Катерина Штанко: Найбільше люблю ілюструвати казки

29.07.2016

Катерина Штанко.

Коли дізналася, скільки художниці Катерині Штанко років, дуже здивувалася. Бо ця тендітна жінка нагадує юнку й має безмір енергії. Нині починає надзвичайно цікавий новий проект для видавництва Івана Малковича, але про це не говорить, бо боїться зурочити. В її комп’ютері — з десяток казкових повістей в різній стадії завершеності. Але принаймні три вже зовсім готові. Ще мріє поспілкуватися з етнографами, зібрати, проілюструвати та видати казки та легенди кримських татар.

Чарівні палички — пензель або олівець

— Пані Катерино, ви були переконані у дитинстві, що станете феєю-чарівницею. І це справдилося?

— О! Дитинство — це особливий період. Власне, всі свої дорослі якості людина отримує саме тоді. Можливості дитячої уяви, її віри в чудо, майже не обмежені. Мабуть, згодом, шляхом багатьох гірких розчарувань, людина поступово втрачає цю віру і таким чином стає дорослою. Але, якщо добре пошукати,то десь у глибині кожної зрілої людської особистості можна знайти заховану дитину з її наївною вірою в неможливе, й саме це і є підґрунтям творчих здібностей.

Малою дівчинкою я весь час уявляла себе чарівницею. Мама принесла для мене зі своєї хімічної лабораторії скляну паличку і прив’язала до її кінчика ялинкову зірку. Я натхненно чаклувала, махаючи нею, і безмірно бажала за допомогою чарів вирішити всі проблеми та зробити світ кращим.

Звісно, я бачила, що в мене не дуже-то й виходить, але гадала, ніби так відбувається лише тому, що я не вмію. Отже, треба було просто навчитися чаклувати. Проте, мені сказали, що в Сімферополі шкіл чарівництва немає.

Однак, коли я почала вчитися малювати, коли потрапила в художню школу, то збагнула, що саме тут, у двомірному світі паперу та фарб, будь-які чудеса стають можливі.

Всередині білого аркуша ховаються дракони і чарівниці, гноми і тролі, єдинороги і грифони, і всіляке таке, яке не зустрінеш у буденному житті. Я й досі найбільше люблю ілюструвати чарівні казки.

Щоправда, чарівні палички в мене тепер інші — пензель або олівець.

— Ілюстрації з якої книжки вам iз дитинства запам’яталися найбільше і чому?

— Мабуть, найперший усвідомлений досвід iз книжковими картинками був, скоріше, негативним: мені зовсім не сподобалися ілюстрації Конашевича до казок Пушкіна. Тепер я розумію, що це, безумовно, класика жанру, проте доросле сприйняття відрізняється від дитячого.

Втім, саме ця обставина і надихнула мене зробити першу ілюстрацію, бо я дуже хотіла виправити ситуацію. Інша справа, що перший мій творчий акт відбувся на форзаці дуже дорогого альбому з репродукціями MeisterderFarbe. Саме тоді мої батьки звернули увагу на мою схильність до малярства і подарували перший у житті альбом для малювання.

У мене було багато дитячих книжок — ціла шафа. Найбільше я любила «Вінні Пуха» Алана Мілна з ілюстраціями Аліси Порет, «Мумі-троль і комета» Туве Янсон з ілюстраціями автора, «Бешкетні казки» Божени Нємцової з ілюстраціями Йозефа Лади — з цими книжками було затишно і комфортно, вони були моїми друзями.

Але ще були казки Шарля Перо з ілюстраціями Гюстава Доре, і цієї книжки я дуже боялася, адже ті картинки були темні, загадкові і якісь надто справжні.

Власне, я не пам’ятаю такого часу, коли б не малювала ілюстрацій. Читати навчилася досить рано, в п’ять років, а у підлітковому віці взагалі стала шаленою читачкою. Якщо мене не чіпали, то могла читати добу без перерви. Мама iнодi жартома називала мене «книжковим вампіром».

Реальне життя здавалося мені прісним та безбарвним, адже все найцікавіше відбувалося у книжках. Добровільно відривалася від сторінки лише для того, щоб втілити на папері те, що найбільше вразило в черговій історії.

«Роблю книжки без перерви»

— Що було до відзначених преміями у другій половині 80-х років ілюстрацій книг «Норвезькі народні казки», «Михайлик — джура козацький», «Кобзар»?

— Спочатку було навчання у Книжковій майстерні Київського художнього інституту. Мені дуже пощастило з учителями, бо керівником нашої майстерні був професор Василь Якович Чебаник, а його, тоді ще зовсім юною, асистенткою була Галина Іванівна Галинська. Саме завдяки їхньому високому професіоналізму я навчилася відчувати книгу.

Моя дипломна робота — ілюстрації до роману Александра Гріна «Та, що біжіть по хвилях».

