«Молодість»: жюрі кінофестивалю оголосило переможців
Переможців.оголосив 53-й Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість", нагородження відбувалося 2 листопада. >>
Ірина Аверіна: Без експериментів сучасний театр обійтися не може
25.10.2016
Вистава Дмитра Гусакова «Чудернацькі забавки на даху» ввійшла до репертуару театру «Золоті ворота». (Фото Олени МАРТИНЮК.)
«Обставини можуть змінюватися, принципи — ніколи»... Відомий афоризм згадався мені під час спілкування з Іриною Аверіною, керівником продюсерського центру OpenDoors.
Пані Ірина зацікавила мене не лише як організатор, а й як людина, здатна на сміливий вчинок.
Одеситка за народженням, вона довго жила в Москві, мала цікаву роботу в одному з найкращих театрів.
Але коли на території України почалася війна, залишила все і повернулася в рідну Одесу. Втім говорити на цю тему вона не надто любить.
В Україні Ірина продовжує справу, якою займалася і раніше, — організовує різноманітні театральні заходи, зокрема конкурси-лабораторії.
Чим цікава і корисна така форма роботи, що стоїть за поняттям «сучасна театральна режисура», де межа між дозволеним і неприпустимим для показу на сцені — про це і не тільки в інтерв’ю із людиною, що вміє запалювати нові зірки на театральному небосхилі.
Ескіз вистави — за 4-5 днів
— Ірино, у перекладі з англійської назва вашого продюсерського центру означає «відкриті двері». Мається на увазі, що ви відчиняєте двері на велику сцену режисерам-початківцям?
— На професійну сцену, і не тільки режисерам. Ми проводили лабораторії також для драматургів, критиків, театральних педагогів...
Якщо говорити про лабораторії з режисури, то нашим завданням завжди було довести «лабораторний ескіз» до повноцінної постановки, щоб вистава увійшла до репертуару театру. Тому на конкурсні покази ми завжди запрошували театральних критиків, керівників театрів, щоб вони могли побачити, як працюють молоді режисери.
— Де, в яких країнах і містах ви організовували творчі лабораторії?
— Від початку наш проект є міжнародним — до нього долучається театральна молодь iз багатьох країн. Театр — це особливий простір людей, більшість яких по-справжньому віддані професії.
Тому немає якихось особливих відмінностей при організації лабораторії у Москві, Києві, Одесі чи, скажімо, в Душанбе (із тамтешнім театром ми також співпрацювали). Достатньо знайти творчу команду небайдужих людей. Зазвичай театри самі пропонували співпрацю, віддаючи свої стіни (а головне — своїх артистів, творчі підрозділи і служби!) у розпорядження фіналістам конкурсу.
— Дивлячись конкурсні постановки лабораторії, що проходили на базі Київського театру оперети, я не могла повірити, що вони були підготовлені всього за чотири дні...
— Такі умови конкурсу: за 4-5 днів підготувати і показати 30-хвилинний ескіз вистави. Ми змінювали кількість учасників: найбільше було вісім. У тому випадку важко було забезпечити всіх майданчиками для репетицій, «вільними» акторами, декораціями, якісно виставити світло, звук. Тому, зазвичай, фіналістів четверо.
У нас є досвід проведення лабораторій у драматичних театрах, ТЮГах, лялькових театрах, відтепер — в Театрі оперети. Сама по собі ідея організації лабораторії для режисерів, що працюють у жанрі «оперета-мюзикл-опера-буф», була досить ризикованою. Але результат нас не розчарував.
— За такого короткого терміну для репетицій, очевидно, не обходиться без екстремальних ситуацій...
— Технічні збої не так страшні, як творчі негаразди. Був випадок, коли актори не змогли далі брати участь у постановці й режисеру довелося буквально за ніч змінити концепцію ескізу. Іншого разу не витримали нерви у режисера — і він «зійшов iз дистанції».
Все це так звані «муки творчості». Щось не виходить, не звучить, немає контакту з акторами.
Невдало вибрали уривок для показу — і треба терміново переформатувати ескіз. Режисерам у таких умовах треба все вирішувати дуже швидко.
Після показів — обов’язкове обговорення з експертною радою та театральними критиками. І там можна почути не лише приємні слова. Були випадки, коли режисери «ламалися» на цьому етапі.
Тобто це приголомшливий тренінг на професію. Зможеш чи ні? Правильно ти вибрав справу свого життя чи краще піти? Маючи досвід участі в подібних заходах, режисери потім творять чудеса і можуть за короткий термін ставити повноцінні (на годину і довше) вистави. І які вистави!
Заявки подали 35 режисерів із семи країн
— Як загалом ви оцінюєте результати перших лабораторій, проведених в Україні?
— У принципі, їх може оцінити кожен: є відео, відгуки фахівців, самих конкурсантів, глядачів. Ми працюємо відкрито... Київський глядач може побачити на сцені театру «Золоті ворота» виставу «Чудернацькі забавки на даху» режисера Дмитра Гусакова, який був учасником минулорічного конкурсу, що проходив на базі Одеського ТЮГу.
До речі, ця вистава була представлена і в рамках дитячої програми на ГогольФесті-2016. Наступного року репертуар театру оперети має поповнитися виставами переможців вищезгаданого конкурсу в жанрі «оперета-мюзикл-опера-буф» — Юлії Журавкової та Максима Булгакова.
