Не треба бути філологом, щоби розуміти, що слово «гібридний» означає відносно того іменника, з яким воно вживається, неповноцінний, тобто такий, що не має тієї класичної повноти ознак, які має той іменник у своєму прямому значенні. І якщо ми чесно схарактеризуємо суверенітет сучасної України, то інакше, як гібридним, ми його назвати, на превеликий жаль, ніяк не зможемо.
Пострадянська, а не самостійна
Так, не може вважатися суверенною держава, яка не має суверенітету над усією своєю територією та кордоном. Україна вже третій рік поспіль залишається без Криму та промислової частини Донбасу і не контролює понад 400 км кордону.
Але історія знає чимало прикладів, коли таке траплялося з іншими країнами. Тут усе залежить від того, як їхні очільники ставляться до цієї часткової втрати суверенітету. Так, якщо в 90-х роках минулого сторіччя керманичі Хорватії приблизно за той самий термін накопичили сили та відвоювали в Сербії свої суверенні території, то керівництво України, навпаки, шукає всіма засобами замирення з Росією і ладне взагалі капітулювати перед нею, інтегрувавши окупований Донбас до себе на умовах останньої.
Але це лише зовнішня та, безумовно, менша частина проявів гібридності нашої незалежності, або ж суверенітету. Головний її прояв полягає в тому, що замість розбудови нашої держави в руслі власної національної ідеї та ідеології наші очільники керуються винятково директивами МВФ у внутрішній політиці та Нормандської четвірки (без України — трійки) — у зовнішній.
Результати цієї гібридної державної політики такі ж жалюгідні, як і вона сама: Україна втратила свою суб’єктність на міжнародній арені та займає останнє місце за середнім рівнем доходів на людину в Європі, поступаючись за цим показником уже і переважній більшості країн третього світу!
І ця трагікомічна державна гібридність є наслідком не стільки суб’єктивної волі наших правителів, скільки закономірним результатом відсутності державної ідеології, яка б тільки й могла встановити ті орієнтири в розбудові сучасної української державності, виходити за які не можна за будь-яких обставин — ані ультиматумів МВФ, ані політичного тиску Нормандської четвірки.
Назагал відсутність державної ідеології в Україні була, в кращому разі, стратегічною помилкою батьків-засновників нашої сучасної державності, яку вони, до того ж, зафіксували на конституціональному рівні.
Бо якби в нас була державна ідеологія, то суд на Олександром Єфремовим та іншими батьками сепаратизму відбувався б не сьогодні, а років 15 тому, коли ті, керуючись прямими настановами з Кремля, почали розбудовувати засади «русского міра», зокрема на Луганщині, коли той же Єфремов обіймав там посаду голови облдержадміністрації.
Навіть без прямої загрози повномасштабної агресії Росії відсутність ідеології в Україні є фатальною для її державності. Саме завдяки цьому стала реально можливою імплементація Мінських домовленостей, яка, на думку більшості провідних аналітиків та політологів, призведе вже до справжньої громадянської війни та, як її наслідку, — до фрагментації України на кілька квазідержавних новоутворень.
Тільки в державі без ідеології стали можливими суди над її патріотами-захисниками за позовами її ж антидержавників-сепаратистів! Тільки така держава ладна була прийняти у своїй столиці хресну ходу останніх під прапорами та корогвами сусідньої держави-агресора!
Тільки ідеологічно стерилізована держава може торгувати з агресором та окупованими ним своїми територіями, видаючи це неподобство назагал як такий собі «прагматичний патріотизм». Сумно, але масових акцій протестів у нашому постгеноцидному суспільстві з приводу цієї погано прихованої зрадницької політики не спостерігається.
Тому сам собою напрошується висновок, що наша безідейна держава є українською лише за своєю формою і аж ніяк не за змістом. Таким чином, замість своєї національної держави українці мають лише державу пострадянську, з усіма сумними наслідками такої своєї винятковості.
Гібриди в погонах
Коли на грошовій банкноті у 50 гривень ще у 90-х роках я побачив портрет Михайла Грушевського, мені стало зрозуміло, що райдужних перспектив у нашої державності не передбачається. Якщо за нашого національного елітарія вважають людину, яка доклалася до знищення свого часу українського війська і, як наслідок, втрати нашої державності на початку ХХ сторіччя. Та й iз роками ставлення до нашого війська не змінилося. Як наслідок — ядерне роззброєння України та доведення її армії до жалюгідного стану.
Вочевидь таким державним очільникам не потрібно гарантій безпеки власної держави, їм треба лише гарантії власної безпеки в цій державі. Саме тому жоден із наших президентів не переймався реформою спецслужб, обмежуючись лише підбором лояльних до себе їхніх керівників. Це було благодатним ґрунтом для панування кадрів, які працюють на «старий та добрий» Центр у Москві. Що й підтвердив у одній зі своїх промов Президент Порошенко, коли заявив, що більшість офіцерів СБУ є патріотами України. Даруйте, а хто ж тоді та меншість (яка може становити до 49% від особового складу)?
