Довіра в рамках розуміння

Для суспільства, що страждає на затримку росту, чи не кожна перекладена книжка — як необхідний для виходу з кризи вітамін. Лише потрібно, аби «фармацевти» — літературні аналітики — правильно позиціонували його у схемі одужання. Ось до прикладу простенька, на перший позір, книжечка: Карло Марія Мартіні, Умберто Еко, «У що вірить той, що не вірить» (Жовква: Місіонер).

    Це діалог між кардиналом та чільним публічним інтелектуалом із теми, що винесена в заголовок. Цікавлять їх не тлумачення церковних канонів й навіть не популяризація віри. І вже поготів то не контраверсійна сутичка церковного ієрарха та начитаного мирянина — бо Умберто Еко, рейтинґовий професор семіотики (науки про символи) й водночас автор світових інтелектуальних бестселерів, виховувався у ревному католицькому середовищі; ще в дорослому віці дотримувався загальних ритуалів, а тоді не те що став атеїстом, а схилився до віри у неуособленого (тобто, нерелігійного) Бога.
    Віра тримає людину в цьому світі, вважає Еко, — недаремно більшість його романних персонажів гинуть саме через зневірення. Але у що саме вірує «нецерковна людина, яка не визнає особового Бога» (К.Мартіні)? Забігаючи наперед: наприкінці книжки видавці дали змогу висловитися з приводу дискусії іще кільком відомим інтелектуалам. Так-от культовий італійський актор Вітторіо Фоа зазначив: «Порівняння існує не між віруючими і невіруючими, але у способі вірити і не вірити».
    Але наша книжка — це й не схоластичні розважання про ті способи. Більш за те, архієпископ Карло Мартіні заявляє: «Я не філософ і не богослов», — тобто, презентує себе лише церковним високопосадовцем. Тож їхню дискусію можна означити як розмову держслужбовця з експертом. І коли подібне спілкування не спричинює прихована політична PR-пружина, співрозмовники говоритимуть про конкретні проблеми реальних людей. В нашому випадку про політзамовлення не йдеться через вищий за будь-які підозри склад акторів: за довге наукове й літературне життя Умберто Еко ніхто не кинув йому й півнатяку щодо «джинси», а невідомого нашому читачеві візаві метр рекомендує так: «Є люди, інтелектуальний капітал яких міститься в їхньому ж імені, яким вони підписують свої ідеї». Тож, для нього Мартіні тут не кардинал, а глибоко поважаний співбесідник.
    Отже, обговорення проблем «простих людей». Ясна річ, то не побутові проблеми — ідеться про те, що утримує невірянина від сповзання у тваринний стан внаслідок «сумної покірності обставинам сьогодення» (К.Мартіні). На чому ґрунтується довіра, а на чому — ненависть, і чи можливо між цими крайнощами знайти порозуміння? Коли «кожну людину розглядати як самоцінну і недоторканну реальність», — вважає кардинал, — можна і треба: «Принципи різних релігій можна поєднати і відрікатися від своєї релігії для цього не обов’язково».
    Аби читач зрозумів рівень креативності авторів діалогу, згадаю обговорення статусних проблем жінки. Ієрарх каже щось майже «єретичне»: «Всупереч законам свого часу, Христос чітко дав зрозуміти, що жіночий рід нічим не гірший від чоловічого. Це факт, з якого Церкві ще належить взяти корисні уроки, не думаю, що ми вже усвідомили це послання Христа в усій його глибині». А вчений подає таке бачення проблеми абортів: «Як і коли з можливості людини виходить людина?.. Існує процес, який завершується чудом — появою на світ дитини. Ми не можемо визначити, до якого моменту можемо вмішуватися в цей процес, а коли це право втрачаємо, не можемо про це й сперечатися. Отож, оскільки винести рішення неможливо, мати мусить сама вирішувати, чи ризикувати їй перед Богом чи перед судом власної совісті й людяності».
    В одному місті кардинал бідкається, чи не заскладною виходить балачка, на що професор відповідає: «Не страшно, якщо комусь наша розмова буде видаватися замудрою: ці люди, правдоподібно, звикли думати простими термінами «одкровень» мас-медіа, які передбачувані за визначенням. Що ж, нехай вчаться думати по-справжньому: жодна загадка легко не відкривається». І в цьому — окрім усіх посутніх міркувань-цікавинок — великий урок українському читачеві, котрий позбавлений спостерігати подібні інтелектуальні ток-шоу вдома.
    Книжка «У що вірить той, хто не вірить» випущена одним із найбільших італійських видавництв, міланським «Бомпіані». А до того діалог упродовж кількох місяців публікувався у популярному серед мислячої публіки часописі «Ліберал». В Україні відсутні обидва варіанти: як пресові, так і книжкові векторні діалоги. А вони ж украй потрібні для деміфологізації масової свідомості, оскільки єдиною передумовою вільного суспільства є критична маса громадян із незасміченим інтелектом. А «справжнє звільнення — це звільнення від символів», — значить автор іще однієї дотичної теми книжки Вахтанґ Кебуладзе (Чарунки долі. — Л.: Видавництво Старого Лева).
