Ця книжка всуціль «кінематографічна», поєднуючи у своєму нутрі аж два радянських фільми. По-перше, «Канікули Кроша», де герой під час літніх вакацій несподівано розслідує один за одним низку злочинів, не будучи, як персонаж «Одинадцяти празьких трупів» Кирила Кобріна (Х.: Фабула), професійним детективом. По-друге, «канікули» — це робоча атмосфера у цій прозі, чий настрій почерпнуто зі ще однієї радянської картини. В якій персонаж-фланер представлявся: «Художник на канікулах». І додавав, наче Джеймс Бонд: «На вічних канікулах».
Канікули — це символи втечі з рутини офіціозу, вічні — бо це остаточний, невідворотний виїзд із радянського «раю». Автор цієї книжки колись мешкав у Празі, працюючи на «Радіо «Свобода», тепер гуляє Лондоном, редагуючи журнал «Неприкосновенный запас» (Москва). Зрештою, багато хто з російських письмаків радянського закрою (маються на увазі минуле, освіта, родина etc) змінили у 1980—90-х роках «внутрішню» еміграцію в СРСР на творчу рутину «вільного» світу. З ближчого за стилем люду — Кобрін, Кисіна, Волчек. Із більш крупної риби (і прози) — Шишкін, Ілічевський, Гольдштейн. Можливо, сьогодні це була б інша музика імен, як бідкається автор «трупної» прози, «если бы не проклятое место обитания, этот жалкий советский загон, где прошли юные мои годы».
Тож насамперед зауважимо, що це все-таки автобіографічна проза, в якій життя і доля вбудовуються в літературний сюжет, як заповідав великий Шкловський. Саме так, вбудовуються, підганяються під ранжир «європейського» стилю, але не реконструюються. Тому що насправді реконструювати нічого — все свідоме життя автора-героя минуло в радянській системі, де нівелювалися будь-які неідеологічні фантазії, натомість в Європі настав час підсвідомого. Це коли боги, на яких ти молився в СРСР, ходять одними з тобою вулицями, і зустріти в Лондоні якого-небудь Пола Маккартні чи Елтона Джона, здається, не так вже й важко. Гірше, що нині це вже ні до чого. Тому що, на думку, автора, треба було «первый раз услышать диско в нью-йоркском клубе году эдак в 76-м, а не в исполнении «Boney M» на пластинке в 79-м... «Kraftwerk» в берлинском подвале в 77-м, а не в гостях у Груздя в 82-м, между второй и третьей бутылкой «Агдама»... «Joy Division» — в 79-м в Манчестере, который еще не был даже Мэдчестером».
Отже, це чудове екзотичне чтиво. «Дев’ять десятих чергового випуску своєї «Подорожі на край тарілки» Жан присвятив захопленню витонченими стравами у «Саварен», — повідомляють нам уже у першій оповідці про героя, ресторанного критика, не згадуючи, що так називається книжка самого автора (написана, щоправда, у співавторстві). Якщо точніше, то колекція есеїв на історико-культурну, ще й кулінарну тему. У самих «Одинадцяти празьких трупах» усе не менш «культурно», і «культових» тем, подій та імен вистачає — від великих кінорежисерів Фасбіндера, Годара, Антоніоні та Трюфо до згадок про мистецтво і літературу. Це там, де не розтлумачують «Казимирову чорнуху» (випадок із спаплюженням Бренером музейної картини Малевича) і «бразильського шахрая» (письменника Пауло Коельо).
Загалом, як знати, їдучи у далекі краї, ми беремо із собою самих себе. Здається, у випадку з героєм цієї «європейської» прози маємо те саме. Американцям тут зась, росіянам — тим паче, бразильці — шахраї, азіати — шахіди. Чи не промовляє тут імперський комплекс зневаги до менш «титульних» націй? Мабуть, ні, не хочеться вірити — хіба що про радянську минувшину в крові можна говорити, стежачи за пригодами героя «Одинадцяти празьких трупів» в тилу «європейського» підсвідомого. З обов’язковим відштовхуванням від «радянського» досвіду, в якому все, що «не по-русски», — незрозуміло і має подобу лише цієї самої «рідної мови». «Він розвернувся до мене на своєму верткому кріслі і мовчки слухав засапані історії про мртволе, про те, як крев дістала до ме кабіни, про те, як в обхідному просторі нікого не було — і так далі, і тому подібне універсальною подобою слов’янщини, якою користуються тут, в центрі слов’янщини, в центрі Європи».
І ось, щоби не зловживати цією самою мовною «подобою», спитаймося, а як у героя з його рідною «слов’янщиною»? Бо не закинемо ж автору і заодно герою, який «п’ять-шість років облаштовувався, вчив місцеве ржикаючу говірку», імперську зневагу росіянина, ще й радянської людини! В якої, додамо, «звільнення» Європи від «німецько-фашистської навали» (а насправді — загнання її в колгосп «країн соціалістичного табору») — це вже невикорінний штамп. «Я обожнюю це місто, — визнає наш герой, — хоча майже не зношу його напівсільських мешканців — всю цю чужу для Праги публіку, що абсолютно випадково отримала у спадок одне з архітектурних чудес Європи».
Насамкінець зауважимо, що автор цього інтелектуального детективу залишається у цілком «класичному» контексті епохи. Насамперед, епохи читання та іншого споживання культурних продуктів. На зразок «Алмазного мого вінця» Катаєва він зашифровує персонажів з культурного життя Росії 90-х — наприклад, критика Агеєва (Егегеїва). Так само, до речі, робить Юлія Кисіна у своєму романі «Елефантіна, або Кораблекрушенція Достоєвцева», що вийшов у тій самій серії «Епоха» видавництва «Фабула», що й книжка Кобріна, і де так само згадується ціле літературне покоління, але вже 80-х — від старого Шкловського до юного Парщикова.
Приблизно у такому самому стилі сьогодні пишуть Куріцин, Фрідлянд та Ілічевський. Цілком «необов’язково», але водночас «глибоко», розумієте? Звісно, це легше прочитати, ніж пояснити але якщо навіть Шишкін відштовхувався від рідного «російського» Ізмаїла, пишучи на чужині роман із вітчизняної історії, то в Кобріна явне забуття «рідної» культурної спадщини. І правильно — до європейського монастиря зі своїм самоваром лише на заробітки їздять, являючи собою російську блазенську культуру зі штампами і стереотипами — від «горілки» і «перестройки» до popovitschi і raznotschinzi Сергія Авєрінцева, який свого часу читав тут свої лекції для нащадків «німецько-фашистського», чи пак «європейського» люду.
