Наперсточники під егідою декомунізації: хто соїть за скандальним перейменуванням Орджонікідзе

Безмежно вдячний газеті «Україна молода» за правдиві публікації стосовно справді скандального перейменування нашого міста Орджонікідзе. І хоч цей процес нині зачепив майже всю Україну, саме у нас він виявився доволі по­вчальним для всіх.

 

8 червня 2016 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановив задовольнити мою апеляційну скаргу і позов про визнання протиправними дій секретаря Орджонікідзевської міської ради Анатолія Пастуха з пере­йменування міста Орджонікідзе на Покров.

 

Образно кажучи, наперсточника, котрий вдався до зухвалої фальсифікації, на основі якої Верховна Рада ухвалила рішення про таке пере­йменування, зловили за руку. Втім зловили за руку лише одного з наперсточників. Адже кульку з іменем мого рідного міста, а відтак і його майбут­ньою долею, досі переховують під іншим наперстком, прикритим другою, більш хвацькою, рукою.

 

Облуда тієї гри в наперстки почалася відразу після при­йняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

 

Тоді Орджонікідзевський міський голова Іван Цупров зімітував діяльність так званої «ініціативної групи» з не передбаченими законом повноваженнями. Ця фіктивна група у фіктивний спосіб здійснила, звісно ж, фіктивний «збір підписів» мешканців міста з іменем відомого компартійного функціонера Серго Орджонікідзе проти його перейменування.

 

А народний депутат від 35-го одномандатного виборчого округу, до якого входить це місто, Андрій Шипко запевнив місцеву громаду, що доб’ється від Конституційного Суду рішення проти його перейменування. Так під аплодисменти частини місцевого електорату, обдуреного антиукраїнською пропагандою, кульку від першого наперстка передали до другого. І почалося кружляння.

 

15.03.2016 кульку вправно кружляли між наперстками на засіданні Комітету Верховної Ради з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування.

 

Під час того засідання, що розглядало питання про місто Орджонікідзе, пан Шипко заявив, що має «звернення», в якому «вісім із половиною тисяч людей з адресами, телефонами, які вобще не хотіли б перейменування» (тут і далі цитування за стенограмою засідання цього Комітету, викладеною у вільний доступ; цитати подаються зі збереженням особливостей граматики).

 

«Якщо можна відтермінувати, це одне питання. Якщо не можна відтермінувати, тоді я наполягаю, щоб місто мало назву Покров», — говорив Шипко, кружляючи своїм наперстком. Тобто, у незрозуміло який спосіб зібрані підписи за те, що прямо суперечить законодавству України, були використані народним обранцем як аргумент для «відтермінування» рішення комітету, а в разі неможливості такого він від імені всього 35-го виборчого округу наполіг на єдиній назві, як колись наполягав у тому ж окрузі на обранні в президенти «єдиного кандидата» (Віктора Януковича, якщо хто забув, а як наполягав — то тема окремої розмови).

 

Тож чи давав увесь 35-й округ пану Шипкові повноваження для такого наполягання? Єдиним, що його уповноважувало на таке, з його ж слів, був лист за підписом секретаря Орджонікідзевської міської ради Анатолія Пастуха від 11.02.2016 на виконання декомунізаційного закону.

 

З приводу цього пан Шипко заявив на засіданні Комітету: «Назву Покров підтримали і міська влада, і політичні сили, і громадські організації. На це є лист». І отут кажемо «стоп!» і ловимо цього наперсточника за руку. Не можу ручатися за «міську владу», але «і політичні сили, і громадські організації» в Орджонікідзе цього точно не підтримували! В природі не існує не лише документа про таку підтримку, а й навіть механізму її висловлення, передбаченого українським законодавством.

 

Адже, як 26.02.2016 листом відповів на мій запит секретар Орджонікідзевської міської ради, «статуту територіальної громади міста Ор­джонікідзе не існує. Відтак громадські слухання, якби такі були проведені, вважалися б нелегітимними. Тому протоколів, що підтверджують проведення громадських слухань на виконання Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів...» не існує».