    Професійний філософ ризикнув випустити збірку популярних есеїв — за прикладом свого колеги Володимира Єрмоленка, чия книжка «Далекі близькі», видана там само, торік стала лавреатом Всеукраїнського рейтинґу у царині гуманітаристики. «Чарунки долі» — путівник ідеями, котрі впливають на наше сьогодення. Автор намагається максимально дистанціюватися від емоційних оцінок та дидактичних репрезентацій, бо розуміє: «Процес писання є спробою уникнути влади панівних наративів, здобувши при цьому визнання. Але в самій цій спробі криється пастка: той, хто отримав визнання, сам стає одним із творців панівного наративу... Ми звикли до того, що наратив цікавий лише у двох випадках: він або домінує, або заперечує домінантний наратив, приховано чи відверто зазіхаючи на домінацію. Отже, цікаві лише радикальний консерватизм і радикальний нігілізм. Виявляється, що цікаве лише насильство: або придушення згори, або бунт знизу».
    В.Кебуладзе виходить з цієї пастки за допомоги численних знаків запитання: арґументацію він виклав, а вірити чи ні — справа читачева. Виходять такі собі філософські кросворди, гімнастика розуму на межі класичного есею і газетної «колонки». Утім, фахова дисципліна автора дозволяє йому уникнути звичної профанації цих «колонок», жанр яких М.Рябчук влучно означив як «будьчогознавство» (Каміння й Сізіф. — Х.: Акта, 2016). Рятує небуденна ерудованість та афористичність. Наприклад, таке: «Творити — це спосіб любити й бути щасливим»; або таке: «У світі індивідуальних золотих унітазів і смердючих громадських убиралень моральність неможлива». Окремий гонорар авторові варто би платити за назви своїх етюдів — будь-який газетний редактор позаздрить.
    У книжці — багато чого. Тут і філософські рецензії-епікризи та таких «пацієнтів», як Мішель Уельбек, Патрік Зюскінд, Мілан Кундера, Альбер Камю, Хорхе Луїс Борхес; на знакові твори сучасного кіно та класичного живопису — не кажучи вже про присутність у текстах власне філософів. Упізнавана прикмета кожного есею — парадоксальна гойдалка смислів, як-от: «Забуття — це дисципліна пам’яті, адже пам’ятати все неможливо, а щось пам’ятати і не варто... Чи не може усвідомлення травматичного досвіду призвести до нової форми психічної та соціальної патології? Чи не варто все ж таки щось забути назавжди?».
    Чимало заторкнутих тем-проблем дістають несподіване потрактування: «Порнографічність — це маніакальна зосередженість на деталях. Порнографія — це втрата загальної картини. Ця втрата навмисна. Весь світ стискається до окремої локації... Порнографія — це зачарованість деталями… Порно — це не реальна сексуальність, а сексуальне фентезі, в якому можна вигадати все, що заманеться. Порно — це казка для дорослих. Люди люблять казки, але живуть у реальному світі. Секс не кращий і не шляхетніший, а складніший за порно».
    Було би дивно, якби етнічний грузин обійшов увагою путінську імперію: «В аґресії Росії проти Грузії кінця ХХ — початку ХХІ сторіччя, хай би як це було дивно, переклад також відіграє особливу роль. Імперським націям узагалі притаманно не відтворювати географічні назви, а називати їх наново... Частина Грузії, яку сьогодні захопили російські війська і яку Росія визнала за незалежну державу «Південна Осетія», має стародавню грузинську назву «Самачабло». В перекладі з грузинської це означає «Земля Мачабелі», тобто земля, що належить грузинському роду князів Мачабелі. Назва «Південна Осетія» натомість виводить цю територію з історії Грузії і леґітимує її захоплення російськими військами».
    Російський феномен досліджується у багатьох різних текстах. Починаючи від аналізу витоків («істеричний, самогубний мазохізм Достоєвського… Мазохіст посідає позаморальну позицію, на підставі якої взагалі ніяк не чинять, а дають змогу чинити іншому на шкоду собі. Це позиція жертви, яка дає право на відплату. Той, хто здатний згубити себе самого, гідний стати катом світу») — до концептульних висновків («Росія — це не антицивілізація, а тінь цивілізації. Як така вона відтворює форму цивілізації, наповнюючи її жахливим тіньовим змістом»).
    Й нарешті, до стильових принад цієї філософської книжки для масового споживання належить авторський гумор — хоча б таке: «Найвищим винаходом людства дотепер є каналізація, яка дає змогу перетворити тваринний акт випорожнення на людський акт, під час якого можна читати книжку».