«Я почала писати сама так, як хотіла б читати»
— Олено, після Революції гідності з’явилося чимало книг, присвячених цим подіям. Якщо ви щось читали, що найбільше сподобалося? Як охарактеризуєте роботу своїх колег?
— Так-так-так! Про революцію з’явилось багато книжок — спогади учасників, репортажні книжки, роздуми про революцію, художні теж були. Я перечитала всі, які продавались, a ще кілька мені просто подарували — вони були видані коштом авторів. Книжки були різні: деякі читати не хотілось; деякі написані так, що не вчитаєшся: дуже сухо, факти-факти; деякі навпаки — одні домисли.
Траплялась дуже якісна журналістська робота, траплялась дуже глибока і чіпка поезія, але мені не вистачало якогось елементу життя. Ну, як у тих постах у соціальних мережах у часи революції — там був і репортаж, і життя... Читала і відчувала, що робиться; про що думає той, хто пише; там були і страх, i радість. Потім, як стали писати спогади через рік, через два — уже було не те, кожен ніби намагався підігнати свої спогади під якийсь канон, міф, якусь загальну концепцію, і вони стали ніби холодні.
— Після подій Майдану минуло вже майже три роки. Чому зважилися видати книгу саме зараз?
— Я все чекала, що хтось із письменників напише книгу таку, яку мені б хотілось прочитати. Я навіть організовувала на літературних фестивалях читання спогадів про революцію, куди заманювала тих, хто писав цікаво. Але всі вони читали свої старі пости з «Фейсбуку» і казали, що книжку писати не будуть. Причини цьому різні були — одні не готові, інші вважають, що тема не для них, треті просто не хочуть. Тоді я почала писати сама так, як хотіла б читати.
— Як правдиво писати про Майдан?
— Дуже важко написати справді правдиво. Так, щоб не піддатись, з одного боку, героїчному міфу і не помітити всього поганого, неглянцевого, а з другого боку — не скотитись до рівня російської пропаганди, яка відшукує все найгірше. Ну і я думаю, про це ще писатимуть, і найбільше боюсь, що з Революції зроблять вичищену агітку, такий собі картонний театрик, де просто береш якийсь тип із набору дозволених типів і пишеш стандартний патріотичний пафос, в якому не відчувається життя.
— Напередодні форуму у Львові ви нарешті взяли до рук свою книгу «Вертеп. Роман про Майдан». Тоді ж на власній сторінці у соціальній мережі писали, що подаруєте тому, хто перший попросить. Хто став щасливим власником книги?
— Просили багато хто, але першою встигла мама однокласниці мого наймолодшого сина. Крім того, що наші діти зараз вчаться в одному класі, вони ще й ходили в один дитячий садочок — той самий, на вулиці Інститутській, у дворі якого моя героїня і її подружка ховаються від «тітушок» 18 лютого, з чого починається книжка. Я подумала, що це символічно.
«Усі події великого масштабу — ніби з двох поверхів»
— Слово «вертеп» у академічному словнику має кілька тлумачень: печера, пересувний ляльковий театр та місце гульбища злочинців. Чому в назві книги «Вертеп. Роман про Майдан» присутнє це слово? Що ви хотіли ним сказати і якому з тлумачень віддаєте перевагу?
— Я взагалі у захваті від традиційного лялькового театру — вертепу. Мені подобається його ідея — з двома поверхами, на яких відбувається дійство, яке там представляють. На сакральному поверсі і життєвому, де показують різні актуальні смішні сценки, у персонажах яких люди впізнають i себе, і сусіда.
Мені здається, що всі події великого масштабу теж ніби з двох поверхів. На верхньому — поверсі героїзм і картинка для телевізора: усі ці чорні «беркутівці», повне і абсолютне зло, натхненні очі захисників і все, про що розкажемо дітям і внукам. Нижній поверх — усі ж люди: і «беркутівці» не всі чорні-чорні, і майданівці не всі бездоганно білі; і привело частину з них не бажання вмирати за чисту ідею, і хоч виглядає, як змагання добра зі злом.
Насправді все було складено з маленьких людських історій, маленьких цілей, обставин, болячок, доброти, страху, співчуття, заздрості, жадібності, які разом створили те, що ми здалеку бачимо як історичне полотно.
— Книга «Вертеп. Роман про Майдан» — вона більше документальна, біографічна, можливо, чи художня?
