероризм.
«Людина, яка була Четвергом» — антиутопія, що попереджала британців про граничну підступність російської зарази за сорок років до Орвела.
Достоєвскій іще в 1871 році був певний, що «бесы существуют несомненно, но понимание о них может быть весьма различное».
Британці аж до Честертона сприймали глобальну загрозу поблажливо-скептично — поки позаморальні російські технології не унаочнилися в Ірландії.
Обидва класики починають з препарації «людей из бумажки», які «держатся новейшего принципа всеобщего разрушения для добрых окончательных целей» (Достоєвський); «не люди, а неестественные символы. Каждый из них выходил за пределы реальности, подобно тому как теория выходила за пределы разума» (Честертон).
Далі увага перемикається на освічених натхненників, що мають «наклонность к циническим мыслям уже по одной только многосторонности развития» (Достоєвський); «больше страшат заблуждения развитого ума, чем естественная и простительная, хотя и нежелательная, слабость воли» (Честертон).
Обоє письменники покладають провину за необачне поширення злоякісних ідей на літератів, особливо поетів, котрі «оправдывают то, что в прозе считается дерзостью» (Достоєвський); «рыжего поэта стоило иногда послушать хотя бы для того, чтобы над ним посмеяться... Олицетворение кощунства, помесь ангела с обезьяной... Благодаря интеллектуалам, люди чувствуют себя глупыми; благодаря поэтам — такими умными, как и подумать не смели» (Честертон).
В обох романах дістається жінкам, як несвідомим провідникам чоловічої глупоти: у росіянина це «женщины, изображающие собою женский вопрос», в англійця — «исповедуя передовые взгляды и принципиально протестуя против мужского первенства, они покорно слушали мужчин, чего от обычной женщины не добьёшься».
Автори «Бісів» та «Людини, яка була Четвергом» солідарні, що «обиталище рассудка безобразней безумия... Мозг — это бомба!».
Честертон вважає, що «идея, попавшая на улицу» (Достоєвський), «слишком глупа, чтобы её отклонить».
Міазми правдоподібних теорій знищують опірність людського розуму, і в пересічних головах виникає погибельний сумнів: «Существует ли вообще что-нибудь, кроме того, что кажется?».
Особина, що піддалася на міраж «справедливості, рівності і братерства», перестає реагувати на реалії: «Ни запах пива, ни запах сада не отвлекли его; он алкал правды». Коли так піде далі — «скоро людей вообще не будет».
Ґілберт К.Честертон доходить радикального висновку: «Теперь говорят, что нельзя наказывать за ересь. Я часто думаю, вправе ли мы наказывать за что-либо другое». Щоправда, він не сягає рівня безкомпромісності Федора Достоєвського: «Русские должны бы быть истреблены для блага человечества, как вредные паразиты».
Вихованець британської демократії апелює до її сторожових псів, до колег-журналістів: «То, что мы намерены сделать, гораздо опасней, чем украсть королевские бриллианты. Мы попытаемся похитить тайну у очень хитрого, очень сильного и очень дурного человека».
Це саме те завдання, яке стоїть нині перед українцями.
Можна й не персоналізувати «дуже хитрої, дуже сильної й дуже поганої людини» — таких у сьогоднішній колективній владі вистачає, попри їхню віртуозну мімікрію («из-за шляпы он принял меня за порядочного человека... Даже походка у меня честная и сзади я похож на свод законов»).
Тепер уже існує ціла система захисту від комунікаційних камлань віп-чиновників про «благо народу», що зазвичай камуфлюють «грабіжницькі переконання», — медіаграмотність називається. Майже все, що писав Ґілберт К.Честертон — це і є медіаграмотність, попри відсутність тоді самого терміну.
Під цим оглядом переклад старої-молодої книжки «Людина, яка була Четвергом» став би нам помічним. Та... «не часто видишь такие хорошие сны».
Прокидаєшся, і бачиш у телевізорі обличчя, які випромінюють онтологічний пріоритет: «Тихое и дивное пищеварение — вот сама поэзия!».
Й розумієш слідом за Честертоном: «Ще нікому і ніколи не вдавалося втриматися на одному рівні зла». Навряд чи почують незалежні слуги українського народу великого англійця. А коли з якогось дива і почують — то чи зрозуміють? Як там в одному з оповідань про отця Брауна: «О, заради Бога, — посміхнувся поліцейський, — годі! Годі вам вживати такі довжелезні слова!».
Або й так: «Ничего, продолжайте, я не слушаю» (Достоєвський).
