Рябчукова Атлантида

Того сезону «Приватну колекцію» визнано лавреатом Всеукраїнського книжкового рейтинґу й видання на роки стало хрестоматією-путівником. Значною мірою — завдяки вичерпним біобібліографічним статтям укладача Василя Ґабора, що передували кожному авторові. Витримані вони в суто академічному стилі, тобто без жодних оцінкових емоцій. І лише один-єдиний раз довідковий текст «зірвався» на захоплену ноту: «Микола Рябчук — це ім’я, яке постійно інтригує і притягує до себе».

 

Вже тоді Микола Рябчук був загадкою. 1971 року його, вісімнадцятирічного студента Львівської політехніки, виганяють з вишу за публікацію оповідання — далекої від політики й цілком учнівської притчі — у несанкціонованому журналі «Скриня». Через п’ять років, маючи вже з дюжину ніде не друкованих оповідань, везе їх — як резюме — до московського Літературного інституту. На ті часи крок відчайдушно сміливий: їхати до імперської столиці добувати долі «можна порівняти з поїздкою у Париж чи Нью-Йорк сьогодні», — пригадає він пізніше (див.: Ірина Славінська. Історії талановитих людей. Книга друга. — К.: Брайт Стар Паблішинґ, 2015).

 

 

М. Рябчука приймають до елітного закладу. Він пише другий цикл із десяти оповідань — і цей рукопис також осідає в особистому архіві. Тоді, у свої двадцять шість років, Микола Рябчук припиняє писати прозу й береться за критику й невдовзі здобувається на всесоюзну відзнаку, яких тоді не було щокроку. Як водиться, після московського ус­піху одразу визнали рецензента і в Україні: вийшла перша Рябчукова книжка «Потреба слова» (К.: Радянський письменник, 1985).

 

Далі були яскраві критичні публікації в газеті «День», журналах «Всесвіт», «Критика», «Су­часність» — читацька публіка визнала М. Ря­б­­чука чільним літературним оглядачем країни. Та наприкінці 1990-х він так само раптово припиняє писати рецензійні тексти, а вже 2000-го виходять дві його книжки «Від Малоросії до України» та «Дилема українського Фауста» (обидві — К.: Критика), що водномить принесли авторові нову, політологічну славу.

 

Рябчукова ж загадка полягала в тому, що на момент виходу «Приватної колекції» (2002) він був уже «чистим» політологом, котрого швидко переклали у Польщі, Франції та Сербії, і з яким гостро сперечалися в українській пресі. А як «літературний критик, поет, прозаїк, перекладач, культуролог» (так його презентовано у згаданій антології) він поста­вав перед читачем хіба у легендарному відлунні: книжок-свідчень не було.

 

Загублена у сімнадцятирічній давнині рецензійна збірка («Потреба слова») мало корелювала з літпроцесом початку нового тисячоліття, де фіґурували зовсім інші імена. Також давня поетична збірочка «Зима у Львові» (К.: Молодь, 1989), схоже, епізодична в біографії М. Рябчука — принаймні наступні чверть віку віршів він не публікував. До всього, ім’я Рябчука відсутнє у незадовго перед тим виданій академічній «Історії української літератури ХХ століття» (К.: Либідь, 1998) — хоч знаходимо там розлогі переліки тодішніх початківців, частина яких так і не просунулася далі дебюту, а стартові твори інших помітно слабші за, скажімо, Рябчукове оповідання «До Чаплі на уродини», вже тоді відоме з періодичних публікацій.

 

Що ж собою являє Рябчук-прозаїк, стало зрозумілим, коли пізніше того ж 2002-го нарешті вийшла збірка усіх його оповідань: «Деінде, тільки не тут» (Л.: Класика) — книжка, що безсумнівно лишиться в історії сучасного письменства, на відміну від десятків і десятків творів модних нині літератів, самопроголошених видавцями «культовими» і «знаковими». 

 

Строго кажучи, сьогоднішнім і завтрашнім читачем буде затребувана лише друга частина цієї книжки, котра і є власне літературою. Перша ж половина — студентські спроби «писати» — цікава іншим: дає розуміння усього Рябчука загалом.

Усі юнаки з високим IQ вважають себе геніями. Коли ж доля утворює коло з таких зухвальців, виникає інтелектуальна аномалія. Як-от на початку 1970-х у Львові, де навколо Грицька Чубая «не бракувало подібних геніїв», — із притаманною самоіронією згадує Микола Рябчук тодішнє товариство Віктора Морозова, Олега Лишеги, Костянтина Москальця, Володимира Кашки, Володимира Яворського, Юрка Винничука.

 

То не було літературне угруповання у звичному сенсі. «Ми творили щось на зразок ранньохристиянської секти. Удень працювали для кесаря сторожами, вантажниками й двірниками, а ввечері правили свою службу за чаркою чаю або вина, обмінюючись книжками, думками і власними творами» (Микола Рябчук. Попереднє життя. — К.: Нора-Друк, 2013).

 

Усе, що вони робили — стилістичні експерименти у прозі, поезії та драматургії — то, радше, спосіб довести собі та іншим: навіть у часи тоталітарного застою можна жити, «зневажаючи від душі довколишній совдеп» (Микола Рябчук. Сто анекдотів. — Л.: Піраміда, 2014).

