Куріння люльки у козаків було не просто улюбленою справою чи символічним заняттям. Це цілий ритуал, у який сьогодні посвячені одиниці. Зараз його стараються пізнати і відродити любителі файки, які збираються в PipeClub’s у різних куточках України і навіть Європи, влаштовуючи змагання та досліджуючи традицію файкарства. З нами секретами цих далеких знань поділився не просто теоретик — учасник Львівського клубу — а сучасний воїн, козак, з яким улюблена файка, згідно з традицією, пройшла війну в АТО, пан Михайло.
Не просто данина моді
Крім того, що кожен козак мав свою персональну люльку, у ватазі мала була ще й так звана «обчиська» — спільна файка, якою разом курило все товариство, проводячи раду чи плануючи похід.
Це була величезна, інкрустована намистинами, коштовним камінням, бляшками і напистинами люлька.
Особиста файка, так звана «носогрійка», на Січі була шанована, наче «мати рідна». То був не просто аксесуар чи данина тогочасній моді — козаки вірили, що вона допомагає позбутися безлічі хвороб. Оскільки тютюн українці запозичили зі Сходу, то його здавна називали турецьким словом tutun.
Від турків козаки взяли і власне звичай курити люльки, а османи, ймовірно, перейняли цю звичку в іспанців. Куріння різних, у тому числі й наркотичних, трав для отримання «кейфа» (тобто насолоди) було здавна притаманне саме мусульманським народам. Наші кліматичні умови дозволяли вирощувати переважно махорку, якій властивий характерний різкий запах.
Якраз для того, щоб перебити цей запах, козаки додавали в суміші для куріння різні трави, знання про властивості яких опиралося на досвід народних цілителів. Це перетворювало процес куріння для козака насамперед на лікувальну та ритуальну дію.
Наприклад, материнку, в якій є тимол і карвакол, використовували для заспокоєння нервової системи, а терпени, що в ній містяться, протидіють хворобам шлунка.
Любисток дівчина на виданні підмішувала в тютюн, щоб прив’язати до себе козака, а також вберегти його в дорозі; з фармацевтичного погляду, в ньому містяться фурокумарин, псорален, бергаптен, що мають антисептичну і протипухлинну дію.
М’яту додавали не тільки в курильну суміш, а й у суміші до нюхального тютюну — в ній містяться речовини, що позитивно впливають на тонус, бадьорість, розсудливість — загалом м’ята заспокоює і вдало впливає на роботу мозку.
Тирлич сушили і курили, «щоб руки-ноги не викручувало», тобто від ревматичних болів у суглобах. Листя падуба використовували для профілактики захворювань горла, ангіни, запалення ясен, також для зміцнення зубної емалі.
Крім цих рослин, які мали суто лікарський вплив, у народному середовищі в суміші для куріння додавали також трави, які мали більш символічне, тобто переважно ритуальне, значення для самих козаків, пов’язане з народними віруваннями. Вважалося, наприклад, що для очищення крові після поранення потрібно викурювати тернове листя і його сушені квіти. Для того щоб відігнати «чорні думки», курили з тютюном сушений полин. Козаки-«могильники», які несли невсипущу варту на степових курганах, для поліпшення зору курили висушену ковилу.
Однією з найцікавіших трав, які вживали в курильних сумішах, був буркун жовтий — його використовували старі рибалки, що у зв’язку з особливістю свого промислу довго ледве не по пояс мусили перебувати у воді.
Сушені верхівки з листям і квітами буркуну містять у собі багато речовини, що має назву «кумарин» — вона має протисудомну дію. Однак ця ж речовина пригнічує нервову систему і має до того ж наркотичний, а точніше, галюциногенний ефект.
Запорожці, знаючи про цей побічний вплив, курили тютюн iз домішками буркуну після бою — якщо козак не міг забути виду вмираючого ворога або побратима. Цікаве підтвердження цьому знаходимо і на сторінках роману Шолохова «Тихий Дон», коли донський козак Григорій Мелехов, головний герой оповідання, щоб розвіяти тугу, курив: «... жменю суміші: сухий буркун і корінці недостиглого самосаду».
Про чаклун-траву
Українські народні вірування також донесли до нас перекази про таку собі «чаклун-траву», порошком з якої запорожці лікували рубані, колоті і різані рани, а курили її для того, «щоб ворожа шабля не брала».
У знахарській практиці «характерники» — запорізькі чародії — вживали й інші містичні рослини. Наприклад, «розрив-траву», яка, за легендою, відмикала будь-які замки і кайдани, «одолень-траву» (ймовірно, так називали латаття, бо в переказах вона росте на озерах), яка допомагає здолати будь-якого ворога.
Був у їхньому травнику також «цвіт папороті», за допомогою якого можна відшукати скарби, яких багато залишили по собі козаки у запорізьких угіддях. Така практика підготовки до битви могла у запорожців з’явитись завдяки постійній взаємодії з мусульманським світом, де впродовж століть використовували психотропні речовини (наприклад, опіум і гашиш) як допінг для своїх воїнів.
Такі історичні дані маємо стосовно османських яничар. Однак чим насправді були ті чаклунські трави у козаків і як їх називають нині в медицині, історія замовчує.
