На початку 1980-х Микола Рябчук мав статус кращого з наймолодших творців оповідань. Щоправда, це усвідомлювали хіба знавці самвидаву, бо державний на тоді книгодрук іґнорував цього «політично неблагонадійного» літератора. Тридцятилітній письменник робить нетипово мужній для богемного середовища крок — перестає писати прозу.
У щойно виданій книжці літературних есеїв «Каміння й Сізіф» (Х.: Акта) М. Рябчук так пояснює ту різку зміну фаху: «Втратив натхнення, себто моцартіянську зухвалість». Звучить привабливо-самокритично, але, здається, то не вся правда. У попередній своїй книжці (Від «хаосу» до «стабільності»: хроніка авторитарної консолідації. — К.: К.І.С., 2012) він зазначає: «Я люблю помічати в конкретних подіях ширші тенденції і, навпаки, простежувати, як загальні теорії та концепти відбиваються в діях конкретних акторів та інституцій... представляти складне й абстрактне через просте й конкретне». Такі уподобання важко реалізувати у фікшн-середовищі; аналітичну ретельність, до якої тяжів, найкраще плекати на політологічному полі — проте в застійні часи такої змоги не було зовсім. Компромісом стала літературна критика.
Микола Рябчук переїздить зі Львова до Києва, влаштовується звичайним редактором до журналу «Всесвіт» і за пару років стає там другою людиною. В інтерв’ю І. Славінській згадує тодішні здобутки, до яких був причетний у першу чергу: «З’явились у «Всесвіті» блискучі статті й переклади Максима Стріхи, Оксани Пахльовської, Оксани Забужко, Володимира Діброви, Соломії Павличко... Став поступово проштовхувати й проскрибованих авторів — Євгена Сверстюка, Вадима Скуратівського... Ми справді рухалися далеко попереду перебудовного паровоза, друкуючи вперше в Союзі «Колгосп тварин» Орвелла, «Громадянський непослух» Торо, «Поневолений розум» Мілоша чи «Малий апокаліпсис» Конвіцького» (Історії талановитих людей. Книга друга. — К.: Брайт Стар Паблішинґ, 2015).
Не все було у «Всесвіті» гладко — та й не могло бути, з огляду на вершинні часи застою. З іншого спогаду дізнаємося і про такий епізод: «Головний редактор журналу «Всесвіт» Віталій Коротич викреслив зі статті згадку про Зерова як перекладача античних поетів, і я простодушно запротестував: — Але ж Зеров не заборонений! — Коротич, як завше лагідно посміхаючись, майже з батьківською теплотою напоумив мене: — Миколо Юрійовичу! Ну, що ми будемо через якогось там Зерова сваритися з ЦК партії!» («Каміння й Сізіф»)
На такій гойдалці міг утриматися або пристосуванець, або тверезий аналітик, здатний спрогнозувати складний алгоритм уникнення «дезертирства у панівну культуру» (там само). Ба більше: Микола Рябчук був тоді тим, кого тепер звуть політтехнологом. Ось, наприклад, який зухвалий сценарій планував він здійснити задля просування Юрія Андруховича, що приніс перші прозові рукописи: «1985 року Микола Рябчук був заступником головного редактора «Всесвіту», і в нього у зв’язку із цим виникла авантюрна ідея. Каже: «Давай позмінюємо імена тих солдатів, зробимо тих узбеків якимись неграми й вигадаємо американського письменника, який ніби про армію США написав ці штуки», — згадує Ю. Андрухович в інтерв’ю І. Славінській (Історії талановитих людей. — К.: Брайт Стар Паблішинґ, 2014).
Ту PR-містифікацію не здійснили (і згадані армійські оповідання Ю. Андруховича вийшли тільки через чотири роки в харківському журналі «Прапор»). Але на всьому цьому й подальшому шляху нинішньої зірки українського письменства Рябчук зробив усе, аби вберегти його від «розтління таланту й корумпування особистости, що є характерною рисою всякого тоталітаризму» («Каміння й Сізіф»). Можна сказати, що Андрухович, яким ми його знаємо нині, — результат добре прорахованої промоції Рябчука. Сучасні мемуари ще не дають знати, як саме це відбулося, але у самого «станіславського патріарха» знаходимо глуху, а проте однозначну згадку: «Микола Рябчук став для мене моїм другим життям» (Юрій Андрухович. Таємниця. — Х.: Фоліо, 2007).
Робота журнальним редактором (у «Всесвіті» та «Критиці») була культтреґерством, здійсненням неможливого у межах можливого. Літературна критика, що датується тими ж роками, — розширенням світоглядних меж можливого. На цьому терені М. Рябчук швидко зажив слави, що не дивно — такої критики у нас просто не було. І хоч зібрані у книжці «Каміння й Сізіф» есеї мають двадцятирічну витримку, вони геть не застаріли з тої сумної причини, що критика цього рівня донині в Україні є явищем радше унікальним.