Хоча працювала я над дипломом дуже нерівно і вдалася до вельми ризикованих на той час експериментів (результат виявився непридатним до друку), але завдяки цій роботі мене запросили до аспірантури, до того ж я одразу отримала у видавництві «Веселка» перше реальне замовлення: «Червоні вітрила» Гріна.

Ну і далі я весь час роблю книжки без перерви. Моє життя постійно відбувається всередині чергової книги, і це не завжди просто, бо часом я легко знаходжу порозуміння з текстом, а iнодi з ним конфліктую.

— Ваші роботи нагороджені численними професійними преміями та дипломами. Якісь із них виділяєте? За якою відзнакою стоїть найдивовижніша історія?

— Отримавши першу відзнаку за свій перший подарунковий проект «Норвезькі казки», я, звісно, не тямилася від щастя.

Нагорода — це підтвердження твого рівня. З того часу я не раз отримувала різні дипломи і премії, та згодом переконалася, що бувають книжки етапні, надзвичайно важливі для художника, коли розумієш, що дещо збагнув, зробив крок уперед. Ось тоді отримуєш внутрішню відзнаку, яка не завжди знаходить зовнішнє підтвердження.

Один iз моїх найулюбленіших книжкових проектів — барокова «Царівна-жаба», не має жодної відзнаки, але для мене вона не стає від того менш важлива. Особливою для мене стала нагорода за літературу — дитяча Книга року ВВС — 2014. Це був письменницький карт-бланш, який остаточно позбавив мене літературного комплексу меншовартості.

Мабуть, найбільш одіозна історія вийшла з однією із нагород за книжку «Сни Ганса Хрістіана» — фантазії на теми найбільш похмурих та дорослих казок Андерсена, які віртуозно інтерпретувала Леся Воронина. Завдяки якісному друку, італійському паперу, вклейкам та ще деяким поліграфічним кунштюкам книжка вийшла досить цікавою і отримала кілька престижних премій.

Однак для нас iз Лесею стало неприємним сюрпризом повідомлення про присудження президентської премії Януковича. Особливо прикрою була обставина, що при врученні ми мали уславити діяльність Президента в галузі культури.

Розуміється, ми відмовилися від цієї «нагороди», ну і, звичайно, отримали величезну порцію негативу.

«Іван Малкович зателефонував мені о першій ночі»

— Кого малюєте нині? Загалом, як працює ілюстратор у видавництві? До роботи підключається лише після того, як з автором укладено договір? Скільки часу, як правило, триває робота ілюстратора над книжкою?

— Можливо, я маю не зовсім формально правильний підхід до роботи з видавництвами. Для мене мають значення не угода на папері, а порозуміння та щирі стосунки з автором та видавцем — це і є найголовнішою умовою для початку роботи над книгою. Найважливіше узгодити взаємні очікування видавця та художника і, якщо пощастить домовитися, то робота іде легко.

Останнім часом мені непросто визначити час, який витрачатиму на ілюстрування книги. Досить часто робота невиправдано затягується, тому що зовсім не просто поєднувати роботу письменника і художника.

Мені прикро, що ніяк не можу закінчити роботу над збіркою казок Андерсена, яку малюю вже кілька років.

Але тепер я все відсуну і навіть деякий час не писатиму, адже починаю надзвичайно цікавий новий проект для видавництва Івана Малковича. Боюсь зурочити і тому більше нічого про це не казатиму.

— Кілька років тому ви ніби роздвоїлися: була відома художниця Катерина Штанко і раптом з’явилася авторка книжки «Дракони, вперед!» Катя Штанко. Чи не раптом?

— Це лише так зовні виглядає: ніби раптом. Взагалі-то я від самого дитинства вигадувала історії.

Проте ті історії були лише для внутрішнього використання. Я вже казала, що зажди була пристрасною читачкою, отже зі мною відбулася звичайна за таких умов метаморфоза — я почала мислити книжками. Не скажу, що така залежність від книжки це дуже добре у звичайному житті, вона все надто ускладнює.

Однак я ніколи не наважувалася з кимось поділитися моїми власними історіями, оскільки вважала письменництво мистецтвом надзвичайно високим, для мене недосяжним. І от якось випадково, з чисто практичних причин, довелося написати невеличку казку для журналу «Соняшник» — й абсолютно несподівано отримала гарячу підтримку редактора Лесі Ворониної.

Треба сказати, що з Лесиної легкої руки спурхнули кілька тепер уже дуже відомих авторів.

Вона — блискуча письменниця; якщо інтуїтивно відчуває в початківцях потенціал, то завжди намагається допомогти та підтримати.

Отже, після першої спроби я вже не могла зупинитися. Одна з найщасливіших миттєвостей мого життя сталася, коли такий тонкий знавець дитячої літератури, як Іван Малкович, зненацька зателефонував мені о першій ночі, щоб повідомити, що він закінчив читати рукопис і хоче видати мою історію з драконами.

Ви написали й інші чарівні історії, починали писати продовження драконячої історії. Чи скоро їх може побачити у книжкових магазинах читач?