На щастя, я знайшла в Україні однодумців, зокрема художнього керівника Національної оперети Богдана Струтинського та Стаса Жиркова, котрий очолює столичний театр «Золоті ворота». А ще цьогоріч наші заходи отримали підтримку з боку Міністерства культури та Київської держміськадміністрації. Долучився і Французький інститут в Україні.
На конкурс-лабораторію в жанрі малої драматургії ми отримали аж шість заявок від молодих режисерів iз Франції. І один з них приїде в Київ для участі у фінальному етапі, що пройде 25-30 жовтня на сцені театру «Золоті ворота» та в Мистецькому центрі імені Козловського.
— Тобто фінал цієї лабораторії, на відміну від «музичної», буде міжнародним?
— Загалом заявки нам надіслали 35 режисерів iз семи країн. Експертна рада вибрала чотири найкращі експлікації.
Окрім француза, чекаємо на молодих режисерів із Баку та Туапсе (один iз них запропонував до постановки «Книгу казок» забороненого в радянський час українського письменника Василя Короліва-Старого). Четвертою учасницею фіналу стане молода українська режисерка з Дніпра.
— Як я розумію, завдання театральних лабораторій — це не лише пошук нових імен, а й апробування нових художніх прийомів. І тут хочеш чи не хочеш зринає запитання — а що, власне, стоїть за поняттям «сучасна театральна режисура»?
— Насамперед це — режисура експерименту. Інше питання, чи повинен цей експеримент бути співзвучний сучасному глядачеві. І який він, цей сучасний «глядач iз гаджетом у руках»? За статистикою, театри більш-менш постійно відвідує приблизно десять відсотків населення.
Ми звикли орієнтуватися на так званих «середньостатистичних громадян». Але для кожного віку й соціального прошарку можна знайти щось близьке і співзвучне. Іншими словами, кожна вистава притягує СВОГО глядача. Тому я за те, щоб театр був відкритим для нового і різноплановим.
Велика сцена потребує великих затрат, але на камерній сцені експериментувати можна і треба. Це може бути окрема кімната для бебі-театру або протестний хореографічний перформенс у театральному дворику.
Вуличний ляльковий театр чи «Театр у вікнах». На горищі, в підвалі, під сценою — я бачила такі приклади, і це було захоплююче. Без експериментів сучасний театр обійтися не може, якщо він хоче бути живим і цікавим глядачеві.
— Де, на вашу думку, межа, що розділяє пошук художніх прийомів від звичайного епатажу?
— Наведу приклад. Якось ми готували в рамках Благодійного фестивалю для дітей-сиріт та інвалідів вистави для всієї родини, і драматург запропонував п’єси, тексти яких не підходили для такої аудиторії. Виникло непорозуміння. Але моя думка відтоді не змінилася. Мені подобається соціальна направленість сучасної драматургії.
Я не проти жорсткої естетики, якщо це не просто голий натуралізм, а талановито поданий образ. Навіть нецензурні вислови доречні в певних моментах, бо це лише слова, набагато важливіше — зміст і контекст. Але для всього є час і місце. Я — за гласність! Глядач (або батьки, якщо йдеться про неповнолітніх) повинен бути попереджений. А далі — це його вільний вибір та його гроші.
— Розкажіть трохи про себе. Ви пов’язані з театром за освітою?
— У мене немає казкової особистої історії. Ніколи не мріяла стати актрисою або режисером. Театр увійшов у моє життя випадково і не відразу. Навчаючись в аспірантурі, я мала справу з архівами сім’ї Щепкіних.
Науковий інтерес привів до Театрального музею імені Олексія Бахрушина в Москві. Потім мене стали запрошувати на Щепкінські читання. Тобто спочатку це був інтерес, швидше, біоісторіографічний.
Ще трохи згодом сталася, як я кажу, випадкова закономірність: мені зателефонували з Російського академічного молодіжного театра (РАМТу) і запросили на великий фестивальний проект як менеджера.
Паралельно шукали куратора молодіжного проекту з лабораторіями. На той момент я зовсім не розуміла, що це таке. Це був виклик, і я його прийняла. І не жалкую. Старт був надзвичайним — проект «Молоді режисери — дітям» у 2011 році отримав спеціальний приз «Золотої маски» — головної театральної премії Росії.
Тоді четверо режисерів — випускників курсу Сергія Женовача — поставили в РАМТі камерні вистави, які полонили серця як глядачів, так і критиків.
— Коли повернулися в Україну, вам фактично довелося розпочинати все «з нуля». Яку пораду ви можете дати людям, котрі з тих чи інших причин змушені різко змінювати своє життя?
— Кожен етап життя людини (особливо переїзд в іншу країну) можна порівняти із входженням у новий бурхливий потік. Пам’ятаєте картинки, що відображають давні уявлення людей про світ? Три кити тримають Землю.
Або ж — три слони й черепаха. Для мене отими стовпами, що не дають упасти, є три речі — знання, професіоналізм і репутація.
І черепаху я сприймаю як символ постійного руху вперед — всупереч усьому і незважаючи ні на які людські пересуди. Як кажуть, а караван іде...
