«Я ступив на цей острів і бродив довкола дивовижної фортеці, що обіцяла неймовірну театральну красу. Кожна стіна — то пам’ять, кожне дерево — то надія. Я намагаюся відновити енергію, що переповнює річки і зруйновані береги. Я засновую цей театр, щоб нові енергії переплелися, а молодь змогла зміцнити ці стіни мистецтва своєю творчістю та життєвою силою» - Раде Шербеджія.
Актор Раде Шербеджія — серб за походженням, що нині живе в Англії — один із засновників, разом із письменником Бориславом Вуйчичем, справді унікального театру «Улісс». Розташований він на островах Бріюні, що в хорватській Істрії. Назва театру — це данина ірландському письменникові Джеймсу Джойсу.
Півроку він працював учителем англійської мови у Пулі, що за шість кілометрів від Бріюні.
До речі, для туристів Бріюнські острови відкрили лише 1983 року, до того ця територія була закритою для простих смертних. Там містилася резиденція «останнього короля Балкан» Йосипа Броз Тіто.
Югославський лідер проводив у ній шість місяців щороку: облаштував сафарі-парк, дуже любив фотографувати і приймав високих гостей. Свого часу там побували Єлизавета ІІ, Софі Лорен, Джина Лоллобриджида, Микита Хрущов та інші.
Їхні світлини тепер висять у Музеї Тіто на острові Великий Бріюн. У музеї нічого зайвого — практично історія у фотографіях. Утім навряд чи підручник буде промовистішим за ті світлини. Вхід у музей вільний.
Раде Шербеджія.
Тепер Бріюнські острови — місце для справжніх театральних гурманів. Театр «Улісс» міститься у 150-річній австро-угорській Fort Minor. Колись збудована як військовий об’єкт, вона так ним ніколи й не була. Мабуть, чекала свого справжнього призначення.
Вистави, концерти, музикотерапія — влітку «Улісс» насправді стає таким собі балканським мистецьким центром. Кам’яні стіни, амфітеатр (до речі, їх аж три), сцена на землі і небо — замість даху. Простір наче й невеликий, але здається, сюди помістився цілий світ.
Цьогорічний сезон для театру вже 16-й за ліком і триває від 15 липня до 28 серпня. Присвячений він Вільяму Шекспіру. Саме 2016-го світ ушановує 400-ту річницю смерті англійського письменника.
Тож саме вистава з батьківщини класика і стала перчинкою цьогорічного фестивалю — йдеться про «Рiчарда ІІІ» британського Almeida Theater. Рiчарда ІІІ вважають одним із найкривавіших персонажів Шекспіра.
Потворний каліка поставив собі за мету сісти на трон і зрештою, прибравши всіх своїх конкурентів, досяг свого. При цьому йому вдається прикидатися невинною вівцею — мовляв, куди мені до трону, я ж бо його недостойний — та якимось дивом обкручувати жінок.
В одному з інтерв’ю Рейф Файнс, виконавець ролі Рiчарда, порівняв свого героя з британським політиком Майклом Гоувом. І це не випадково, адже показ вистави припав на голосування щодо виходу Британії з ЄС, тож англієць і не міг не згадати про фігурантів Брекзиту.
Уже на прес-конференції перед виставою на Бріюні Файнс сказав, що вимірювати Рiчарда лише політикою не варто — тут прочитань, бачень, сенсів безліч. Тож не Гоувом єдиним.
На прес-конференції на Бріюні склад справді зірковий: Ванесса Редгрейв — володарка «Оскара», Рейф Файнс — дворазовий номінант «Оскара», Реде Шарбеджія має одну номінацію на «Оскара». А також Руперт Гулд — режисер «Рiчарда ІІІ», художній керівник Almeida Theater та Ленка Удовички — художній керівник театру «Улісс».
Рейф Файнс.
«Не вистачає лише Шекспіра», — жартує Рейф Файнс. Британський актор до того два місяці без жодного дня відпочинку відіграв роль Рiчарда в Лондоні.
Тепер три дні на Бріюні — виставу демонстрували з 11-го до 13 серпня. Загалом Рейф Файнс та Ванесса Редгрейв видаються дещо стомленими, проте жодного натяку на роздратування чи небажання спілкуватися з пресою, навіть попри не завжди доречні питання. Актори такого рівня зазвичай поблажливі до всіх навколо.
У день вистави глядачів на місце призначення привозять поромом (його вартість уже включено в ціну квитка). Їхати десь із півгодини, але ж яка то насолода: свіжість моря, крик чайок, вогні одного берега і первісна краса другого — кажучи, про інший світ, я не перебільшувала. Ступивши на суходіл, не дивуйтеся, якщо дорогу вам перебіжить заєць — вони тут нічого не бояться, бо ж острів заповідний.
Оскільки місця у квитку не вказані — ви сідаєте там, де хочете, або принаймні там, де встигли. Звісно, краще стояти на початку черги до фортеці, але, зрештою, місця продумано так, що ніхто нікому не заважає.
Навпаки, навіть якщо сусід сидить занадто близько, то лише плюс — тепліше. Бо таки було прохолодно. Ті, хто вдягнувся, зважаючи на материкову температуру, дуже заздрив тим, хто прихопив куртку або теплий плед. Утім настрою глядачів нічна фортечна прохолода не зіпсувала.
Ну і сама вистава. Від першої до останньої секунди практично однією рукою (бо інша скоцюблена) Рейф Файнс міцно тримає глядача. Британець не вважає себе топовим голлівудським актором, надає перевагу театру перед кіно і живе, за визначенням брата, «як чернець, що виграв у лотерею».
«Я можу додати кольору до хамелеона», — каже герой Файнса. Без сумніву, акторові Файнсу теж усе до снаги: навіть у найменшій ролі він прагне до найвищої досконалості, самокритичний і одержимий тим, що робить.
Оскільки театр камерний, то актори немов на долоні. Ось Рiчард сміється з тих, кого вдалося ошукати, а ось із перекошеним від гніву обличчям він намагається розчавити ляльку. А ось, розчистивши свою дорогу від конкурентів, вбравшись у золоту мантію, важко, але вперто крокує до трону. А це вже інший Рiчард — сповідник, iз повними сліз очима, проклятий усіма, скалічений фізично й морально і ніколи ніким не любимий.
До речі, феномен потворності досі досліджують науковці і постать Рiчарда ІІІ у цьому сенсі вкрай цікавий приклад. І насамкінець агонія Рiчарда — коли за звичайнісінького коня він пропонує трон, що його здобув такою ціною. Що цікаво, коли Рiчард падає від меча супротивника, швидше йому співчуваєш, аніж радієш — Файнс таки майстер перевтілень у найдемонічніших персонажів.
Прокляття королеви Маргарет — Ванесси Редгрейв — крики леді Анни, лялька, що її як символ безумства передають одна одній убиті горем жінки, трон, що сягає неба — символізм у кожній деталі. Водночас у виставі жодного спецефекту, чим нині полюбляє хизуватися багато режисерів, бо ж сучасна техніка те дозволяє...
Ванесса Редгрейв.
З острова тим самим поромом. Хоча думками досі там. І чому я не знала про цей театр раніше? Як я могла НЕ ЗНАТИ про цей театр раніше? Але судячи з усього, не лише я. Довкола чути голоси — жодного слова українською чи російською. Туди їхала — теж не чула, не чула і в антракті.
Наш глядач, мабуть, не надто знайомий із цим театром — а прикро. Утім сподіваюся, що найближчим часом серед країн, з якими активно співпрацює театр «Улісс», буде й Україна.
.jpg)
