У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Ідеологія коштовного металу: як повернути Україні вкрадені атрибути влади, закарбовані у золоті
16.08.2016
Скіфський гребінь із зображенням батальної сцени. Кінець V — початок IV ст до н.е. Золото. З кургану Солоха, Дніпровська обл., Україна. Нині — в Державному Ермітажі, Петербург, Росія.
«З України вивозили сотні тонн не просто срібла чи золота. Насправді вивозили ідейні цінності, які впродовж багатьох тисячоліть акумулювалися в металі і довкола яких об’єднувалися етноси. Вироби з металу взагалі свідчать про показник культури і цивілізованості того чи іншого суспільства в різні історичні періоди», — розповідає «УМ» доктор мистецтвознавства, декан факультету історії і теорії мистецтва Львівської академії мистецтв Ростислав Шмагало. Упродовж 20 років він досліджує і викладає історію витворів із металу на тренах України. Нещодавно в Національному музеї історії України, в ході конференції «Повернення культурних цінностей в Україну — державна справа», пан Ростислав презентував перші два томи унікального тритомника «Енциклопедія художнього металу». Значну частину енциклопедії присвячено пам’яткам, що за різних обставин були вивезені за кордон.
«У 1922-му з України вивезли скарби, цінність яких дорівнювала золотому запасу Російської імперії 1915 року…»
— Пане Ростиславе, скільки ж було вивезено з України золота і срібла?
— У 1990-ті роки при Кабінеті Міністрів активно працювала Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей. Її очолював академік Олександр Федорук. Тоді стали відомими вражаючі цифри. У нашій енциклопедії подаємо уточнену інформацію про цінності з коштовних металів, вивезені до Росії до і після 1917 року.
Так, до музеїв Москви і Петербурга потрапили 63 колекції лише скіфського золота і скарбів Північного Причорномор’я. А ще ж 158 колекцій ранньослов’янських скарбів. Із них лише скарб із села Мала Перещепина— це 25 кілограмів золота і 50 кілограмів срібла. І це тільки у вимірі ваги, але ж ми розуміємо, що йдеться і про історичну, художню, культурну, духовну цінність цих речей.
Тільки в 1922 році з церков Центрально-Східної України більшовики забрали 2850 пудів срібла. Це 45 650 кілограмів. Також — три пуди золота і 1397 каратів коштовних каменів. До Москви й Петербурга вивезли 150 приватних колекцій iз 200 тисяч предметів, вартість яких становила на той час мільярд російських рублів. А це обсяг усього золотого запасу Російської імперії станом на 1915-й!
Це свiдчить, що Україна була надзвичайно багатою — як культурно, духовно, так і матеріально. Ці цифри наводили самі ж більшовики, члени комісій із вилучення цінностей. Цінності вони продавали на Захід, інколи за сміховиннi суми. Два унікальні срібні іконостаси з церков України продали до Лос-Анджелеського музею за 3300 і 2700 доларів, у тодішньому еквіваленті.
— Чи можливо визначити роки, коли найбільше вивозили?
— Найбільше — після 1917-го. Зокрема, у 1920-ті роки і як продовження— у 1930-ті. Це практично збігається з геноцидом, репресіями, Голодомором. Вивезення тривало і надалі, у різний спосіб. Для мене стало відкриттям, як для звичайного мандрівника Кримом, що постійні експедиції археологів iз Росії, з літньою практикою їхніх студентів, копали в Криму аж до 2014 року!
А викопане везли на «опрацювання» в Росію. Як і чому це робилося — для мене загадка. На жаль, Україна за роки незалежності не була спроможна організувати і фінансувати достатню кількість археологічних експедицій, щоб компенсувати чи бодай збалансувати процес нелегального вивезення.
Дуже багато копають «чорні археологи», з якими на сьогодні немає можливостей боротися. На їхніх сайтах бачимо сенсаційні знахідки. Вони між собою спілкуються, продають-перепродують. Це якийсь паралельний, тіньовий світ, за своєю структурою подібний, на мою думку, до наркобізнесу.
«Золоті речі з багатющою символікою могли зробити лише скіфи…»
— Якою є ідеологічна та енергетична цінність цих витворів? Вони ж не лише за грошову вартість цінуються?
— Як правило, це наші святині. Або предмети релігійного вжитку, або наші державницькі інсигнії, регалії, атрибути влади — починаючи від найдавніших часів. Знаємо, що скіфи говорили своїм ворогам: «Ми готові воювати і тимчасово покидати свої території, але не чіпайте наших святинь!».
Скіфи свої золоті витвори цінували насамперед за духовну складову.
Вірогідно, саме через ідеологічний аспект науковцям у радянські часи не давали можливості досліджувати художній метал. За століття вийшли друком лише дві монографії на цю тему. У 1912 році польський колекціонер зі Львова Владислав Лозинський видав у Львові книгу «Золотарство львівське», і в 1970-х роках дослідник Павло Жолтовський видав працю «Художнє лиття на Україні», що більшою мірою стосувалася дзвонів і гармат і завершувалася XVIII століттям.
Проте ми нарахували тільки в Галичині на зламі ХІХ-ХХ століть понад 100 бронзоливарних і понад 50 ковальських фірм, які працювали на українську громаду, церкви і культурницькі організації. Робили фалеристику визвольних змагань, атрибутику, дзвони. Усе це, на жаль, не подано цілісно дотепер.
— А Східна Україна, з її майстрами золотарства, дукачами і славетними сережками-півмісяцями?
— Усе це недостатньо досліджене. Фрагментами досліджується хіба що скіфське золото. Пектораль, яку знайшов археолог Борис Мозолевський, б’є рекорди за кількістю статей у «світовій павутині» — їх сотні тисяч. Але ми не маємо розгорнутої, цілісної картини — що ж таке скіфське золото.
