Вона народжена з пісні та казки. Її сміливо можна назвати берегинею народних звичаїв і традицій. Темноволоса, чорноброва, кароока — справжня українка. Вона — Наталка Фіцич, автор та ведуча телепрограм, зокрема «Майстер-класу» — про старовинні українські народні ремесла.
«Кривавий трилер вийшов, а не програма»
— Наталко, як до вас прийшла ідея створення телепрограми?
— Ідея прийшла багато років тому. Я хотіла зробити справді цікаву і яскраву програму. Є такий жарт: завжди цікаво дивитися на вогонь, воду та працюючих людей. От звідси і народилася сама ідея «Майстер-класу», бо в ремеслах зазвичай є і вогонь, і вода, і глина або метал, але в будь-якому разі є працюючі люди.
Так я задумала програму, яка була би культурологічною, пізнавальною і не поступалася розважальним програмам.
Одним із найбільших скарбів України є наші традиції, які до цього часу живі. Європа це здебільшого втратила.Там це вже на рівні фестивалів, новорічних ярмарків. Тому скарб, який ми маємо, — оцю нашу автентичність — треба зберігати всіма силами, а ми женемося за чужим.
Для мене дуже важливо зберегти наше рідне. Власне, звідси — «Майстер-клас», «ПроОбраз» і загалом усі проекти, які я робила за останні 10 років.
— Як ви знаходили героїв для своєї програми?
— Я співпрацювала з відомим етнографом Олексієм Долею. Він підказував мені багатьох героїв, а також напрями, в яких потрібно шукати. Мені здавалося важливим, щоб у програмі був науковий консультант, щоб програма мала наукове підґрунтя. Іноді героїв шукала сама. У будь-якому разі вони були яскравими, цікавими і захоплюючими для мене і глядачів.
— Яка історія з «Майстер-класу» вам найбільше запам’яталася? Чи траплялися неординарні ситуації під час зйомок?
— «Майстер-клас» я знімала з 2010 по 2012 роки. Побувала в найвіддаленіших куточках України, в тому числі на Луганщині, в Карпатах, на півдні України та на півночі. Тобто справді об’їздила геть усю країну. І неординарних ситуацій було мільйон.
Напевно, найвідомішим став випадок, коли я робила дерев’яну ложку з майстром із Богуслава і сокирою вдарила собі по руцi. Тоді багато глядачів ахнуло. Кривавий трилер вийшов, а не програма. У мене залишився шрам на руці, зате рейтинг програми був найвищим за всю її історію (сміється).
Я тоді вперше в житті тримала сокиру — тому й не дивно, що так сталося. Адже у кожній програмі я приходила до майстра і просила навчити його ремесла. Про умовно жіночі ремесла все-таки маю якесь поняття, тому що мама навчила мене вишивати, а бабуся — ткати. Але є ремесла суто чоловічі, пов’язані з робою з металом, з інструментами, як-от виготовлення дерев’яної ложки.
Звичайно, вони були для мене набагато важчими. То я собі молотком по пальцях вдаряла, то сокирою по руці.
«Підростала на підмостках оперного театру»
— Ваша матір, Зірка Мензатюк, свого часу працювала журналістом. А як і коли ви зрозуміли, що журналістика — ваше покликання?
— Я в той час вчилася в Українському гуманітарному ліцеї і, звичайно, задумувалася, ким стану. Мені подобалося писати, подобалася журналістика як така, і це дуже не подобалося моїй мамі.
Часто так буває, що батьки не хочуть, аби діти обирали ту професію, яка є у них самих. Мама вже на той момент відійшла від журналістики, почала писати, видаватися, стала письменницею.
Можливо, найважчим було довести не приймальній комісії Інституту журналістики, а саме батькам, що це те, чого я насправді хочу. Але потім вони мене підтримали і допомагали всіма силами.
— У вас дуже творчі батьки: мати — журналіст, а потім дитяча письменниця, батько був солістом Національної опери України. Розкажіть трішки про своє дитинство.
— Справді, я росла в мистецькій родині. Я виростала десь там, на підмостках оперного театру, часто спостерігала за тим, як батько готується до вистави, розспівується. Мама працювала журналістом у культурологічній тематиці. Потім вона стала письменницею. Вона казала, що почала писати казки для мене, а потім — уже й для інших дітей, у тому числі й для внучки, коли вже я народила донечку.