А більш ніж за місяць перед офіційним зізнанням про відсутність громадських слухань пан Пастух підписав листа до Українського інституту національної пам’яті, вочевидь за змістом аналогічного тому, на який посилався пан Шипко. В ньому, на вимогу зазначеного вище закону, викладено пропозицію щодо нової назви міста і, що найцікавіше, запевнено: «Розпорядженням міського голови були організовані відповідні заходи щодо громадського обговорення».

 

Оцінімо красу гри: громадських слухань не було, протоколи хоча б якогось обговорення відсутні, питання в жодний спосіб не розглядалося на сесії міськради (принаймні це ніяк не відображено в її офіційних документах), однак письмове запевнення секретаря міськради в підтримці місцевих осередків політичних і громадських об’єднань є. «За підсумками цих заходів» пропонувалося перейменувати місто Ор­джонікідзе на Покров, оскільки воно перебуває на землях колишнього запорозького козацтва, а «головною покровителькою і заступницею запорозького козацтва була Покрова Пресвятої Богородиці», — вів своє наперсточник.

 

Віддамо належне невігластву місцевого чиновництва, кадровий відбір якого здійснюється далеко не за показниками освіченості («Покрова» не може бути заступницею, а лише Богородиця може покрити Своїм Покровом нас, грішників). Отож переплутали, що називається, грішне з праведним. Другий аргумент склав історичний факт називання наприкінці ХІХ століття марганцевих копалень, що розташовані поблизу сучасного Орджонікідзе, Покровськими.

 

Хоч і замовчано, що та назва походила від розташованого поблизу села Покровського; історично пов’язане з Січчю, воно й донині зберігає своє наймення. Отже, реальне Покровське і жаданий наперсточниками Покров розташовані на відстані до 10 км одне від одного, а це, на думку секретаря міськради, аж ніяк не суперечить Закону України «Про географічні назви»... Тож скільки законів України порушив цей підпис секретаря міськради, хто порахує?

 

От на якій підставі народний депутат наполіг на єдиній і безальтернативній назві! І що, хіба не було альтернативи? Була. Про неї мимохіть сказав голова Комітету Сергій Власенко під час його засідання 15 березня: «Ми рішення по Покрову прийняли ще вчора. Єдиною підставою новою, яка в нас з’явилася, є ксерокопія листа Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України», датована 26.08.2015; цей лист ви­словлював підтримку громадській ініціативі перейменування міста Орджонікідзе на Великий Луг. І отут максимальна увага! Ось якою була ця ініціатива.

Громадська організація «Козацький благодійний фонд «Меморіал кошового отамана І. Д. Сірка», членами якої є мешканці м. Орджонікі­дзе, і зокрема я, ще 18–20 липня 2014 року спільно з Інститутом історії України НАН України провели всеукраїнську наукову конференцію «Українське козацтво і тюркський світ наприкінці ХV — в першій третині ХІХ ст.» У її роботі взяли участь представники профільних наукових центрів України.

 

Окремо на конференції розглядалася доцільність перейменування Орджонікідзе і вироблення рекомендацій для його нової назви. Учасники конференції ухвалили резолюцію, в якій відзначили, що це місто сформувалося в радянські часи засобом об’єднання робітничих селищ, що виникли наприкінці ХІХ ст., — Причепилівка, Олександрівка, Покровський рудник, Перевізькі Хутори. Під час обговорення всі вони були визнані непредставницькими для назви сучасного індустріального міста.

 

Окремо розглядався варіант «Покровськ», однак його відхилили через те, що Покровський рудник завдячував своїм ім’ям розташованому поруч с. Покровське (про це вже йшлося). Крім того, назви «Покров, Покровське тощо» є настільки поширеними (принаймні в сучасній Росії понад 120 населених пунктів iз подібними найменуваннями!), що поява ще одного Покрова гарантовано знеособить його.

