Гра престолів-5: на Галичині зберегли традиції Української православної київської церкви

Зовсім по-іншому склалися обставини в Галичині (Перемишльській і Львівській єпархіях). У Перемишльській єпархії останній православний єпископ УНПЦ Інокентій Винницький після смерті єпископа УУПЦ Івана Малаховського приєднується до Унії (1691 року), і відтоді в Перемишлі був лише один унійний православний єпископ УУПЦ. Так само і у Львові з 1700 року єпископом є уніят. Таким чином, по всій Україні ще за окупації її Польщею є єдина Українська унійна православна церква (греко-католицької ще до 1774 року немає). У Східній Україні УНПЦ підпорядкована Московському патріархату, який виступає проти унійної Церкви, а згодом, її забороняє на теренах Російської імперії. 

 

У 1772-75 роках Австро-Угорська і Російська імперії розділяють Польщу між собою. Галичину забирає Австро-Угорщина, решту України забрала Росія. УУПЦ або Греко-унійна православна церква, як її ще називали на заході, зазнавала відкритих і прихованих утисків від поляків і після унії.

 

Габзбурзькі імператори, зокрема Марія Тереза та її син Йосиф ІІ, радикально поліпшили стан Унійної православної церкви. У червні 1774 року Марія Тереза оголосила про свій намір «покінчити з усім, що могло дати привід уніятам вважати себе гіршими від римо-католиків». Вона видала декрет, який забороняв уживати термін «уніят» як у приватних, так і в офіційних справах, і замінила його терміном «греко-католик», а церкву почали називати Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ).

 

Грецьке слово «католик» означає вселенський. «Греко-католик УГКЦ» було більш зрозумілим, чітко вказувало для Західної Європи, що ми зберігаємо грецький (візантійський, східний) обряд і визнаємо ЄВХАЦ, як і вся Європа, тобто повернення Церкви (не приєднання, як часто пишуть поважні особи) до початкового її стану часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Зміна назви мала ще захисне значення від східних патріархів і сусідів.

У зв’язку зі скасуванням (забороною) Катериною ІІ у 1795 році Київської унійної архiєпископської митрополії, позбавлення митрополита Ростоцького і його помічника єпископа Бутировича своїх прав і обов’язків відправляти богослужіння і вислання митрополита до Санкт-Петербурга, а згодом створення в імперії «Російської унійної церкви», австрійський цісар у 1808 році утворює для українців своєї імперії Києво-Галицьке архиєпископство як спадкоємницю Київської митрополії у Галичині з резиденцією у Львові.

 

Першим архієпископом з успадкованими патріаршими правами для помісної УГКЦ наіменували колишнього ректора семінарії у Львові і професора Львівського університету, а з 1796 року Перемишльського єпископа Антона Ангеловича. Наступником його стає Перемишльський єпископ Михайло Левицький (1816 — 1858 рр.), якого згодом у Римі обирають кардиналом. За його правління в 50-х роках на Синоді єпископат Галичини запропонував підвищити Львівську митрополію до патріархату для віруючих східного (грецького, візантійського) обряду Австро-Угорської держави, але, як завжди, наші сусіди-угорці запротестували.

 

Перемишльський єпископ Іван Снігурський за митрополита Левицького започаткував відправлення богослужінь українською мовою. Наступником Левицького стає професор Львівського університету, ректор Духовної семінарії, а з 1849 р.

 

Перемишльський єпископ Григорій Яхимович (1860—1863 рр.), який багато зробив для виховання свідомості українців у правах їх на незалежну державу. Його наступником стає єпископ-помічник митрополита Спиридон-Литвинович (1864—1869 рр.), за якого перехід від одного обряду до іншого вимагав дозволу Папи Римського.

 

Наступниками його стають Йосип Симбратович (1870—1882 рр.), потім Сельвестор Симбратович (1885—1898 рр.), професор богослов’я Львівського університету, єпископ-помічник митрополита, за якого було засновано Станіславську (сьогодні Івано-Франківську ) єпархію, яку очолив Юліан Куїловський, а згодом митрополит (1899—1900 рр.). 

Наступником Станіславського єпископа Юліана стає чернець, граф, висвячений на єпископа в 1899 році Андрей Шептицький, нащадок славного старовинного роду Шептицьких, одна з найвидатніших постатей у першій половині ХХ століття в католицькій церкві, і УГКЦ зокрема. Він починає своє правління єпархією зi звернення до вірних єпархії з пастирським листом, у якому окреслює першочергові завдання, які необхідно вирішити, і пропонує, яким чином їх можна розв’язати. 

