Під такою назвою в Житомирі відкрилась виставка документів, фотографій, присвячена 20-річчю легалізації Української греко-католицької церкви. Багатющий матеріал, основу якого складають документи Інституту історії церков Українського католицького університету, відтворює тернистий шлях, який випав на долю УГКЦ із приходом комуністичної влади на Західну Україну.
Виставка охоплює документи, спогади очевидців та активних учасників підпілля, що були зібрані впродовж 1992—2009 років, документи державних архівів, фотографії приватних збірок.
Матеріали виставки показують життєві історії представників греко-католицького кліру, чернецтва, мирян, у кожній з яких — неповторна людська доля. Хронологія виставки розділена на три важливі етапи трагічної і водночас героїчної історії УГКЦ ХХ століття і охоплює період 1939—1991 років.
У матеріалах виставки показано насильницьку ліквідацію УГКЦ комуністами, підпілля церкви і легалізацію в 1989 р. Документально підтверджено і показано підготовку комуністичної влади, її роботу зі знищення УГКЦ та насильницьке переведення її під патронат московського православ’я.
Безбожна комуністична влада не так турбувалася про вірян Західної України, як про підкорення їх, волелюбних патріотів, комуністичному режиму.
Із приходом совітів у Західну Україну влада позиціонувала греко-католицьких священиків як своїх ворогів. Щоб спаплюжити їх, використовувала весь свій арсенал. Як приклад цього, на виставці представлено пасквілі Ярослава Галана.
Він писав: «Вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священиків, є організаторами банд українсько-німецьких націоналістів, агентами міжнародної реакції. Кривава діяльність цих злочинців мусить бути рішуче припинена». Замовлення Галан виконав і став більше непотрібний.
Документи на виставці підтверджують, чиє замовлення він виконував і як закінчив своє життя.
Низка документів засвідчує, як під пильним контролем органів держбезпеки СРСР у червні 1945 р. було утворено так звану ініціативну групу з греко-католицького духовенства, яка під залякуванням комуністів виступила за розрив унії з Римом.
На фотографіях члени цієї групи — священики Пельвецький, Мельник, Костельник — із переляканими очима сидять у президії собору УГКЦ 8 березня 1946 р.
Виконавши завдання комуністів, радянська влада без вагань розправилася з її членами: Костельника застрелив агент НКВД, Мельника отруїли в поїзді, а Пельвецький раптово помер у своїй резиденції.
На виставці представлено також документи, які висвітлюють хід так званого собору: фотографії мандата делегата собору, запрошення на собор та інші документи. Особливою цінністю є мапа Радянського Союзу, на якій позначено місця, куди засилали священиків УГКЦ, тюрми, в яких вони відбували покарання.
Широким планом показано також боротьбу вірних, священиків, громадськості за відновлення і легалізацію Греко-католицької церкви як у документах, так і в документальному фільмі «Ті, що вірні».
Мимоволі виникає аналогія з політикою сучасної Росії щодо Української православної церкви як в Україні, так і в Росії. «Україна молода» 30 червня ц.р. надрукувала дуже цінний матеріал «Війна не християнська», у якій мовиться, що міський суд Ногінська (Московська область) ухвалив рішення про знесення православного Свято-Троїцького храму — єдиного в Росії храму, що належить до Богородської єпархії Української православної церкви Київського патріархату.
Віруючі церкви впевнені, що за цим судовим процесом стоїть Московський патріархат.
Водночас як привільно себе почуває Московська церква в Україні під виглядом української православної церкви! Порівняйте з тими гоніннями, які перенесла УГКЦ у радянські часи чи українська церква в нинішній Росії. Час усім віруючим нашої держави замислитись над цим!
Влада в державі не повинна надавати перевагу тій чи іншій церкві. Президент Ющенко діяв у таких випадках, як справжній глава держави, — він рівно ставився до всіх церков, які існують в Україні.
Виставка «До світла воскресіння — крізь терни катакомб» нагадує нам про те, що до того часу, поки Україна не отримає українську патріотичну владу, нас усілякі «міри» будуть використовувати у своїх цілях.
Відкриваючи цю виставку, житомирський адміністратор УГКЦ отець Віталій Сидорук зупинився на історичному значенні виставки в місті Житомир, адже, з милості Божої, майже після 200-літньої перерви в нашому місті відновила свою діяльність громада Української греко-католицької церкви.
У поясненнях документів виставки виступили зі своїми спогадами про події 70-річної давнини отці Сидорук та Дудак, сестри житомирського Святовведенського монастиря. Про події довкола УГКЦ у ХХ столітті розповіли представник Інституту історії церкви Українського католицького університету Світлана Гуркіна, а також режисер фільму Валентина Діхтяренко.
*Ярослав Галан — український письменник, публіцист, автор антиклерикальних памфлетів, лауреат Сталінської премії. Сьогодні мало хто, особливо молодь, згадає, хто такий Ярослав Галан, проте радянська влада широко використовувала його ім’я в пропаганді радянського устрою.
Сучасники стверджують, що в останні роки життя Галан по-іншому дивився на те, що творили кадебешники в його рідній Галичині, особливо коли після багатьох років відтоді, як у Харкові, куди поїхала на навчання зі Львова, зникла його дружина — Ганна Геник (Галан). За фальшивим звинуваченням її засудили і стратили.
Радянська пропаганда поширила відомості, що Галана по-звірячому вбили українські націоналісти. Проте існує цілком вірогідна версія, що його прибрали самі органи, щоб скомпрометувати національно-визвольний рух.
Правду можна буде дізнатися, лише коли буде оприлюднено архіви КДБ, що зберігаються в Росії.