У нашому домі часто бували люди, яких, без перебільшення, можна назвати легендами: покійний Дмитро Гнатюк iз дружиною Галиною Макарівною, диригент Іван Гамкало, художник-графік і близький товариш мого тата Василь Лопата. Звичайно, що були і батькові друзі-співаки.
Думаю те що я зайнялася культурологічною журналістикою — це спроба повернутися в час мого дитинства і віддати шану тому часу, в якому я виростала, тій атмосфері мистецькості, творчості, яку я запам’ятала зі свого дитинства. Водночас то був важкий час — час радянської влади.
Я з раннього дитинства засвоїла, що таке мовчати, що таке усвідомлювати відповідальність за кожне сказане слово, тому що за нього можуть щось зробити твоїй родині, батькам. Багато що говорилося між рядками, багато розмов відбувалося на кухні пошепки.
Але зростала я, і зростало відчуття свободи. Мені було 13, коли Україна здобула незалежність. І був такий злет, відчуття шаленої свободи. Я дуже добре пам’ятаю початок 90-х років, він був надихаючим, той поштовх отримала вся країна.
Це була мрія, до якої ми йшли, йшли мої батьки, йшли мої бабусі й дідусі — причому без перебільшення. Мій дідусь Захарій по матері був засуджений за зв’язки з бандерівцями, відсидів у Воркутлагу 5 років, по батькові всі мали зв’язки з бандерівцями.
Тому для моєї родини боротьба за незалежність — не пусті слова. І те, що я зараз намагаюся робити, — це почуття обов’язку перед ними і перед тим дитинством, яке вони мені дали, перед тим усім, чого вони мене навчили і на що мене надихнули.
— Та й батько ваш не залишився осторонь — знайшов і першим заспівав заборонені тоді слова «Молитви».
— Так. «Молитва» — це арія Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм». Ця арія виконувалася, але слова там були спотворені, тому що в радянський час співати про Бога та Україну було не можна. Батькові вдалося за кордоном, наскільки я знаю, в Америці, знайти ці слова і виконати цю арію.
Тепер її часто виконують на різних державних заходах, урочистостях. Я чула її на концерті з нагоди інавгурації Президента і пишалася, бо ці слова знайшов мій батько.
— Ви згадували про бабусю-ткалю. Які найяскравіші спогади у вас пов’язані з нею?
— Ми часто не цінуємо наших бабусь. Вони нас по голові гладять, подаруночки дарують, обіймають, цілують, аж занадто цілують. Але ми не задумуємося, що наші бабусі несуть отой скарб народної глибинної культури, в якій заховане розуміння України і Всесвіту, всієї світобудови.
На наших бабусь треба подивитися іншими очима — це справжні берегині, які нас охороняють, захищають, моляться за нас і хочуть нам передати свій скарб. Важливо, чи ми готові взяти і понести його.
Однією з програм, яка мала найбільше відгуків, була одна з фінальних у «Майстер-класів» про мою бабусю. Я довго зважувалася на цю програму. Нас, журналістів, учать абстрагуватися від теми, про яку пишеш, менше висловлювати своє ставлення. У мене перед тим було 10 років роботи в новинах. Вони наче створили рамки всередині мене.
Я довго думала. Але водночас мені здавалося, що через свою бабусю я зможу віддати шану всім бабусям, які так само передають оці давні знання нам, онукам. І я таки зняла програму про ткацтво буковинських килимів.
Ми з бабусею ткали буковинську тайстру. Це така торбина, у якій несли на весілля калачі або просто клали туди якісь речі. Бабуся розповідала про своє життя. І мені потім стільки людей дзвонили, дякували, були зворушені.
ПРО МАМУ
«Дочка троянди» досі не надрукована
— Ваша мама лауреат багатьох літературних премій та конкурсів. У дитинстві ви були першим слухачем її казок. Що з них найбільше запам’яталося?
— Найбільше мені запам’яталися її ранні казки, я тоді була дитиною. Пам’ятаю казку про метелика і про «Дочку троянди», але ця казка досі не надрукована. Видавці від неї відмовлялися через те, що вона складна, містить політичний підтекст. Була написана ще в радянський час і залишається актуальною і досі.
У казках моєї мами присутнє уболівання за Україну. Власне, там багато України в різному виразі. То вона пише про українські страви і виходить книга «Зварю тобі борщику» — це одна з найпопулярніших дитячих книг, мала великі тиражі.