— Чи справді лише греки виконували золотарські роботи для скіфів?
— Ні, це міф, закладений у радянський час. У скіфів було набагато розвиненіше бронзоливарне ремесло, ніж у греків. Якісь полонені чи просто наймані греки не могли зробити тих речей із багатющою символікою, атрибутикою і тим образно-символічним письмом, яке ми ще досі не розшифрували.
Це могли зробити лише самі скіфи. Кількість їхніх пам’яток вражає — жодна інша цивілізація цього періоду, від VII по IV століття до нашої ери, не створила стільки високохудожніх предметів у золоті, як скіфи.
«Потрібно зайнятися музейною статистикою цінностей в Україні…»
— Повертаючись до більшовиків: чи можливо підрахувати, скільки вони загалом вивезли коштовностей з України, скільки з того було продано за кордон та скільки залишилося у фондах російських музеїв? Можливо, частину продавали за безцінь, частину фільтрували і залишали в музеях Москви та Петербурга, а частина ставала основою золотого фонду, з якого платили червоним агентам по всьому світу?
— На жаль, Україна не має своїх дослідницьких ресурсів, щоб здійснювати подальші розвідки і принаймні знати, що було, яким чином переміщувалося і де наразі є за кордоном. Тоді б на рівні фотовиставок ми могли б ознайомлювати громадськість з тим, що сталося.
— Чи відомий приблизний відсоток, скільки вивезли і скільки залишилося в Україні мистецьких витворів із металів?
— Це дуже складно. Вірогідно, комусь потрібно зайнятися музейною статистико тих цінностей, які є в Україні, і тоді скласти пропорційне співвідношення до того, що вивезене… Єдине, що можу припускати із власного дослідження — левова частка наших шедеврів сьогодні вже поза Україною.
Ця тема має глибоке історичне коріння і чимало векторів як на Захід так і на Схід до різних наших сусідів. Маємо говорити і про скарби Вавеля у Польщі, де перебувають, зокрема, меч гетьмана Петра Сагайдачного, булава гетьмана Богдана Хмельницького.
Навіть золотий хрест Вавеля, біля якого свого часу молився папа Римський Іван Павло ІІ, зроблений із двох золотих діадем галицьких князів, які король Казимир забрав ще в XIV столітті з Високого замку у Львові. І з цього часу можемо говорити про різноманітне викрадення, вилучення, вивезення скарбів з України. Наші цінності є в музеях Відня, Бухареста, Будапешта та інших столиць монархій, у складі яких перебувала довгий час Україна. Більшість із цих скарбів ми не можемо повернути — на жаль, такими є історичні і юридичні реалії.
Однак маємо про них знати, їх публікувати і досліджувати, щоб вони були представлені в нашій культурі.
Відомо, що культурний продукт на Заході приносить державам сотні мільярдів доларів щорічно. Америка розвиває не лише масову культуру у вигляді Голлівуду, а й музейництво і високе мистецтво. Значна частина прибутків із масової культури іде на розвиток елітарного мистецтва і культури.
Думаю, що Україна має іти цим шляхом. Бо культура і мистецтво — це єдине, що в нас лишилося після земельних ресурсів. Україна завдяки мистецтву і культурі здатна на себе заробляти, якщо правильно організувати культурний менеджмент. Наша багатюща культурна спадщина — це капітал, який працює сторицею на державу, націю. Передовсім це наш ідеологічний і духовний фундамент, без якого ми є тільки територією. Тоді за що воюємо?
ДОСЬЄ «УМ»
Ростислав Шмагало народився у 1965 р. у Львові.У 1989-му закінчив факультет декоративно-прикладного мистецтва Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва за спеціальністю «Художня кераміка», у 1992-му — аспірантуру Московського вищого художньо-промислового училища.
З 1992 р. працює у Львівській національній академії мистецтв, iз 1997 р. — декан факультету історії та теорії мистецтва цієї академії. Доктор мистецтвознавства. Керівник, автор сценаріїв і ведучий мистецької телепередачі «Мальовид» на Львівському державному телебаченні (1995—2000); професор (з 2006).
Автор п’яти монографій, чотирьох навчально-методичних посібників та понад 110 публікацій з мистецтвознавства та проблем художньо-промислової освіти в періодичних виданнях і збірниках України та зарубіжжя.
ДОВІДКА «УМ»
Тритомник «Енциклопедія художнього металу» — це, по суті, перше серйозне дослідження з історії художнього металу в Україні. Воно, на думку автора, ніби подає ключі для великої кількості векторів досліджень того явища, яке ми називаємо «художній метал». А це і гліптика, і каменерізна пластика, емальєрство, фалеристика, атрибутика, нумізматика, зброярство, художнє литво, ковальство,зброярство і маса інших. Автор подає розроблену власноруч морфологічну таблицю цього явища, яке має дуже багато як культурних, історичних і власне культурологічних зрізів.
Ростислав Шмагало переконаний, що наступні дослідники будуть продовжувати цю працю. Тому на обкладинці першого тому помістив своєрідний ключ — картину Джорджа Вазарі «Венеційський золотарський цех». І не лише тому, що ця картина деталізовано представляє роботу золотарів у період раннього Ренесансу.
А ще й тому, що, згідно з дослідженнями, легендарна корона короля Данила, галицького князя, не могла бути створена як митра перемишльських єпископів, як дотепер це декларували. За дослідженнями автора, саме Венеційський золотарський цех мав право виготовляти корони на замовлення Папи Римського. Тому невдовзі молоді вчені, напевне, поїдуть до Венеції досліджувати тамтешні архіви і, можливо, знайдуть запис, що саме там виготовлялася корона короля Данила.
