У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Путч у Москві: три дні і ночі, що змінили карту світу
19.08.2016
Українці у 1991 році активно протистояли путчистам. (Фото з сайта іpress.ua.)
19 серпня 1991 року в столиці радянської імперії відбувся контрреволюційний путч реакціонерів: керівників КПРС, КДБ та Совєтської Армії. Президент СРСР Горбачов — ініціатор «перестройки» — опинився під арештом у Криму. І лише спротив громадянського суспільства, що народилось у республіках, які входили до складу СРСР під час горбачовської «перестройки», завадив путчистам здійснити свої зловісні плани.
На підмогу першому президенту Росії Борису Єльцину до Білого дому в Москві прийшли десятки тисяч демократично налаштованих москвичів та гостей столиці. Серед них було й чимало українців, які мріяли про розвал совєтської тоталітарної імперії та відновлення незалежної Української держави, що була знищена більшовицькою окупацією території Української Народної Республіки після невдачі національно-визвольної революції 1917—1921 років.
Українці записалися до Української сотні та під національними прапорами тримали оборону Білого дому зі сторони Москва-ріки з 19 серпня і аж до повної поразки путчистів 22 серпня.
Протести проти ГКЧП
У ті вирішальні для подальшої долі України дні вони підняли на дирижаблі жовто-блакитний прапор над Білим домом і над усією Москвою. Його було видно звідусіль. Ще один iз барикадних прапорів повісили на танку з українським екіпажем, і він повів танкову колону після перемоги над путчистами геть від Білого дому.
Події навколо Білого дому, національні прапори на барикадах у Москві надихали українців у самій Україні на думку про свою національну державу, а депутатів Верховної Ради тоді ще УРСР підштовхнули до прийняття доленосного Акта про Незалежність України 24 серпня 1991 року.
Про події тих гарячих днів, що стали вже історією, дізнаємося зi спогадів учасників тих подій у Москві: одного з останніх політв’язнів СРСР Григорія Куценка, навколосвітнього мандрівника Валерія Петущака та громадського діяча Василя Повзуна.
Про тривожні події, що відбуваються в Москві зранку 19 серпня, і вони, і тисячі інших громадян колишнього Радянського Союзу почули хто де. Хтось на робочому місці чи на навчанні, а хтось, як Валерій Дісанович Петущак, — у вiдрядженнi в далекому Сибіру.
Але всі, хто міг, не змовляючись, потягнулись у центр Москви до урядових споруд: адже там, і всі це добре розуміли, згадуючи недавні трагічні події 1989 року на площі Тяньаньмень у Китаї, вирішуватиметься доля не тільки горбачовської «перестройки» та демократизації, а й доля самої радянської тоталітарної імперії, а отже, і майбутня доля поневолених нею народів...
Демократично налаштованим москвичам, а серед них було багато українців та представників інших націй, котрі мешкали в столиці чи вчились у московських вузах, було простіше дістатись міським транспортом до Манежної площі, де розпочався спонтанний мітинг протесту проти новоявленого ГКЧП, або згодом на заклик першого демократичного президента Росії Бориса Єльцина — до Білого дому на набережній Москви-ріки, що якраз навпроти Київського вокзалу.
Вони й склали першу лінію оборони Білого дому. А їм на підмогу їхали електричками, потягами, летіли літаками з Сибіру, як науковець Валерій Петущак, та з інших далеких країв усі, хто переживав за свободу й демократію. Багато було небайдужих громадян із Києва, Харкова, Полтави, Запоріжжя, Одеси та інших міст півдня і сходу України.
Коли люди різних національностей і релігійних переконань виходили на багатотисячні мітинги на Манежну чи й на саму Красну площу, не виникало жодних міжнаціональних чи міжрелігійних конфліктів.
Так і на барикадах навколо Білого дому панувала атмосфера справжньої міжнаціональної дружби і взаєморозуміння. Бо всіх об’єднувало єдине гасло: «За вашу і нашу свободу!».