Моя подруга, в якої був маленький син, якось розповідала: «Ти знаєш, я дуже вдячна твоїй мамі за цю книжку, але я її вже терпіти не можу, бо коли її у трьохсоте перечитуєш...».Її малий відмовлявся їсти, поки йому не прочитають казку про борщик та вареники.
Мама написала повість, яка була внесена у шкільну програму, — «Таємниця козацької шаблі». Мама часто мені говорить, що через казку важливо прищеплювати дітям цінності, розуміння добра і зла, уявлення про себе і свою країну.
— Одна з найрезонансніших книг Зірки Мензатюк — порівняно недавня «Як я руйнувала імперію». Ви й досі залишаєтеся першим слухачем маминих нових текстів?
— Так. І мені це дуже приємно. Рукопис цієї книги мама надiслала мені зі словами: «Скажи мені, чи її взагалі викинути, чи залишити». Коли я прочитала цей рукопис, зрозуміла — це щось особливе. В основу покладені події, які передували здобуттю незалежності.
Йдеться про дівчинку-підлітка, прообразом була я в мої 13, але ім’я тої дівчинки Яринка, так звати мою донечку. Така виходить суміш. Якісь спогади там справжні, якісь є художнім домислом, бо це все-таки художня література. Я сказала: «Мамо, звичайно, дописуй». І я підказала їй додати більше деталей того часу: якою була мода, що слухали підлітки, про що вони говорили.
Мамі справді вдалося написати чудову книгу. До того ж це перша книга, яка дітям, підліткам розповідає про таку складну для них тему, як здобуття української незалежності. Читачі розкупили книжку в рекордні терміни.
ОСОБИСТЕ
Із чоловіком — завжди однодумці
— Ваш чоловік, Володимир Ар’єв, у минулому відомий журналіст. Ви створювали спільні проекти. Чи складно було поєднувати професійне з особистим?
— Ні, не складно, тому що ми завжди були однодумцями. Ми намагалися робити проекти, які були б пізнавальними, таку собі розумну журналістику. Тому коли є спільне розуміння того, куди рухатися, не здається, що це складно. Я б і надалі з ним працювала, просто він пішов у парламент, і наразі це не можливо.
— Чи є складнощі співіснування у родині політика та журналіста?
— Ні, ми як були однодумцями, так і залишилися. Тим більше моя тематика культурологічна, і вона не перетинається з тим, що робить мій чоловік. Він, будучи журналістом, робив багато програм, у яких висвітлював корупційні дії посадовців того часу.
Він завжди був гострим і таким залишається зараз. Зараз він є головою української делегації в ПАРЄ та очолив комітет ПАРЄ з культури, освіти, науки і медіа. Це політична і міжнародна діяльність і не перетинається з тим, що я роблю. Інша справа, якби я була політичним журналістом.
— В одному з інтерв’ю Зірка Мензатюк розповідала про сімейну традицію вмиватися водою, де пролежала червона крашанка. Які ще цікаві традиції ви успадкували від матері? Чи продовжує ці традиції ваша донька?
— Спробувала б я не поставити червону писанку у воду! Моя дочка б мені не вибачила. Це ж не просто традиція, так робиться, щоб врода не зів’яла, щоб щічки були рум’яні. Наша родина дуже дотримувалася традицій.
У нас завжди було 12 страв на Різдво, і власноруч випечені паски, і намальовані писанки. Ми і зараз щороку печемо паски, часто разом iз мамою, так само і з донечкою хай кривульками, але розписуємо власноруч писанки.
Мені здається, дуже важливо зробити щось до свята особисто. Рiч не в тiм, щоб це було на високому мистецькому рівні, ніхто з нас не є видатним митцем. Але коли докласти до свята свої зусилля, свою працю, то свято відчувається інакше.
Не обов’язково готувати 12 страв, хай це буде одна кутя, але приготована з душею. Коли кожен спече пасочку, і люди громадою ці пасочки освячують, яка радість з’являється! Здається, що всі солов’ї навколо співають у ту великодню ніч.
І коли люди йдуть один до одного колядувати, для цього великих зусиль насправді не треба. Але з’являється відчуття спільної пісні, спільно зробленої справи. І це дуже важливо в наш час — час, коли ми ховаємося в мобільних телефонах, сидимо в інтернеті, ми закриті часто навіть для себе.
Так важливо повернутися до справжнього джерела народних традицій, які збережені до цього часу. А ми часто сприймаємо їх, як щось архаїчне, віджиле, немодне. Ми любимо гнатися за чужим, забуваючи про своє власне.
