Зміївська ТЕС на Харківщині майже повністю зруйнована терористами
Російські терористи майже повністю зруйнували Зміївську ТЕС, яка є однією з найбільших наХарківщині. >>
Казус землевпорядника: на Харківщині розорюють "країну бабаків"
02.08.2016
Краса «Великобурлуцького степу». (Фото автора.)
«Бабаки загинули під колесами тракторів, а ми — на черзі», — саме так приречено характеризують своє нинішнє становище жителі сіл Голубівка та Плоске Великобурлуцького району на Харківщині. Причина з розряду неймовірних: для більшості місцевих жителів утримання корови чи кози — єдиний спосіб врятуватися від нещадних злиднів, але півроку тому в них забрали пасовище. Більше того, новий власник угідь прихопив іще й частину пагорба, біля підніжжя якого розташовані ці населені пункти. Тепер є ризик, що отрутохімікати і добрива, які вносяться в розорану землю, потечуть згори до сільських колодязів та низинного водосховища.
Екологічна проблема тут виникла й з іншої причини. Перетворюючи степ на ріллю, фермер понищив сім’ї бабаків, збереженням яких опікується місцевий заповідник «Великобурлуцький степ». І хоча виділені землі не входять до цієї природоохоронної зони, суто моральний аспект земельної оборудки заперечити складно.
Буква і дух закону
Спірну 20-гектарну ділянку, розташовану між двома селами, пробували перетворити на орне поле ще в колгоспні часи, але з тієї затії нічого не вийшло через гористість місцини. Під час дощу потоки важкого чорнозему змивалися вниз просто під хати, тому люди на колективних зборах прийняли рішення згорнути тут польові роботи й далі користуватися угіддями як пасовищем.
За інформацією фахівців екологічної групи «Печеніги», пізніше доцільність такого рішення підтвердила й районна комісія із земельних питань. На підставі її висновку тодішнє керівництво ПОСП «Нива» передало цю ділянку до земель запасу.
А Великобурлуцька селищна рада, куди входять обидва села, зарахувала наділ до земель загального користування. І ось тут селяни допустилися помилки, бо ніхто з них не проконтролював процес внесення даних до земельного кадастру.
У результаті ж з’ясувалося, що документи про перевід ділянки у пасовище кудись «пропали», тому чиновники віддали її на 49 років в оренду приватному підприємцю як ріллю. А той, у свою чергу, здав наділ у суборенду фермерському господарству.
Про кардинальні зміни у своєму житті селяни дізналися вже після того, як у степ весною цього року виїхала сільськогосподарська техніка. Люди викликали поліцію, але вона захистити їх не змогла. Мовляв, документи у фермера є і формально він нічого не порушує.
Коли ж новий господар почав заправляти каністри з добривами, то в селах почалася справжня паніка, адже крутим схилом разом із водою уся ця «хімія» попрямує просто на їхні городи та в колодязі. Внизу також розташоване багатокілометрове Великобурлуцьке водосховище, на березі якого є багато сіл.
Протести, нічні чергування, спроба перекрити дорогу тракторам, сільські сходи і листи до всіх можливих чиновницьких інстанцій не дали жодного результату. Місцеві управлінці запевняють, що готові відстоювати інтереси громади, але їхнє бажання не може відмінити закон.
Саме тому справа автоматично перекочувала до районної прокуратури і люди готуються боронити своє право на життя в судових інстанціях. Причому йдеться саме про елементарне виживання, адже, окрім загроз, які несуть пестицидні потоки, над селянами нависла перспектива голоду.
Це страшно чути, але мізерні пенсії, які наразі отримують літні люди по селах, не сумісні не те що з нормальним життям, а навіть iз простим фізичним виживанням. Роботи для молодших у цих краях немає давно. Тому город і домашня худоба стали єдиним порятунком.
І ось раптом таке лихо. «Ми доведені до повного відчаю, — говорить крізь сльози мешканка Голубівки Наталя Удовиченко. — Ми ж нічого особливого не просимо. Залиште нам повітря, воду і нашу землю. Все».
Проте фермер «у законі» на жодні поступки не йде. «У нас достатньо землі, щоб ми могли йому виділити ті ж 24 гектари, але в іншому місці, — коментує безвихідну ситуацію голова Великобурлуцької райдержадміністрації Віктор Слиш. — Утім фермер категорично відмовляється. Він там живе, тому захотів мати ближче».
Переорані бабачата
До квітня цього року колишні орні угіддя Голубівки і Плоского вже встигли перетворитися на справжній слобідський степ. Тут знову почали рости червонокнижні рослини, закущилася шипшина, селяни нарешті діждалися перших врожаїв плодових дерев. Радував і мальовничий пагорб, який густо заселили численні сімейства бабаків.
Екологи стали помічати тут орлів, а по низині навіть лебедів. Тобто вся ця місцина більше двох десятиліть служила селянам не лише простором для випасу корів і заготівлі сіна, а й живим куточком природи в її майже автентичному вигляді, що на сьогодні велика рідкість.
Утім колеса трактора понищили все. «Фермер розорав не лише пасовище, а й незаконно захопив пагорб, вкритий буграми, де й жили бабаки, — пригадує Наталя Удовиченко. — У них уже на ту пору народилися малюки. І ось оця потужна техніка заїхала просто на нори. Під колесами загинуло все живе. Ще два дні по тому там кружляло чорне вороння, збираючи останки бідолашних бабачат. Це просто жах».