 

Відтак було схвалено ініціативу, що походила від міської громадськості, — рекомендувати перейменування за місцевими топонімами, пов’язаними з історією запорозького козацтва як однієї з найбільших прикмет регіону. І як такий рекомендували «Великий Луг».

 

Резолюція конференції широко висвітлювалася в місцевих ЗМІ та наукових виданнях, а також постійно обговорювалася під час зібрань народного віча «За чесну і прозору владу» в мiстi Орджонікідзе, про що, відповідно до чинного законодавства, було поінформовано місцеву владу.

 

Резолюцію конференції підтримали Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, історичний факультет Запорізького національного університету, Запорізьке наукове товариство імені Я. Новицького, Бердянський педагогічний університет, уже згадана Дніпропетровська обласна організація Національної спілки краєзнавців України і, врешті-решт, Український інститут національної пам’яті. Про це я як голова громадської організації «Майдан міста Орджонікідзе» листом інформував Голову Верховної Ради Володимира Гройсмана 30.12.2015 р., і це відображено в багатьох офіційних листах від Українського інституту національної пам’яті.

 

Тож iз чим пов’язана причина того, що пан Власенко навів лише звернення від осередку дніпропетровських краєзнавців як єдину підставу хоча б мимохіть згадати «Великий Луг» і промовчав про висновки інших установ, зокрема Українського інституту національної пам’яті, якому, до речі, декомунізаційний закон надав право остаточної експертної оцінки та рекомендації до розгляду Верховної Ради назв щодо перейменування?

 

Що це: неналежна підготовка до ведення засідання Комітету чи намагання догодити пану Шипку, розіграти з ним партію в наперстки? Чому між першою пропозицією, що проходила довготривале і широке громадське обговорення, отримала фахову оцінку, і другою, що мала сумнівну першу складову і відсутність іншої, голова Комітету підтримав саме другу?

 

На засіданні комітету все ж було заслухано експертну оцінку. Її дав фаховий лікар-педіатр, кандидат наук із державного управління Андрій Шипко: «Я хочу сказати, що місто ніколи там Великого Лугу не було. Я знімав фільм про Івана Сірка і вивчав це питання...

 

І Великий Луг, це відноситься більше до Запоріжжя туди, а на цих землях ніколи цієї назви цього не було». Тобто, замість того, щоб ознайомитися хоча б із висновком декана історичного факультету Запорізького національного університету, доктора історичних наук професора Володимира Мільчева, автора багатьох праць з історії запорозького козацтва, який рекомендував «Великий Луг» як назву для мiста Орджонікідзе, комітет задовольнився слуханням про «туди-сюди». Отже, хто грає за правилами, той у середовищі наперсточників завжди програє. Гарантовано програє!

 

Як майстер своєї справи Андрій Шипко насправді може багато речей фахово пояснити. Наприклад, про засади ціноутворення в аптеках при лікарнях на «його» виборчому окрузі та й далеко поза ним. Про те, чому десятки тисяч хворих, котрі лікуються у стаціонарі, а тому не мають фізичної можливості купувати ліки хоча б за ринковою ціною за межами лікарні, змушені переплачувати, і добряче переплачувати! Або ж принаймні про те, що він як народний депутат, котрий відзначився помітною законотворчістю в галузі охорони здоров’я, зробив для демонополізації фармакологічного бізнесу в Україні.

 

Чи про передачу об’єктів комунальної власності у розпорядження УПЦ Московського патріархату, як-от Дніпропетровського будинку органної музики. Чи про спробу «раба Божого Андрія» вилучити ікону-ставротеку (унікальна реліквія запорозького козацтва) з Нікопольського краєзнавчого музею й передати її УПЦ МП. Врешті-решт, про мотиви, з яких він, будучи членом фракції Партії регіонів у Верховній Раді 7-го скликання, 16.01.2014 голосував за застосування сили проти Революції гідності.