От і українці об’єдналися в третій загін — окрему «Українську сотню», хоч і було їх чимало і в інших сотнях.
Підняли, як і раніше піднімали до того на численних демократичних мітингах у Москві ще тоді, коли в самій Україні вони були ще крамолою, свої національні жовто-блакитні прапори на барикадах в одному з найбільш незахищених місць: на південно-західному бантусі — якраз зі сторони України.
Через Москву-ріку на нас дивився пильно й надихав на боротьбу не хто-небудь, а сам гранітний Тарас Шевченко. Українці, що об’єдналися в «Українську сотню», розтягли знамените з першотравневої 1990 року ходи по Красній площі гасло: «Долой империю красного фашизма!» Саме його після гучної демонстрації розмістив на своїх сторінках орган ЦК КПРС «Советская культура», яким керував у той час головний «архітектор «перестройки» Єгор Яковлєв.
Прапор перемоги
На «свої» прапори потягнулися вже під вечір 19-го і наступного дня зранку 20-го українці місцеві і приїжджі, приходили підтримувати морально навіть українці з Канади, що перебували в той час проїздом через Москву, як-от мати й донька Ніна і Люба Буцькі, меценат української культури Микола Мороз...
Хлопців морально і харчами з власних кухонь підтримували українські дівчата з тодішнього Українського молодіжного клубу в Москві, Національно-культурного товариства «Славутич» та Московської асоціації сприяння Рухові: журналістка Лариса Триленко, студентки Жанна Зінченко, Валя Бондарук...
Підтримували з далеких окраїн Союзу телеграмами і по телефону, всі українські активісти Москви, хто не мав ніякої змоги фізично дістатися в той час до міста: Євген Сярий, Володимир Мартинюк, Павло Жовніренко, Юрій Кононенко, наші тележурналісти Сергій Каразій та Олексій Степура...
Українці, як народ вмілий та винахідливий, умудрився повісити свій великий синьо-жовтий прапор навіть високо над Білим домом — на дирижаблі... І складалось враження, що це саме українці підняли повстання проти хунти у Москві!
Згодом, правда, російські демократи виправили «помилку» і повісили над українським свій «триколор» значно більшого розміру, а під нашим почали чіпляти на канаті, що утримував дирижабль національні прапори й представники інших поневолених Московською імперією народів і націй: Литви, Грузії, Вірменії...
Ще два з численних барикадних прапорів Петро Перепуст та Сергій Крижанівський повісили на бетеері та танку з українськими екіпажами.
Три тривожні дні і (особливо!) ночі в очікуванні штурму. На дощі й у спеку. Українці вистояли. Відстояли честь і гідність України, яка в той страшний час небезпеки зачаїлась в очікуванні найгіршого... Дали своїй Батьківщині шанс на свободу...
Тоді здавалося, що демократія і свобода на просторах імперії зла перемогла, і динозавр комунізму та імпершовінізму вмер назавжди. Всі раділи проголошенню незалежності України, Білорусі, Грузії, параду незалежностей інших країн із числа колишніх радянських республік.
Проте сталось, на превеликий жаль, не так, як гадалось... Зловісна імперія, немов той багатоголовий змій, знову підняла свою голову та роззявила ненаситну пащеку на сусідні народи, що звільнилися від його влади 25 років тому.
За кривавою розправою над вільнолюбивою і багатостраждальною Чечнею потягнулася війна проти вільної і демократичної Грузії у серпні 2008-го, та ось із весни 2014-го триває неоголошена так звана «гібридна», війна проти незалежності і територіальної цілісності нашої держави, що вистраждала свій шлях до волі та повернення у вільну сім’ю європейських народів.
Проте хода історії незворотна, і вже нікому не вдасться повернути ні український народ, ні інші вільні народи в імперське стійло. І волю до свободи й незалежності української нації не зламати! Запорукою тому є дві останні українські революції і героїзм та стійкість українських захисників на фронті Визвольної війни проти московського агресора, що триває нині на сході України.
