Наш прапор провіщав розвал СРСР

19 серпня 1991 року ми поверталися поїздом із Запоріжжя з фестивалю «Червона рута». Вранці у вагонах почули голос диктора московського радіо, що в країні оголошено надзвичайний стан і громадяни мають зберігати спокій. Що ж насправді трапилося, ніхто не знав і запитати не було в кого. Приїхавши до Києва, я побачив на вулицях пожвавлення, багато людей несли згорнуті синьо-жовті прапори, прямуючи на площу Жовтневої революції (тепер майдан Незалежності), біля Верховної Ради також збиралися люди, хоч депутати тоді були на канікулах.

Проте дехто з Президії Верховної Ради був у парламенті, у тому числі й Голова Президії Леонід Кравчук. У другій половині дня 20 серпня стало відомо, що група «ГКЧП» оголошена поза законом, оскільки вона хотіла здійснити антиконституційний переворот. Демократичні сили на площі Жовтневої революції провели мітинг, де йшлося про те, що Україна не буде підтримувати «ГКЧП». У Верховній Раді України розпочала роботу позачергова сесія, котра прийняла цілу низку постанов. Зокрема, про депортацію органів влади, про додаткові повноваження Голови Верховної Ради, про тимчасове припинення діяльності Комуністичної партії України. Зачитали акт чинності України, редакцію якого з поправками кілька разів вносили на обговорення. Ось саме тоді й було прийнято рішення про опечатування будинку ЦК КПУ на вул. Орджонікідзе, 11 (тепер Банкова) і зняття з нього червоного прапора. Цю справу доручили депутатам Київради, зокрема Є. Пронюку, О. Заваді, А. Шебіку, О. Кулику та іншим. Біля Верховної Ради була сила людей із синьо-жовтими прапорами, які там і ночували. Із гучномовців, що були встановлені біля парламенту, можна було почути, як демократи схиляли комуністів до проголошення Незалежності України. Але акт ніяк не набирав потрібної кількості голосів. І ось В’ячеслав Чорновіл оголошує список українських правозахисників, яких комуністи хотіли запроторити до в’язниці. Цей список було знайдено у Львівському обкомі партії. Це, здається, було для комуністів страшним і водночас переконливим аргументом. І частина з них таки проголосувала за Незалежність.

24 серпня того року я як працівник Академії наук увечері відбув до Москви. Там я насамперед знайшов українське представництво на вулиці Станкевича. Біля нього вишикувалася черга до довідкового бюро. Став і я туди. Коли люди з черги довідалися, що я приїхав з Києва, почали розповідати мені, як на чолі довжелезної людської колони, що рухалася з центру Москви до Білого дому, українці несли величезний синьо-жовтий прапор. Коли це помітили москвичі, то одразу отямилися й закричали: а де ж російський національний прапор?! Його тоді там не було. Правда, незабаром десь його знайшли і також підняли над людськими головами. Після цього я ще й ще раз приїздив до Москви й бачив у вікнах АНП, як наш національний прапор провіщав розвал СРСР і утверджував Незалежність України. Адже те, що відбувалося в Москві, було сигналом для Києва.