 

Чи він сподівається, що від цих незручних запитань його заховає Покрова Пресвятої Богородиці, зглянувшись на перейменоване на її честь мiсто Орджонікідзе? Не треба бути видатним аналітиком, щоб розуміти, що стоїть за принципом, який він заявив на комітеті: якщо можна — «відтермінувати» ліквідацію радянської назви, якщо ж не можна — замінити її на «православну» і ні на яку іншу. Або СРСР, або «русскій мір» — і крапка!

А тепер — найголовніше: електорат, тобто люди. Андрій Шипко говорив щиру правду про те, що значна частина мешканців Орджонікідзе налаштована проти його перейменування, бо саме з колишнім СРСР вона пов’язує своє уявлення про «краще життя», і тому шанує Серго Орджонікідзе. Та біда не тільки в тім, що це «краще життя» все ніяк не настає (люди ж дійсно його варті), а в уявленні, з якого вибудовується його образ.

 

Тоталітарний образ «сил зла», які на нього зазіхають, на «народне щастя», і «сил добра», що дають їм відсіч і тим ніби здобувають моральне право вимагати всеохопної, безконтрольної влади над кожною людиною. І щоб без «гнилої демократії». Тільки вождь! Злочинний, тому що тоталітарний.

 

Андрій Шипко чимало зробив для того, щоб пояснити своєму електорату, що зло — це Майдан («бандерівці», «фашисти», «русофоби»), а він — його остання надія (щоб пересвідчитися в цьому — достатньо погортати підшивки місцевих газет перед 2014 роком). Технологія «останньої надії» і сьогодні спрацьовує дуже гарно — що в сусідній державі, що в нашій на сході, що у виборчому окрузі № 35.

 

Жодна позитивна новина у місцевих ЗМІ не обходиться без згадування його імені: чи то вставили нові вікна у школі, чи відремонтували дах у дитсадку, чи завезли нове обладнання до лікарні (це також із серії, вказаної вище), а чи безхатній кіт нарешті закінчив свою гігієнічну вправу — все лише завдяки Шипкові!

 

Невипадково, що й збір підписів проти перейменування Орджонікідзе проходив як частина виборчої кампанії Шипка у 2015 році, а її кульмінацією стало урочисте вручення майбутньому народному обранцеві грубезного стосу паперів iз підписами. Ними потім буде цей народний обранець велично розмахувати у Верховній Раді, мов гетьманською булавою.

 

Отже, одного наперсточника зловили за руку. Тепер, на підставі зазначеної постанови суду, я можу аргументовано ствер­д­жу­вати: Анатолій Пастух, секретар міськради, тепер уже Покровської, є «суб’єктом владних повноважень», який вчинив «протиправні дії щодо направлення листа-пропозиції щодо перейменування Орджонікі­дзе на назву Покров» (цитую постанову зазначеного суду). Тобто — вдався до навмисної фальсифікації, на основі якої Верховна Рада ухвалила своє рішення.

 

І, що найприкріше, ініціатива про перейменування міста на Великий Луг, пройшовши належне громадське обговорення, наукову експертизу і знайшовши офіційну підтримку в Українському інституті національної пам’яті, була в неаргументований спосіб відхилена законодавчим органом нашої держави. Причому з нехтуванням елементарними процедурами, прикметних для дійсно демократичної країни, під «бек-вокал» народного депутата про «туди-сюди».

 

Отже, хто в цій країні господар: наперсточники, з їхніми підкилимними кружляннями перетворених на кульки державних справ, або громадяни, які прагнуть прозорості ухвалення владних рішень, тобто реальної демократії? Особисто я дам собі відповідь на це запитання лише після того, як побачу: чи залишиться місто Покров під «покровом» Андрія Шипка, а чи стане воно таким, яким прагнемо бачити його ми, мешканці цього міста.