 

Сформульовані проблеми Андреєм не менш актуальні сьогодні, як більш ніж сто років тому. Наголосимо на деяких iз них: «1)…народ живучий на землі, яку йому дав Господь, з бажанням, що цю Божу батьківську землю любити та не спускати її з рук (чужинцям. — М.В.) і на ній дороблятися добробуту, на взірець інших народів. 2) ... хоче бачити свій народ фізично сильний і розумово розвинутий.., щоб народ не марнував своїх основних сил неморальністю і п’янством…

 

Він доказує, для матеріальної сили народу не є потрібне велике число багатіїв, а вистарчить мати пересічну заможність усіх перейнятих християнським законом справедливості, любові і почуття людських обов’язків …., щоб народ держався разом, бо тоді в кожнім ділі буде сильним. 3)…коли народ темний, він легко марнує усе, що має, будуть його ошукувати на кожному кроці…4)..виховання молоді народу до самостійності і індивідуального почуття, щоб через таке виховання народ числив на себе, не оглядаючись на поміч правительства і краю…, щоб будучі покоління взяли в свої руки торгівлю та промисел, бо слабим є те суспільство, що не має промислу, й убогим, якщо у нього торгують чужинці». 

 

Далі Шептицький звертається до світської інтелігенції, яка є просвітителем народу, засу­джує легкодухість і брак розсудливості та закликає виховувати християнський патріотизм у народі, наголошуючи на патріотизмі Христа і Павла, патріотизмі духовенства, яке любить свій народ не на словах, а справами і самопожертвою для добра народу. Він наголошує, що роздори, ненависть, зайва партійність вносять руїну в самі основи буття народу, нищать його зсередини.

 

Другий пасторський лист, звернений до духовенства, про складну і трудну працю священиків не тому, що спасіння людей перевищує людську силу, а й тому, що наша діяльність і наша праця — це боротьба проти зла, в якому вигляді воно не проявлялося б.

 

Далі владика наголошує, що важливим є відношення між духовенством і світською інтелігенцією у суспільному житті, про їх роль і працю на благо українського народу. «Ще донедавна священство мало в нашій суспільності перший вирішальний голос.

 

Увесь народ повінувався йому…Священики були між собою солідарні, за одним стояли всі. Сьогодні часи змінилися. Через розвиток політичного життя... ріст літератури дійшло до того, що священики вже в не однім ділі уступають перше місце світській інтелігенції... священство саме між собою є поділене… Часи, коли українську інтелігенцію представляли лише священики минулись безповоротно і без жалю для нас». 

 

Особливо Шептицький наголошував на священних обов’язках духовенства служити своєму народові, бо «Христос в наші руки віддав діло спасіння нашого народу». Кожний священик повинен виконувати свій обов’язок молитвою, добрим словом, доброю порадою., життєствердною просвітою, «трудом і жертвою» в дусі Христової віри «ми свої обов’язки сповнимо, бо ми знаємо, що коли ми цього не зробимо, наш народ пропаде». Молоде покоління — основа буття народу, і тому він звертає увагу духовенства на повсякчасне виховання молоді, яку видирає з рук «світ лукавості, а тому треба» й собі приєднувати і беззастережно утверджувати в ній переконання християнського життя. І головне — Шептицький розуміє, що в єдності сила, і це, насамперед, стосується кліру, бо без єдності не можна розраховувати на успіх.

 

На початку ХХ ст. (1900—1944 рр.) Шептицький зайняв митрополичий престол, і був повністю свідомий свого покликання — душпастирського і світського. Він не розділяв і не протиставляв цих двох сфер діяльності, а вважав їх двома сторонами єдиної дії душпастирства. Як згадує єпископ Андрій Сапеляк у своїй монографії «Київська Церква на слов’янському Сході» (Буенос-Айрес; Львів, 1999 р.), «з приходом на Львівський престол Андрея Шептицького почалася нова доба в історії Київської Церкви.

 

У Галичині це була передусім доба її очищення від латинських літературних запозичень, а в Російській імперії — відмова від цілковитого ототожнення з московським антикатолицьким православ’ям». 

 

Церква — це могутня духовна сила, яка, консолідуючи національно, морально і духовно народ, може скерувати його на самооздоровлення національного єства та на освідомлення державотворчих завдань з урахуванням тих складних відносин , у яких опинився український народ під чужим пануванням.

 

«За цих обставин, — наголошує єпископ Сапеляк, — Андрей Шептицький став ідеологом єдності Української церкви в Київському патріархаті. Він прагнув також усіма силами об’єднати український народ в одній незалежній державі. Цим високим ідеалам Андрей Шептицький посвятив самого себе і своє трудолюбиве життя». Перша мета його в Україні збулася — маємо незалежну державу, а друга — про Єдину українську помісну церкву з Київським патріархатом — маємо надію, скоро теж виповниться.

 

В єдності сили народу, Боже, нам єдність подай! 

 

P.S. Незважаючи на незаперечні заслуги перед Християнською церквою взагалі, зокрема Українською греко-католицькою (Унійною православною) церквою, Шептицького не вибрали кардиналом, але це тема, що вимагає окремого дослідження.