— Зрозуміло, що починати письменницьку кар’єру в моєму віці — це безумство. І я, усвідомлюючи, як мало в мене часу, пишу неправильно — все одразу. Таке враження, ніби ті історії, які я так довго утримувала в собі, раптом вирвалися на волю, наче шампанське з пляшки. У результаті зараз у мене в комп’ютері з десяток казкових повістей в різній стадії завершеності. Але принаймні три — вже зовсім готові.

Можна нести їх до редакції, втім, я трохи пригальмовую у передчутті редагування. Можливо, ще щось вийде трохи удосконалити.

«Крим —дуже важка тема для мене»

— Органічніше почуваєтеся з ручкою в руках чи з пензлями? Ці два види творчої діяльності існують паралельно для вас чи чергуються?

— Зазвичай, я зранку пишу, а ввечері малюю. Однак, якщо чимось надто захоплююсь, то можу працювати деякий час над одним і тим самим цілий день. А взагалі, як згодом збагнула, закони композиції загальні і для літератури, і для образотворчого мистецтва.

Власне коли я пишу, то одразу бачу книжку вже намальованою, а в деяких випадках навіть почуваюся так, ніби слово з’єднується із зоровим образом і відчувається, як штрих або мазок пензля.

— Ви активно долучаєтеся до мистецько-просвітницьких заходів. Яку головну мету переслідуєте?

— За своєю природою я — інтроверт, отже комфортний стан для мене — існування у своїй майстерні, зі своїми книжками. Проте я маю отримувати зворотний зв’язок зі своєю аудиторією. Маю зрозуміти, як діти сприймають мої малюнки та тексти.

Таке спілкування часом навіть підказує нові сюжетні ходи. Якось з юними читачами ми малювали драконів. Одна дівчинка, замість летючого ящера, уперто малювала чудернацьку, до того ж бридкого вигляду, птаху. Я спитала її : «Що це за птаха? Чому вона така негарна?»

На що та мала оригіналка відповіла: «Це прикра птаха з чужого світу. Вона страшенно небезпечна та люта! Ви маєте написати про неї!» Я тоді засміялася, знизала плечима і подумала, що вона — досить дивна дитина. Однак сміх сміхом, але тепер казкова повість про люту птаху з чужого світу вже готова приблизно процентів на 75.

Шкода тільки, що я не запам’ятала імені тієї малої.

— Ви родом з Криму, уже частково пов’язували своїх літературних героїв із півостровом. Чи не було бажання створити тематичну виставку картин чи написати прозовий цикл про свою малу батьківщину?

— Крим — це дуже важка тема для мене. Я так до кінця не можу, і, мабуть, ніколи не зможу усвідомити, що між мною і моєю малою батьківщиною тепер є кордон iз колючим дротом. Але Крим закарбований в мені з дитинства. Я й досі легко можу з пам’яті відтворити силует Кримських гір, які щодня бачила на обрії.

І де б я не була, що б я не робила, внутрішній вектор завжди повертається в той бік і вказує — «Крим — там». Тому й не дивно, що сюжети моїх історій часто мандрують у рідні місця, до гір, до моря.

Є у мене одна мрія, щоправда, не знаю, чи пощастить мені її колись здійснити. Хотілося б поспілкуватися з етнографами, зібрати, проілюструвати та видати казки та легенди кримських татар. Могла б вийти гарна книжка.

— Сучасні молодші діти часом відмовляються читати книжки без ілюстрацій. На вашу думку, чи не переростає останнім часом візуалізація у виданнях для юних читачів у залежність?

— Гадаю, що підвищена увага дитини до картинок у книжці не є чимось шкідливим. Людина так влаштована, що зір — це провідний орган почуттів, адже 95% інформації ми отримуємо через очі. У дитини банк зорових образів ще не сформований і книжка в ранньому віці має їй в цьому допомогти.

Дуже важливо, щоб вона бачила дійсно якісні твори, адже так закладаються естетичні засади — основа доброго смаку.

У травні я була на книжковому ярмарку в німецькому місті Саарбрюкен. Аналiзувала, яку величезну роль грають ілюстрації в європейській літературі для дітей. Для дошкільнят взагалі найпопулярніші виммельбухи (Wimmelbuch) — книжки для розглядання.

В такій книжці у найменших подробицях зображений, наприклад, міський транспорт, або, як влаштована театральна зала, або корабель з усіма приміщеннями, разом iз командою та пасажирами. Таку картинку можна довго роздивлятися і таким чином дитина дізнається про потрібні речі без нудних лекцій.

Ще на ярмарку була представлена книжка взагалі без тексту «Ієронімус». Це історія про небезпечні пригоди сучасного хлопчика у фантастичному світі картин Ієроніма Босха. Такі книжки мають сприяти розвитку мови дитини, бо, переказуючи історію за картинками, вона має сама підшукати потрібні слова.

Мальована дитяча книжка здатна багато на що вплинути, особливо, якщо творчо поставитись до її створення.

Друкована версія