Саме господарювання теж не принесло природі чогось доброго. «Він же все навколо вибризкав отрутохімікатами, — каже Любов Верченко. — Попалило все. Трава ж золота стояла! А скільки лікарських рослин тут було — звідусіль їхали збирати! Кущі й дерева він теж повирубував, а там же такі прекрасні яблуні росли!»
Життя без охорони
На гербі Великобурлуччини невипадково зображено сімейство бабаків. Ці симпатичні степові тваринки живуть в Україні лише в трьох місцях — тут, у сусідньому Шевченківському районі та в Луганській області. Спроба штучно створити їхні «поселення» в інших регіонах особливим успіхом не увінчалася, тому для збереження рідкісної популяції і було створено ландшафтний парк «Великобурлуцький степ».
Місцеві жителі віддавали ці угіддя до природно-охоронної зони з великою неохотою. Їм здавалося, що під личиною благородної справи приховується завуальована земельна оборудка, тому відомий хранитель синоптика Тимка, професор Харківського національного університету імені Казаріна Віктор Токарський і на той час начальник районного відділу екології Віра Бєлічко доклали чимало зусиль, аби розвіяти ці страхи.
У результаті на Великобурлуччині пощастило створити 13 заказників, завдяки яким збереглися древні кургани, дивовижне міжріччя, багато червонокнижних тварин і рослин, старі дуби. І хоча статус цих природних зон не гарантує їм повної безпеки, досягти вдалося головного — виділені землі не можуть бути переведені у статус придатних для сільського господарства, тому їх ніхто не почне розорювати, як це сталося у Голубівці. Прецеденти такі були, але ентузіасти не змогли домовитися на столичному рівні.
«З кожним роком захоплюють землі, переводять у ріллю та розорюють пасовища, — каже Віра Бєлічко. — На всіх цих територіях нещадно вносять добрива. Яке ж здоров’я буде у людей? Дуже погано також, що при районних адміністраціях повністю ліквідували екологічні управління. Тепер тут ніхто ні за чим не слідкує. З обласного центру інспектори у цю глибинку навряд чи колись доїдуть».
З «Великобурлуцьким степом» теж не все гаразд. «Статус регіонального ландшафтного парку — один iз найнижчих рівнів заповідних територій, — каже співробітник університету імені В. Каразіна Володимир Ронкін. — Законом гарантується лише збереження за ним виділеної землі, але тут немає ні адміністрації, ні охорони, ні наукового відділу, ні фінансування.
Біологи тут працюють фактично як волонтери, тому при появі браконьєрів ми єдине, що можемо, так це виїхати автомобілем і злякати їх. Поліція сюди швидко дістатися може лише вертольотом».
Результат невтішний. Коли створювався заказник, на цій території нараховувалося близько 25 тисяч бабаків. Наразі їх кількість, у кращому випадку, сягає п’яти тисяч. Поголів’я зменшилося в основному через те, що місцеві господарства перестали тут випасати худобу, але й браконьєри лютують.
Цікаво те, що комерційна цінність вбитої тваринки в рази нижча за вартість отримання ліцензії на її відстріл, тому біологи припускають, що цих довірливих і фактично ручних мешканців слобідського степу знищують просто заради розваги та особистого гонору. Мовляв, усім смертним забороняють, а я ж тут вище за всіх, тому спробуйте мене зупинити.
Пасовище біля Голубівки та Плоского теж, скоріше за все, було виділено під ріллю з подібним настроєм. «31 січня у новорічну ніч взяли й видали приватному підприємцю ділянку, де були нори бабаків, а нижче — лебеді зі своїми маленькими дітками», — прокоментував ситуацію Віктор Слиш, натякнувши на містечкове всесилля учасників видачі. І при цьому додав: «Хоча всі служби говорять, що, за законом, вони зробили все правильно».
Неврахований Держгеокадастром моральний аспект цієї історії найкраще висловила літня жителька Голубівки Юлія Йосипівна Козубова. «Звичайно, мені надзвичайно шкода і всіх понищених рослин, і цих нещасних бабачків. Природу, звісно ж, потрібно захищати всіма силами. Але ж люди не гірші за тварин.
Хто захистить нас? Чи є такий закон або орган влади, який би гарантував нам захист від ось такого свавільного знищення?».
До речі, на території заповідника університетські науковці у звичайній сільській садибі влаштували собі щось на зразок біостанції. Тут у кількох клітках живуть і розмножуються кілька бабачих сімейств. Це на той випадок, якщо у живій природі бабаків знову не стане.
Переїхав сюди з родиною і відомий синоптик Тимко, бо станцію у Гайдарах, куди його щороку приїздили будити журналісти заради прогнозу погоди, вже закрили через брак коштів.
І все ж надія є. Причому знову ж таки завдяки Європі. Згідно з новими правилами, до наступного року і на Великобурлуччині, і на Харківщині в цілому територія заповідних зон повинна збільшитися щонайменше у п’ять разів.
Тож не виключено, що до числа пріоритетних ділянок зможе потрапити і голубівський пагорб завдяки активності місцевої громади і наявності тут поки що до кінця не знищених червонокнижних бабаків. Рятуючи природу, людина перш за все береже саму себе.
