Хресна дорога киян

До 75 роковин трагедії в Бабиному Яру в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відкрили виставку «Смертельний шлях». Створено її на базі матеріалів фондової колекції музею із залученням архіву СБУ, Державного архіву Київської області, за підтримки Українського центру вивчення історії Голокосту та Історико-меморіального музею «Героїзм і Голокост». Триватиме виставка до 26 листопада.

Перша частина експозиції — «Коли руйнується світ» — за однойменною назвою художнього панно Ади Рибачук і Володимира Мельниченка — це така собі Хресна дорога киян. Авторам вдалося створити вкрай промовистий візуальний образ: автентична бруківка з вулиці Мельникова, полишені валізи, клунки і речі, що колись належали або могли належати жертвам Бабиного Яру. Ляльки, черевики, окуляри, книжки, скрипки, мольберти, друкарська машинка, кимось загублений кошик з яблуками і віз, що зупинився. Обабіч дороги — величезні фотографії-документи тих часів. 

А ще стіна з оголошеннями (мови — українська, російська, німецька): «Хто подасть певні відомості про підложені вибухові речовини або міни, одержить нагороду», «Через те, що шкідників надалі не можна було терпіти, в місті було розстріляно 400 мужчин, що має бути пересторогою для населення», «Все жиды города Киева и его окрестностей должны явиться в понедельник 29 сентября 1941 года к 8 часам утра на угол Мельниковой и Доктеривской улиц (возле кладбищ). Взять с собой документы, деньги и ценные вещи, а также теплую одежду, белье и пр. Кто из жидов не выполнит этого распоряжения и будет найден в другом месте, будет расстрелян». 

«Де Бог»? — запитує художник Йосип Вайсблат, чиє полотно висить на стіні. 

Наступна частина виставки — це звукова візуалізація. Композиція має назву «Розстріляний звук». Біля одно­йменного панно (так само авторства Ади Рибачук і Володимира Мельниченка) стоїть чорне піаніно, що колись належало 32-річній киянці Єлизаветі Бріскман-Репніній, яка загинула в Бабиному Яру у вересні 1941 р. Здається, немов лунають звуки симфонії, втім симфонії незіграної — перед німим інструментом сиротливо стоїть порожній стільчик. 

«Смерть крокує землею» — у третій частині експозиції вкрай важливий запах — запах свіжотесаних дощок і лілій — квітів-символів невинності і чистоти, а ще — смерті. Запах лілій ледь чутний, такий, що не дратує... Величезна менора пам’яті, стільці, обіп’яті чорним капроном, із символічним камінням на кожному — тим камінням, що його як символ вічності євреї приносять на могили, — та дерев’яні колоди, на яких нашкрябано імена та дати народження — 1880, 1922, 1939, 1940... На стінах — документи, листівки, газети, що розкривають, у чому була суть «єврейського питання» і як його вирішували. 

Виставка дуже сильна насамперед завдяки створеному образу, а ще неабиякому емоційному впливу на відвідувача. Зазвичай у нас зловживають документальною частиною експозиційного полотна, що часто той емоційний бік нівелює. А така візуалізація точно не залишить байдужим нікого.