Саме ця гібридність СБУ і призвела до такого парадоксу, коли вже пересічні українці знають, хто з політиків та громадських діячів є агентом КДБ-ФСБ, але в самої СБУ немає до них жодних претензій, бо ті агенти перебувають під надійним «дахом» ворожої агентури в Службі безпеки. Такий стан речей із вітчизняними спецслужбами є черговою ознакою нашого гібридного суверенітету, бо, по суті, робить Україну керованою ззовні іноземними спецслужбами.
Мене свого часу вразив телесюжет, у якому державні нагороди Росії у Кремлі отримували офіцери ФСБ за недопущення вступу України до НАТО після Помаранчевої революції. Не здивуюся, коли невдовзі ми побачимо й наступний телесюжет, де нагороди отримуватимуть уже ті ефесбешники, які не допустили відновлення ядерного та ракетного потенціалу України. Бо коли і тим, й іншим володіють такі держави, як Північна Корея та Іран, а Будапештський меморандум у світі ніхто навіть не згадує, відсутність тих потенціалів в Україні виглядає, погодьтеся, якось штучно...
Як і небажання її керівництва побудувати за два з половиною роки патронний завод замість утраченого в результаті окупації луганського. І справа тут, очевидно, не в грошах, а винятково в державних пріоритетах наших гібридних очільників.
І можна тільки здогадуватись, агентурою якого державного рівня в Україні керують ті нагороджені Путіним офіцери ФСБ і де притому була і є та патріотична більшість офіцерів СБУ...
Сьогодні нас заколисують піснями про те, що сучасне українське військо здатне стримати агресора, особливо з його переходом на контрактну основу.
Хочу розтлумачити. Як стало відомо, найбільше контрактників серед усіх областей України було набрано, хоч як це дивно, з... напівокупованої моєї рідної Луганщини, а саме — з її північних слобожанських сіл та селищ, де проживає лише восьма (!) частина всіх мешканців області. Тобто можна стверджувати, що молоді чоловіки зголосилися там до українського війська в масовому порядку.
Я доволі добре знаю ментальність та політичні уподобання тих своїх земляків — прямих нащадків постгеноцидних селян. Так от, десь 85% із них були і залишаються палкими прихильниками Партії регіонів та путінської Росії.
І зовсім не випадково саме в тих слобожанських селах Луганщини завжди балотувалися та неодмінно перемагали на всіх виборах до обласної та Верховної Ради Олександр Єфремов та Віктор Тихонов. Тобто для тих двох українофобів постгеноцидна Слобожанщина завжди була у плані отримання депутатських мандатів значно надійнішою і за сам Луганськ, і за всі промислові регіони області, тобто терени, що сьогодні є форпостами «ЛНР»!
Цілком зрозуміло, що є два чинники, які привели тих постгеноцидних слобожан сьогодні до українського війська. Перший — це високі заробітки контрактників на тлі суцільного безробіття в їхніх селах. Другий — їхні сподівання, що по-справжньому воювати з таким любим їм російським військом не доведеться. А якщо все ж таки доведеться?.. Гарантій відсутності в такому випадку масових зрад того гібридного контрактного війська, як бачимо, немає жодних.
Наївні й ті, хто пишається реформою української міліції. Вона така ж гібридна, як і військова. Бо знищити корупцію на рівні патрульної поліції, яка має справу з дрібними хуліганами, водіями-порушниками, п’яницями та наркоманами, погодьтеся, можна лише за рахунок кількаразового підвищення зарплатні поліцейським. І зовсім інша справа — знищити корупцію на рівні, скажімо, слідства, яке має справу, в тому числі, й з організованою злочинністю, яка вже оперує великими грошима... Саме тому те слідство в Україні ніяк не реформується, а рівень тяжких злочинів зріс у кілька разів...
Часу на самоочищення не лишилося
Відсутність патріотичної державної ідеології і призвела Україну до прямої загрози тотальної приватизації наших стратегічних промислових об’єктів, включно з усіма портами. Такого немає в жодній розвинутій країні світу, де частка держави в економіці становить від 20 до 30%.
А коли вищі посадовці держави не є де-факто її патріотами, можна спостерігати добре знайому нам картину — свідоме нищення природних ресурсів країни заради короткочасної економічної вигоди. Допоки до влади в Україні не прийдуть націоналісти, ніщо не зможе зупинити вивіз за кордон карпатського лісу-кругляку та нищення промисловими об’єктами наших водоймищ.
Те ж саме відбувається і з боротьбою проти корупції. Гібридні патріоти при верховній владі займатимуться своїми корупційними схемами доти, доки перебуватимуть біля бюджетної годівниці, час від часу вдаючи боротьбу з тими корупціонерами, хто поза їхніми власними корупційними схемами.
Отож можна стверджувати, що наша гібридна державність працює за всіма напрямами на свою самоліквідацію, вражаючи при цьому весь інший світ своєю непереборною жагою до самознищення. Тому всі запевнення деяких українських політиків та політологів у тому, що через кілька виборів український політичний бомонд самоочиститься і все в нас буде добре, є від лукавого: історія не дає Україні стільки часу для цього самоочищення...