— Думаю, найбільше вона художня. Звичайно, я нічого не перебрехала, і навіть лазила в усі ці підземні тунелі, що під Києвом, ходила по підземних річках, щоб переконатись — так воно і є, щоб їх побачити і не набрехати, розпитувала дигерів про те, що було під час Майдану. Історії людей, які були на Майдані — реальні, люди себе впізнають, але все воно не документальне, трохи ніби як малюнок, а не фотографія. Це моє бачення, а не точний опис.
— Про що ваша книжка?
— Найбільше — про Майдан. Трохи — про стосунки батьків і дітей, про відповідальність за свої вчинки, і ще трохи про те, що ця революція, ця війна, те, що зараз у нас є, назрівало поколіннями, готувалось уже багато років. Бо батьки виховували дітей, несвідомо програмуючи їх на боротьбу, діти шукали можливості проявити себе. Це було не відкрито, без фанфар і агітації, це було якось так ненавмисне, затаєно, але дуже сильно.
— Ваш чоловік, теж письменник, Артем Захарченко назвав роман «страшенно психоделічним». Чи погоджуєтеся з цією тезою?
— Якщо чесно, то не знаю. У кожного читача, мабуть, будуть свої враження. Хтось казатиме — страшно, хтось — смішно, хтось скаже, що все насправді було не так. Ну але якщо я змогла перенести його в «той час», значить, щось у мене вже вийшло.
«Я собі тихий громадянин, тихий письменник»
— Із кого писали героїв книги? Як з’явилися у романі двоє маленьких хлопчиків, які опинилися y вирі страшних подій y центрі столиці, посеред вибухів i вогню?
— Мої діти навчаються у школі, яка там, недалечко, біля Майдану. Увесь час упродовж революції вони були там: чи ми просто йшли в школу, чи вони просили щось їм показати. Часто я чула, як вони фантазують, як би помогли «нашим», і не уявляють, як це небезпечно. Крім того, діти пізніше мені розказували свої спогади про Революцію, і я бачила, як їм був незрозумілий і страшний той досвід, який вони пережили. Чомусь саме на дитячі враження не прийнято звертати увагу, я намагалась передати мову цього хлопчика, пояснити, як він сприймав те, що відбувалось.
— У книзі є розділ, в якому описаний приїзд з провінційного містечка до Києва головної героїні. Цей приїзд із маленькою дитиною на руках був, по суті, «в нікуди». Жінка не мала ні житла, ні роботи, стикнулася як зі зрадою та приниженням, так i з людьми, які не відвернулися. Як не опустити руки у момент, коли здається, що сил боротися з проблемами вже немає? Чи маєте секрет, як не зламатися під тиском обставин, зрад і проблем?
— Це не зовсім власний досвід, скоріше, багато спостережень. Моїй героїні у тій жахливій ситуації дає силу все пережити те, що вона потрібна своєму синові і, власне, більш нікому, крім неї, та дитина не потрібна. У цьому справді є мій досвід і щось пережите — вилазити з чорних дір життя легше, якщо знаєш, що ти не сама, є хтось, хто любить тебе, і самою своєю безумовною любов’ю тримає, не дає впасти у відчай.
— У романі серед інших героїв з’являється дід, який став, як ви пишете, «страшним революціонером». Чи можете назвати революціонеркою себе?
— Ні, я, напевне, випадково втягнута у вир подій людина. Але я бачила на Майдані таких дідів, які ніби все життя чекали свого часу і нарешті дочекались. Та й не тільки дідів бачила...
— А чим для вас був Майдан?
— Спершу — важкою роботою, потім — життям, яке мусиш прожити саме так і втекти не можна. Ніби дитина, яка не відпускає, про яку маєш турбуватись, бо більш нікому, а вона того дуже потребує. Так багато я рідко коли працювала, як тоді. Окрім того, ще цей вічних страх, напруга, яка зрештою стала ніби частиною мене. Треба було завжди бути готовою захистити дітей, допомогти знайомим, знати, що можеш не повернутися з Майдану і розуміти, як при цьому будуть жити ті, хто від тебе залежить.
— Чи є відмінності між вами як письменником та громадянином? Чи розділяєте себе на дві-три іпостасі?
— Та, напевне, ні. Я собі тихий громадянин, тихий письменник.
