Ще один прозовий дебют від лавреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» — роман Сергія Комберянова під назвою «Крадії пам’яті».
Що буде, якщо позбавити групу людей пам’яті про їхній соціальний досвід (але при цьому зберегти знання, так би мовити, загально-соціального й природного характеру), а потім примусити пізнавати себе і своє місце серед інших наново, з нуля?
Це і є головне питання, яке поставив перед своїм твором його автор. У житті абстрактна теоретична конструкція втілюється вельми брутально. Головний герой прокидається без пам’яті й без одягу в якомусь маловиразному безлюдному місці серед іще кількох таких самих, як він.
Невдовзі їх знаходять, приїздить швидка допомога. Не дивно, що безпомічних дезорієнтованих осіб на реабілітацію забирають до психіатричної лікарні, яка дуже доречно виявилася неподалік.
За безпам’ятних береться лікар. Він проводить із ними дивакуваті соціальні експерименти, наслідком яких стає взаємна недовіра й прихована аґресія хворих. Оскільки ніхто не пригадує власне ім’я, лікар дає їм умовні дивакуваті імена явно біблійного походження. Годує пігулками, які називає лікувальними. Але якось головний герой зауважує, що пігулки зовсім не лікують, єдина їхня мета — утримування всіх хворих у млявому й психічно пригніченому стані.
Тоді він організовує втечу — і ось група людей без пам’яті опиняється на волі, в лісі. Як тепер вони дадуть собі раду? На жаль, вільні люди встановлюють жорстоку й огидну диктатуру найсильнішого в групі чоловіка. А всі інші мусять зносити його побиття і знущання, а також аналогічні дії його посіпак. Історія має геть несподіване розв’язання — але то вже для самостійного читання.
Книжка Комберянова, звичайно ж, має символічний вимір, актуальний практично в будь-яку епоху. Де межа, на якій свобода перетворюється на деспотію, свідомо створену тими, хто ще вчора тікав на волю?
В чому секрет шалених перетворень у людині (і легкої карколомної зміни соціальних ролей)? Як залишатися собою серед потьмарених людей? Ось найголовніші з питань, роздуми про яких виникають після прочитання «Крадіїв пам’яті». Й надто тривожно вони звучать у країні, нещодавно звільненій від кримінальної диктатури.
Саме письмо Сергія Комберянова відзначається досить упевненим і вправним володінням сюжетною лінією: вона то набуває стрімкості, то інтригуюче завмирає. І хоча письменник не вдається до особливо яскравих засобів виразності чи надто багатошарових образів, його тексту притаманна доречна багатозначність.
