Шановний пане добродію Михайле Дорошенко! Доля розпластала мене і переїхала гусеничним трактором. Я залишилась жива, може, тому, що моя місія на землі ще не виконана.
Оскільки вашу газету розповсюджують, окрiм усього, в київській мережі ресторанів «Піца Челентано», то, може, ви надрукуєте мого листа, а його прочитають небайдужі люди.
Зараз мені 77 років. Я — дитина війни і важкого минулого.
У 1999 році виїхала за кордон, у Грецію, на заробітки, бо треба було ставити на ноги трьох онуків. Донька з онуками живе у Дрогобичі, а я жила у селі Шманьківчики, що в Чортківському районі на Тернопільщині. Початки мої за кордоном були важкі. У 2002 році я вислала довіреність на отримання моєї пенсії. Словом, кожен рятується, як може. А виходить, як у приказці: «Кому війна, а кому мати рідна. Хтось на фронті кров проливав, а хтось поза фронтом кишені набивав». Так і тут.
Село, в якому я народилася, розташоване при трасі республіканського значення, за 9 км від районного центру. У Шманьківчиках був клуб-читальня, побудований моїм дідом Українцем Іваном і прадідом Юрієм. Клуб не був мертвою точкою, але земля, на якій був збудований, потрібна була громадянці Качмар Марії, невістці моєї сестри, для збільшення присадибної ділянки, тобто для городу.
Оскільки у Марії Качмар, у дівоцтві Бойчишин, був знайомий, що мав юридичну освіту і навіть який час працював у прокуратурі Тернополя, то до справи підійшли розумно: потрібно, щоб клуб хтось купив, повалив, очистив територію, а Марія отримала омріяну землю. Ночами почали обвалювати клуб, довели до аварійного стану, і тоді голова сільради Черкасова, не узгодивши з громадою села, зробила акт про знесення клубу.
Усе можна написати на папері — папір усе витримає, бо така брехлива система — плювати в очі живим свідкам. У клубі працювала моя рідна сестра Качмар Марія Антонівна, дівоче прізвище Українець. Моя мама опалювала чотири кахельні печі в клубі, щовесни білила знадвору. Клуб було перекрито шифером, добудовано, продовжено місце для сцени, гримерки.
Розкішний ремонт зробив власними руками кіномеханік Човник, і потім цей же Човник стає покупцем цього клубу і руйнує його власними руками. Винаймають трактор, розчищають територію, усе за документами зроблено правильно, комар носа не підточить. Ніхто в селі не погодився на таку комбінацію.
Почався галас: куди подітися молоді? Під цей шум відкривають нібито точку (?!) культури в приміщенні сільського промислового магазину, бо зарплата завклубу комусь іде (?). І ніби гроші, виручені від продажу клубу, вкладають в адмінприміщення. Недовго то існувало. Знову Качмар Ігор, син моєї сестри, купує те приміщення і відкриває свій магазин. Все пішло як по маслу. Ніхто нікого ні про що не питає і ніхто ні за що не відповідає.
Тоді з’явилася ще одна потреба в Марії Качмар. Її братові, Бойчишину Ігорю, потрібне було житло, хата. От вони і взялися за мій будинок. Однiєї «прекрасної» темної ночі в моєму будинку вибили вікна. Викликали з Дрогобича мою доньку і за одну ніч, маючи зв’язки з посадовими особами, що обіймають службові крісла, з моєї довіреності на отримання пенсії нотаріус Пікуль у місті Борщів, де прокурор Кнобель, який має родинні зв’язки з Ігорем Качмарем, робить доручення купівлі-продажу на мій будинок.
Довідавшись від Гащак Ольги, якій я довірила свій паспорт і отримання моєї пенсії, я по телефону сказала їй, щоб вислала мій паспорт і що на виписку зі свого будинку я паспорт не дам. Проте мене виписали з сільради рішенням суду. Який суд виніс таке рішення, коли власник хати відсутній, паспорта нема, секретар сільради тримає це в секреті.
Моя пенсія за всі 14 років залишилась у Пенсійному фонді, довiдку про це видати мені не хочуть ні в Дрогобичі, де я зараз мешкаю, ні в Чорткові. Уже рік пишу листи у різні інстанції — на ім’я Президента, омбудсмана Лутковської, колишнього міністра культури Кириленка — звідусюди отримую незадовільні відповіді. У цілому світі такого немає: якщо держава щось людині винна, то шукають родину і віддають належне. А у нас?!!
Завклубу без клубу отримував зарплату з фонду управління культури, бо було кому одержувати, — то це справедливо. А куди ж моя пенсія зникла? Я зверталася у Чортківський райвідділ міліції, хотіла отримати очну ставку з Качмарем — не вийшло. Отримала пораду звертатися в суд. Який суд, той, що виніс рішення виписати мене без моєї на те згоди?
Я зіткнулася з такою корупцією і хабарництвом, з якими давно вже пора покінчити в Україні. Коли той час настане? Молодь у селі ходить, як вівці без пастуха, сидять у барах, у димах, у матюках, хіба такою має бути наша культура? Той бруд ми несемо в нове життя, в нову Україну.
У вашій газеті №45(5038) кореспондент Тетяна Пархомчук викривала злочин брата і сестри, жителів села Стара Прилука, які будуть відповідати перед законом. А ті, хто причетний до зруйнування осередку культури, за фальсифікацію документів на мій будинок, за фальшивий діагноз, який ставлять Качмарю Ігорю, щоб його не взяли в армію, і як тільки мобілізація, то він відразу лягає в лікарню, щоб уникнути священного обов’язку захищати свою землю, свою Батьківщину, чи понесуть вони якусь відповідальність? Виходить, хто має гроші й корисні зв’язки, той буде сидіти вдома, за плечима інвалідів, калік, буде робити злочини і процвітати.
Мені, спрацьованій, змученій життям жінці не під силу дуель із нотаріусами, прокурорами, суддями. Сподіваюся на те, що цей лист потрапить на очі людям, які вершать правосуддя в країні.
P. S. «Приходьте, люди, на вечір у клуб, там будуть танці», — витягує простенький мотив давно знаної пісні Олег Скрипка. От і пішла б кудись ввечері молодь села Шманьківчики, та й старші люди, але куди?
Ото хіба на стадіон м’яча поганяти чи час від часу влітку — на танці на тому ж сільському футбольному полі. «А клуб де?» — запитаєте. А ось він, перед вами, у всій красі. Не розгледіли? Правильно, бо від того «клюбу», ще сотню літ тому побудованої хати-читальні, тепер залишилося лиш пустище». Так описує ситуацію довкола сільського осередку культури кореспондент чортківської районної газети «Голос народу» Оксана Свистун.
Хату-читальню збудували ще в 1927 році, доклали до цього свої руки Іван, Юрій, Франка Українці, нащадком яких і є наша кореспондентка пані Мирослава Українець. Клуб вміщав 120 відвідувачів, розповів сільський голова Віталій Гіль, окрім різноманітних вечорів, «крутили» фільми. Були й костюми, й інструменти різні — нічого не стало...
Мирослава УКРАЇНЕЦЬ
Дрогобич, Львівська область