Рябчукова критика — це критика світової традиції з усіма дослідницькими апґрейдами кінця ХХ століття. Українці не чужі цій парадиґмі — так працювали і працюють літературні аналітики діаспори: Юрій Шерех, Юрій Луцький, Марко Павлишин, Григорій Грабович, Леонід Плющ — зразки їхньої роботи прийшли до нас давно. Водночас зі статтями М. Рябчука, котрий, наприклад, вважає, що праці Луцького, «належать не тільки й, може, навіть не стільки до царини літературознавства, скільки до історії й політології».
Йдеться про те, що сучасне західне літературознавство цікавить не так «поетика жанрів та стилів» (у що досі бавляться їхні українські колеги, з наймолодшими включно), а віддзеркалення в письменстві самої екзистенції в усіх її щоденних психо-соціальних проявах. Цей тип критики, репрезентований книжкою «Каміння й Сізіф», можна назвати філософською, і в сучасному українському репертуарі вона представлена одиничними творами — з останніх пригадуються збірка Оксани Забужко «З мапи книг і людей» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2012), минулорічний лавреат «Книжки року» серед гуманітаристики Володимир Єрмоленко (Далекі близькі. Есеї з філософії та літератури. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015) та нинішній «лідер літа» — ще один професійний філософ Вахтанґ Кебуладзе (Чарунки долі. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2016).
Отже, ідеться про критику як системну інтелектуальну практику, що здатна бути, за означенням О. Забужко, «протиотрутою на всяку совдепщину... клінічну духовну вбогість... у країні, що заледве виповзла півживою з-під уламків імперії, у якій досі сильний масовий паралізуючий страх перед тим, щоби впритул глянути в очі своєму минулому в повному обсязі — як перед поглядом василіска».
Інший філософський критик значить: «У суспільстві знаків, масок, інтриг і натяків ніщо так не оздоровлює, як речі, сказані прямо» (В. Єрмоленко). Ще й зараз ці характеристики окреслюють радше дорожню карту на завтра, аніж нинішній стан вітчизняної критики. А Микола Рябчук цілком відповідав їм іще двадцять років тому.
«Каміння й Сізіф» — це ущільнена панорамна багатосуб’єктність і багатосмислевість бачення, «гібридний жанр філософської прози та есеїстики». Не «характеристики» об’єктів рецензування, а діалог, навіть самоаналіз; вимірювання власної місткості якісним мірилом Іншого.
Аналіз творів цього Іншого зазвичай відбувається у підкреслено бінарній системі: ось він чорний, а тут — білий; правда мусить бути десь посередині, пошукаймо? Текст плюс контекст різних оцінок оприявнює історію любові й ненависті, історію ідей. Словом, соціо-філософська аналітика вищого ґатунку, дарма що на матеріалі літературних творів. Й не забуваймо, що Микола Рябчук — це насамперед стиль. Відтак його есеї за всієї філософічності — ще й рецензійні поезії в прозі.
Рябчукові дорожні нотатки книжками прямують від суто художніх текстів до мемуаристики та історичних праць і далі до поточної політики.
Ось розмисли над значенням для нас сьогоднішніх екзистенціалістів Альбера Камю та Ігоря Римарука; тут — про віртуозного драматурга альтернативних смислів Чеслава Мілоша; онде — про історика-літератора Юрія Шаповала, майстра інтелектуальної інтриги.
А це — захопливий аудит творів молодого письменства з його «паралітературними феноменами», які леґітимізував іще Олесь Гончар й відтоді «масовий наклад таких творів є чинник ширення примітивізму й безкультурности».
Як зазвичай — правила і винятки, як-от: «Саме своєю непослідовністю, мені здається, Цибулько вигідно відрізняється від своїх колеґ, чи принаймні ровесників, бубабістів. Він програє їм багато в чому — в елеґантності, вишуканості, навіть рафінованості, у почутті смаку і стилю, у справді витонченій грайливості й дотепності.
Проте він має одну перевагу, яка за певних обставин може виявитись вирішальною. Він має розмах, має глибоке дихання, має відвагу йти до крайніх запитань і крайніх відповідей. У певному сенсі він схожий на персонажів нелюбого йому Достоєвського, які доходять крайньої межі — і в своєму падінні та блюзнірстві, і в каятті та спокуті...
Сентиментальний хуліган, який намагається «реальність порятувати сюрреальністю» і створити літературу, «потрібну в непотрібності». Й насамкінець — концептуальний висновок, що підважує канонічний погляд: «Справді сутнісною для української культури є не так суперечність між високим і низьким, як між пропаґандистським і розважальним».
Блукаючи переважно «у темному євразійському лісі та його малоросійському передліссі», Рябчук, зазвичай, доходить висновків, не так українського, як європейського чи й світового мірила, і часто вони відбігають від літературного джерела, що аж. Приміром про те, що Росія, коли зруйнувала традиційні утворення (Польща та Афганістан), спричинила появу антисемітизму (гітлерівського) та тероризму (11 вересня).
Та чи не головний діагноз цієї книжки, що описує хронічну хворобу нашого суспільства (дарма, що поставлений двадцять років тому), такий: «Колаборація інтелектуалів з аморальною, абсолютно цинічною і безвідповідальною владою залишається однією з найбільших українських проблем».