Хоч як би там було, але рецептура приготування і самі пропорції з трав, які додавали в суміші для куріння, до наших днів практично не дожила. Єдиним винятком є збережені в народі рецепти «злого тютюну» (чверть полину на три чверті тютюну), і «мішанок», тобто сумішей, де порівну самосаду, м’яти і любистку, або в рівних частинах тютюну і буркуну.
А ось стосовно того, чи вважали козаки куріння люльки гріхом чи ні, маємо таку приказку: «Хто курить, але не плює при цьому, той гріха не робить, але хто курить і плює, той від пекла не втече, бо земля всім нам мати: ми всі із землі, землею живемо і в землю знову підемо, і того земля не прийме, хто на неї плює».
Люльки-бурульки та «носогрійки»
Що ж стосується «інструментів» для куріння, то в Україні існувало багато різновидів люльок. Серед найбільш поширених дослідники виділяють коротенькі файки, так звані «носогрійки», або «люльки-бурульки» (від турецького «бурун», що означає ніс).
Крім них, були і ковані міддю «княжі», і завбільшки з великий кулак «люльки-мугурки», і плескуваті «сорочинки».
На особливу увагу заслуговує чорнолощена люлька, виготовлена із застосуванням форми. Невисоку чашечку у формі глечика і конусоподібну основу чубука прикрашали геометричними орнаментами у вигляді концентричних ліній. Цей орнамент прокреслювали по сирій глині.
Особливістю чорнолощеної техніки є те, що вона не допускає кольорового малювання. Всі прикраси на малюнках могли бути лише тональними або рельєфними. Від інших люльок такі відрізнялися не тільки технологією випалювання і кольором, а й тим, що мали досить довгі, косо зігнуті основи цибухів конусоподібної форми, розширені на кінці.
Кожен завзятий курець люльки скаже, що букет, тобто смак тютюну,сильно змінюється в залежності від того, з якої породи дерева вона вирізана. Українські селяни здавна вирізали собі люльки тільки з особливих порід — перш за все з вишні, а також iз груші, липи і вересу.
За народними повір’ями, в жодному разі не можна було різати люльку з осики — проклятого дерева, бо на ньому Юда повісився. Не можна було різати люльки також з дуба — бо це священне дерево для всіх слов’ян.
Практично не робили люльки і з хвойних порід — сосни і ялини, оскільки їх смолистий запах геть перебивав аромат самого тютюну. Однак люлька запорожця, що можемо побачити на збережених музейних екземплярах, в давнину була зовсім не цільно дерев’яною, а мала досить складну конструкцію, що значно відрізняється від сучасних сувенірних зразків.
«Чашку» люльки найчастіше ліпили з глини і обпікали на вогні, проте збереглося багато зразків «чашок», виточених iз вулканічного туфу або інших, переважно м’яких, гірських порід. За зовнішнім ободком «чашки» нерідко наносилися сакральні візерунки — карби, що часто можна зустріти і на кобзах, і на тростинах, і на костурах.
Уже в саму чашу трубки вставляли «втулку», виточену з дерева (вишні, липи або груші). «Чубук» виготовляли також нерідко з дерева, наприклад, з клена.
Але найчастіше матеріалом для чубука служив порожнистий всередині очерет, яким заростали на сотні верст дніпровські плавні. Такі чубуки практично ніколи не чистили — коли там накопичувалося забагато смоли, їх просто викидали, змінюючи на новий, бо ж матеріал для цього завжди був під рукою.
Крім самої люльки, запорожці з великим трепетом ставилися і до інших трубкових атрибутів. До них, перш за все, належали кисети — «капшуки» для зберігання тютюну, нерідко майстерно вишиті матерями або нареченими козаків, а також сталеві «кресала» для добування вогню, часто ковані, стилізовані під фігурки різних тварин — вовків, коней, птахів і змій.
А деяким «причандалам» запорожці, тільки з їм властивим почуттям гумору, давали досить колоритні назви — «затичка» (щоб забивати тютюн у трубку) і «протичка» (щоб прочищати її); їх виготовляли з металу, а в давнину з кістки або рогу, і також щедро прикрашали орнаментом.
Люльку та супутні їй «причандали» запорожець носив найчастіше або на своєму широчезному поясі, використовуючи його замість кишень, або в накладному мішку, що також кріпився до пояса, або ж ховав за відворот своєї знаменитої смушевої шапки.
На нижній частині основи деяких люльок можна знайти ґудзик випуклої форми: трубку прив’язували під ґудзик до кишені так, щоб вона могла вільно висіти на поясі і не загубитися. Розміри козацьких люльок коливалися в межах від 2,7х4 см до 4,3х6,4 см.
Люльки, виготовлені міськими майстрами, мали на закінченні внутрішнього каналу характерний виступ — «дзьобик» трикутної форми. Файки, які виготовляли з різної глини, мають, звичайно, різний колір. Деякі могли бути покриті поливою — зеленою, жовтою чи коричневою.
При виготовленні таких глиняних люльок гончарі використовували традиційні форми народного посуду і притаманний йому декор. У гончарному ремеслі виробництво люльок не було виділено в окрему галузь.
Тому гончарі, які з давніх-давен ліпили і випалювали все, брались за виготовлення також і люльок. Глиняні люльки були широко поширені в XVI-XVII ст., але вже наприкінці ХІХ ст. майже всюди вийшли з моди, а отже, і з ужитку.
