Роман «Кров – свята» Володимира Шовкошитного - анемія дії

З античних часів життя для європейців — це рух: actio est vita. Кожна революція прискорювала цю динаміку. Agir! (Діяти!) — принцип переваги справи над словом. І в житті, і в літературі. Не так, на жаль, в українському житті і в українській літературі. А надто — в історичних романах. Трилогія Володимира Шовкошитного «Кров — свята» (К.: Український пріоритет, 2015) — сумна ілюстрація.

 

Анотація до книжки інтригує зустріччю з непересічним текстом: «Через такий твір ми приходимо у художній світ великих майстрів... Твір-ключ, твір-паспарту... родова сага... пригодницька епопея... роман-андрогін». Та й автор передмови К.Родик постарався на славу: «Та раптом, буває, з’являється книжка, котра замикає увесь ланцюг поодиноких фактів у структуру цілого феномену — й уможливлює більш-менш адекватні прогнози. Саме таким виглядає твір Володимира Шовкошитного... У результаті епопея неначе скидає з нашої історії шкаралущу ворожих міфів і являє читачеві храм української дер­жавності вже без риштувань». 

 

Боже, як красиво і правильно! Як зачекався наш читач високохудожнього роману, що — так і написано в рекламному врізі — «вказує шлях очищення колективної пам’яті через її звільнення від намулу малоросійства й меншовартості, через прищеплення українському суспільству гену гідності й самоповаги та психології переможців». От тільки PR-порівняння насторожує: «Це наш український аналог «Війни і миру» чи «Тихого Дону».

 

У пам’яті спливає відома стаття Івана Нечуя-Левицького «Непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини» (1878): «Талант Толстого — то високий талант описуючий, чисто аналітичний, а не синтетичний... головну частку творів Толстого займають описи картин звичайного людського життя... в тих широких розкішних сценах стирається індивідуальність типів; їх типічність розпливається на широкому фоні, в ординарних побутових сценах... В Толстого сцени малюються для самої сцени, а не для характеристики типів... Це не один роман, а пять-шість, зшитих докупи білими нитками».

 

Читання роману В.Шовкошитного підтверджує підставність побоювань і правоту Івана Семеновича. Як і належить біографічній родовій сазі, сучасний автор занурює нас у круговерть сотень героїв, тисячі сцен і сценок; сюжетні гілки, гілочки, друзочки сплітають складне мереживо фактів, історій, етюдів, думок та версій — і в цьому павутинні читач залипає як муха, обдираючи звивини та закапелки мізків об вовчки глухих епізодичних кутів. Позірно всі компоненти епопеї відповідають класичним приписам: є декілька любовних чотирикутників, витканих драмою життя й трагедією української історії, кілька детективних ліній і конспірологічних сюжетів, безкомпромісний поділ на добро/зло, біле/чорне, хороших/поганих героїв. Є й інтрига.

 

Книга, безумовно, впливає на читача. Їй притаманна афектація, перебільшення почуттів, сентиментальність, мізантропічна чуттєвість, започатковані Лоренсом Стерном, абатом Прево, Ж.-Ж. Руссо, іншими батьками євроітератури. Тоді ж літературно-філософські твори переплелися з філософсько-політичними трактатами, творячи свободолюбиву, бунтівну романтистику доби Просвітництва. Й це є у В. Шовкошитного: онтологічні постулати переходять у трансцендентально-есхатологічні роздуми й узагальнюються жорсткими політологічними оцінками сьогодення.

Воно й не дивно, доба така: немає практично жодної значущої події чи процесу ХХ століття, котре б обійшов увагою автор.

 

Але ж, як, м’яко кажучи, непоспішно й дидактично це викладено. Життя може бути страшним, жорстоко-несправедливим («немає в Бога пекла, крім землі, і саме тому всіх найтяжчих страждань зазнає людина тут»), — але не буває нудним! Що вже казати про віддзеркалення буття — роман. Та ще й коли він описує рух С. Бандери, серед багатьох означень котрого є й таке — «чинний націоналізм», тобто дієвий. Тож через утрату сюжетної динаміки, дії, чину — сагу дочитуєш лише із почуття обов’язку.

 

Та ще й кінець книжки завершується малодоречним описом подій Революції гідності: так сагу можна й зовсім не закінчити, бо життя триває. Публіцистичність — не перевага, а ґандж роману. Згадується вислів Стендаля: «Позаяк кожен має певне судження про Наполеона, його життєпис нікого не зможе задовольнити повністю». Так само з оцінками подій місячної чи річної давнини: надто мало часу минуло, надто печуть серце і розум втрати. Та й зайве насичувати роман політологічними оцінками подій і процесів, надто що більшість із них не просто суб’єктивні, а спірні.

 

Через те перші дві книги трилогії, де йдеться про Визвольні змагання 1920—1930 років, Другої cвітової, у В. Шовкошитного цікавіші (хоча також переобтяжені другорядностями).

 

«Скільки б не з’являлося цікаво-доказових історичних досліджень, зрушення у колективній пам’яті здатна спричинити лише уґрунтована на мітології белетристика», — стверджує у передмові К. Родик. Не безспірна думка. Надто мала в нашому літературному обігу жанрова лінійка прози, ще менше авторів, які системно й послідовно розробляють тематику українських «білих плям» — та й працюють вони радше в науково-популярному, інформаційному жанрі. Тож до «зрушень у колективній пам’яті» епопея В.Шовкошитного поки що не надто наближає. n