У своєму житті мені пощастило зустрітися з одним «справдешнім бандерівцем», як він себе називав.
Світлої пам’яті пан Орест Дичківський пішов у ліс, коли йому виповнилося лише чотирнадцять.
Хоча міг разом із родиною піти в еміграцію.
Лишатися не було як: батько — священик, близький родич Йосипа Сліпого, брати — в ОУН.
Хлопця батько, коли виїжджав, теж забрав із собою, але той втік із воза. «Ми не отримали від проводу наказу залишати цю землю. І я не міг зрадити присязі», — ділився пізніше він зі мною спогадами.
На цій неоголошеній війні він набачився всякого. «То є война, бігме», — часто казав пан Орест. Одного разу розповів, як до них у ліс прийшов енкаведист і здав їм усю їхню агентуру.
Після тривалої розмови командир дав наказ розстріляти чоловіка. На здивовані погляди бійців він пояснив своє непросте рішення: «Ми не знаємо, чи можемо довіряти цій людині. Можливо, його підіслали, щоб він втерся в довіру і здав нас. Але навіть якщо він щиро розкаявся і вирішив нам допомогти, з лісу він уже не повернеться — його свої ж чи розстріляють, чи закатують. Тож нехай так — швидко і безболісно».
«То є война, бігме», — ще раз повторив пан Орест, розповівши цю історію.
У сімнадцять його вистежили. Засудили спочатку до смертної кари, пізніше замінили на 25 років таборів. Він усе пройшов, не втративши здатності усміхатися і довіряти людям. А коли отримав від батьків у Канаді спадок — усе до копійки віддав на становлення військового ліцею у Богородчанах і, скільки було сил і здоров’я, підтримував його, виховуючи справжніх захисників України.
Ця історія мені згадалася у світлі останніх дискусій, які розгортаються навколо перейменування проспекту Степана Бандери в Києві. Дискусій навколо того, чи був Бандера позитивною історичною постаттю, що думають про нього поляки, хто з трьох лідерів визвольної боротьби — Бандера, Мельник чи Бульба-Боровець — зробив більший внесок, і взагалі, чи варто називати вулиці та проспекти іменами політичних діячів?
Може, варто, як у відомій пісні Юрія Антонова: «Пройду по Абрикосовой, сверну на Виноградную»?
Утім, Степан Бандера давно уже перестав бути політичним діячем і перетворився на своєрідний політичний міф. І створила цей міф, як не дивно, саме радянська пропаганда. Яка саме Бандеру, а не Мельника чи Бульбу-Боровця, і «бандерівців» перетворила на головних головорізів і ворогів радянської влади. І цей міф продовжує підтримувати правонаступниця радянської імперії Росія, яка вустами президента Путіна та кремлівських пропагандистів продовжує розповідати страшилки про «кровожадних бєндеровцев».
А якщо так — значить бояться. А якщо бояться — значить це те, що треба. Саме тому рішення Київради про перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери пролунало як виклик «русскому міру». І саме тому, очевидно, були мобілізовані всі сили для того, щоб дискредитувати цю ідею і підняти хвилю спротиву. І як наслідок — з’явилися ці десять тисяч підписів під петицією до Київради проти того, щоб ім’я Степана Бандери було присутнім у топоніміці української столиці.
Я не буду аналізувати, що це за люди і що це за підписи. Можливо, це задурені російською пропагандою (яка, попри існування цілого Міністерства інформаційної політики, досі активно присутня в інформаційному просторі України) люди на кшталт моєї кримської знайомої, яка у 2013-му тряслася від страху, що «головорізи з Майдану» палитимуть шини в Криму, і ледь не плакала від радості, що «КРИМНАШ». Можливо, це армія «ольгінських ботів» чи інші проплачені голоси (а такі технології відпрацьовані ще років двадцять тому на різноманітних виборах). Можливо, просто це люди з минулого, які досі живуть мріями про ковбасу за 2,20 і радянськими страшилками про тих же «кровожадних бандерівців».
Мене цікавить, як у цій ситуації поведе себе Київрада? Бо є речі, які варто виносити на публічне обговорення. А є речі, щодо яких варто бути більш принциповим і категоричним. Згадаймо хоча б історію з Понтієм Пілатом, який так само виніс долю Ісуса Христа на «всенародний референдум».
Звичайно, це речі трішки з різних площин, але суть одна: якщо хочеш, щоб тебе поважали, не треба боятися брати на себе відповідальність. Це стосується і окремої людини, і цілої держави, яка має нарешті сформувати оту «національну ідею», яка іще з часів Кучми «не спрацювала». І вибудувати для широкого загалу систему державотворчих міфів, у якій дати однозначну оцінку постатям і Богдана Хмельницького, і Івана Мазепи, і Степана Бандери, і інших, хто увійде до цього пантеону.
А подробиці їхньої діяльності та історичні оцінки нехай залишаться історикам. Зрештою, такий пантеон є у кожного народу, і це згуртовує націю і викликає повагу у світової спільноти. А якщо порівняно невеличкий колектив «Борисполя» вирішує за тисячі українців, буде чи не буде носити аеропорт ім’я Івана Мазепи, — це не робить нас сильнішими.
Ім’я Степана Бандери у цій системі державотворчих міфів теж повинне посісти своє місце. Хоча б тому, що на нього так реагує російська пропаганда. Хоча б на той час, доки у нас іде війна і з цією ж російською пропагандою в інформаційному полі, і з російськими «заблукалими» вояками та інструкторами на Донбасі. Хоча б тому, що нам так не вистачає таких державотворчих міфів.
А для мене Степан Бандера завжди асоціюватиметься передусім із добрим і мудрим «бандерівцем» Орестом Дичківським. І з панічним страхом російської пропаганди перед такими, як він, «бєндеровцамі».
