Ми тут забули свою люльку: яка цiна за право називатися українцями

Виринає з пам’яті картина з минулого. Січень 1991 року. Луцьк, будинок політосвіти (нині історичний факультет СНУ). Тут проходить обласний день депутата. Зібралося понад 500 народних обранців різного рівня.

 

«Час проведення цього заходу збiгся з днями жалоби і поховань литовців, яких озброєні до зубів десантники силою багнетів і прикладів, а також «закатуванням» танками і бетеерами в асфальт на площах і вулицях Вільнюса вчили «любить советскую Родину».

 

Під час проведення цього заходу один iз моїх колег-депутатів Євген Шимонович (лікар-психіатр, на жаль, уже покійний. — Авт.) встав і запропонував вшанувати пам’ять усіх полегли  хвилиною мовчання (серед загиблих виявився також один десантник). Пам’ятаю — на весь зал із 500 «найдостойніших» нас встало лише чоловік 15-20. «Хвилина мовчання» наповнилася диким гигиканням, тупотінням, блюзнірськими вигуками, свистом...» — згадував цю подію у своїй книзі, присвяченій 20-річчю Народного руху України, один із лідерів Волинського РУХу Ігор Семенюк.

 

Він прокоментував тоді таку поведінку своїх земляків одним реченням: «Приречене суспільство». Хотілося б, щоб він помилився...

 

Як час показав, дарма тішилися й сподівалися, що нас омине ця чаша, що тихенько пересидимо лиху годину і якось воно буде. Росія і не збиралася нас випускати зі своїх братніх обіймів. Дякуємо, що не задушила танками у 1991-му, як душила литовців.

 

Зате надолужила тепер, через двадцять три роки. І тепер кривавий російський чобіт топче українську землю, навiть не соромлячись.

 

І саме Литва однією з перших простягнула у важку хвилину руку допомоги українцям, забираючи на лікування до себе поранених і покалічених наших солдатiв, послідовно і найактивніше відстоюючи українські інтереси в ЄС та інших міжнародних організаціях. Бо вона як ніхто знає ціну «братньої російської любові».

 

У Бога нічого не відбувається просто так. Хай тепер волинським депутатам, яким у 1991 не вистачило чи то мужності, чи елементарної клепки в голові, буде соромно за своє січневе блюзнір­ство.

 

Тепер уже ніхто не скаже, що наша незалежність двадцять п’ять років тому впала нам у руки майже задарма. І наше покоління платить свою ціну за право називатися українцями, за право дихати вітром волі та свободи, за право мати свою державу, як платили колись діди та прадіди.

 

Але хтось же запустив цей меседж, що українцям незалежність впала з неба, як манна небесна! Без крові, без війни, без жертв. Комусь явно було вигідно, щоб ми в це повірили. Щоб приспати нашу пильність.

 

Щоб спочили на лаврах і тішилися тихенько своїми вишиванками й шароварами, як тішилися колись, коли нам кидали щось на відкуп iз російського барського столу, щоб приспати. Он у Києві у 1939 році встановила радянська влада пам’ятник Тарасу Шевченку на місці пам’ятника царю Миколі І — чим хохлам не подарунок? Навпроти — університет святого Володимира, який теж названо ім’ям Тараса.

 

«Дуже зворушливо. Чого б ще хотіти кращого? Лишень у тому університеті того імені так мало знайдете Шевченка. В мові, в дусі, в ідеї. Зате там багато Миколи І. Тут повно Шевченка. Сквер його імені, бульвар його імені, район його імені. «Нас тьми і тьми», як казав Блок. Але як мало «нас» на вулицях, де ніхто не говорить мовою того «пісателя». І в цьому вся суть». Такою побачив українську столицю після вимушеної еміграції відомий письменник Улас Самчук у далекому 1941.

 

І ніби про нас, сьогоднішніх. Навіть пам’ятники Кобзареві у кожному українському місті не врятували Україну від тотальної русифікації, наслідки якої ми пожинаємо досі. 

 

Попри гіркі уроки історії, попри сотні змарнованих років, невже ми щиро продовжували вірити, що по-сусідству в нас — старший брат, який не покине у біді, підставить своє сильне плече? Ми ж ніби з ним одної крові, одної віри? У нас спільне минуле, і ми так довго жили в одній країні?

 

Після всього, що цей «брат» творив на українських землях, після моря крові та сліз, якими заливав нашу землю, вважаючи, що тільки він має одноосібне право розпоряджатися життям «братів-малоросів» , «дурних хахлов», які не вартують того, щоб мати свою мову, свою державу, невже нам геть засліпило, заціпило, замакітрилося, що нас укотре приспали?

 

І замість плеча ми вкотре отримали ніж у спину. У найважчу хвилину, найнесподіванішу. Зате тепер ніхто не скаже, що цього разу свою незалежність ми не скропили кров’ю. Скроплюємо щодня, як скроплювали інші «республіки-сестри великого СРСР» — молдовани, чечени, грузини. Хто­зна, хто в цьому списку з пострадянських народів стане наступним...

 

Тому традиційне «Будьмо!» час уже змінити на «Не забудьмо!». Не забудьмо, про що казали й попереджали мудрі люди, які не жаліли живота свого за вільну Україну.

 

«А щодо нас — ніяка холера нас ще не здушила і не здушить. Ми плем’я хоч і м’яке, але глевке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана і цієї, вибач, побєди, кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніяльности «форбай».

 

А ми їм з Божої ласки також поможемо. І я чомусь все ще вірю. Уяви собі, навіть я вірю, що та дурна Європа одного разу отямиться. Що вона ще не з’їхала з глузду остаточно, як це сталося з богоносним фюрером німців. А наше діло поки що шляпа.

 

Партизани поможуть ще на певну кількість панахид, але пам’ятай! Наша справа ще не програна! Ми ще повернемося! Це пам’ятай ! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників.

 

А ми повернемося по люльку і всі ті пам’ятники зметем на смітник. Це станеться». Ці слова належать відомому письменнику, автору «Холодного яру» Юрію Горліс-Горському, а сказав він їх iще в 1943-му, коли стало ясно, що Гітлер програє війну Сталіну й ні про яку вільну Україну більше не мріялося. Але як же треба було любити свою землю, щоб навіть у тих умовах суцільної безнадії так вірити в неї!

 

Ще один геополітичний прогноз був зроблений його побратимом Уласом Самчуком. Його варто час від часу перечитувати європейським політикам, особливо тим, кому не терпиться зняти санкції з Росії, принісши вкотре у жертву Україну: «Український народ, як і всі народи нашого континенту, має свою гордість, свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть це так чи інакше заперечити.

 

Це приносило лишень одно: довготривалі кризи, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті, було, переконали себе, що Україна — це тільки Малоросія. Помилились. Україна — жива діюча дійсність, яка домагалася свого права і яке їй по глупості насильників завжди відмовлялося. А без такого права не може бути здоровою не лишень Україна, а й ціла Європа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є і так буде».

 

«Ніхто не скаже, що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю і ми тепер , чуючи кожним атомом душі нашої її запах — ми любимо, ми горимо, ми хочемо. Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не наша химера. Це є зов крови, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!»

 

...Їм не судилося повернутися по українську люльку. Уже внуки і правнуки підхопили її і тримають сьогодні на своїх мужніх плечах. Солдати — на сході України, б’ючись із російським окупантом, а ми — кожен на своєму місці. Будьте! І не забудьте...