 

«Ми не бунтували в сенсі політичному...  Аль­тернатива була такою: або сідати на 15 років, або колаборація з режимом. Ми намагалися знайти серединний спосіб існування», — спогадував ті події через тридцять років М. Рябчук (див.: Людмила Таран. Київські рапіди. — К.: Фенікс, 2007).

 

А ще пізніше, вже з висоти набутого політологічного досвіду, М.Рябчук точно означив суть «Чубаєвої секти»: «Чубай зачаровував, гіпнотизував, утягував у ґравітаційне поле цілком іншого світу, який не конфронтував з довколишньою совдепією, а просто її іґнорував, із гидливістю і погордою. Це було щось нове для тогочасної України, де переважна маса інтеліґенції на різні лади колаборувала з режимом, а жменька дисидентів вела нерівну боротьбу з могутнім і здатним на всі тяжкі гріхи апаратом насильства.

 

Чубай відкривав шлях пасивного опору — політично (як видавалось) безпечний, етично гідний і естетично продуктивний» (Каміння й Сізіф. — Х.: Акта, 2016). Безпечність цього шляху справді була оманливою, бо вигострений каґебістський нюх одразу вловив: «Чубай був загрозою, бо поширював громадянське суспільство» (там само). І згадуваний на початку самописний альманах «Скриня», за котрий усіх його авторів поголівно покарано, адекватно поцінували не як мистецьке, а політичне явище.

 

Авжеж, як зауважив хтось зі справжніх автортитів, політика — це стиль. А чи не найвправнішим стилістом Чубаєвого кола був саме Рябчук. Перший цикл оповідань у книжці «Деінде, тільки не тут» — вправи зі стилю підо впливом не афішованих тоді західних літературних зразків. Франц Кафка, головний Рябчуків взірець наслідування, також борсався у часах глухого застою, Австро-Угорського. Тож не дивно, що тексти обидвох авторів — це «конструкція, що спирається на порожнечу» (Франц Кафка. Щоденники 1910-1923 рр. — К.: Всесвіт, 2000).

 

Відповісти на запитання «про що оповідання?» геть нелегко: накладання абсурдистських лекал на застійне завіконня провокує «ошелешеність недосвідченого ока» й занурює автора та його персонажів у ступор — «сьогодні ввечері від нудьги тричі поспіль мив руки в ванній» (обидві цитати — Ф.Кафка). Те ж у Рябчука — герой одного з текстів ні сіло ні впало ловить себе на думці, ніяк не вмотивованій сюжетно, але цілком виправданій підсвідомо: «Двадцять чотири, — подумав». 

 

У країні, де за висловом Ю. Винничука «цілі покоління виховувалися на трьох крапках» (див.: Нерви ланцюга. 25 есеїв про свободу. — Л.: Лексикон, 2003), Чубаєве коло намагалося озвучити величезні масиви поняттєвих замовчувань. А що сталої лексики на те, ясна річ, не існувало — мусили послуговуватися закордонним літературним досвідом.

 

Вправи зі стилю — добра письменницька практика. Та часто автори на цьому лише паразитують (і то нерідко комерційно успішно) — цю світову літературну пошесть блискуче спародіював француз Ремон Кено в однойменній книжці «Вправи зі стилю» (Л.: Піраміда, 2006; Х.: Фоліо, 2015).

 

До честі Рябчука, він далі вже не повертався до стилістичних наслідувань, та й навряд чи подавав свій учнівський жмуток оповідань до соцвидавництв — бодай тому, що це не мало жодних перспектив, оскільки не нагадувало НІЧОГО із соцреалізму. Але юний автор задемонстрував один зі своїх головних козирів, як його трохи кучеряво, але посутньо точно означив В.Єшкілєв: «Воліючий себе фаховий феномен... ієрархія естетичної якості» (МУЕАЛ. — Л.: Лілея-НВ, 1998).

 

Письменник Микола Рябчук починається з другого циклу оповідань (1978-1979), приміщеного у книжці «Деінде, тільки не тут». Більшість із них потому передруковувалася в різних антологіях і їх можна числити серед сучасного хрестоматійного канону. Рябчук просувався паралельним із Винничуком сюжетним курсом (неопубліковане Рябчукове оповідання «Стаття «8-Б» — чистий тобі тоді вже друкований Винничук). Та коли Юрка цікавили пригоди тіла, Миколу — пригоди думки. Думки як речі, що раптом потрапляють у поле зору.

 

З’являється автобіографізм, відсутній в юнацьких спробах. Оприявнюються символічні скалки тогочасного повсякдення («програвач «Акорд» із колонкою і купа гнучких платівок... «Всесвіт» із відірваною обкладинкою»; «Вийняв із задньої кишені джинсів коробку «Львова» й закурив»). Бачимо витончений гумор іронічного штибу: «Аніза любила гроші, але казала, що любить Панаса», або таке: «Колишній авіатор Льоша, який самовільно прогулювався в околицях гастроному, шукаючи незвіданих пригод і романтичних зустрічей».

 

Остання цитата — з оповідання «До Чаплі на уродини», котре є самодостатньою Рябчуковою візитівкою (як ото «Старий і море» у Гемінґвея). Галицькі гульвіси цього тексту — попередники «пацанів» Сергія Жадана. А вперше відбитий Рябчуком шок від змін усередині себе після армії (оповідання «Додому й назад») стає мейнстримною темою сьогоднішньої української літератури.

 

Та головна проблематика книжки «Деінде, тільки не тут» — у напрочуд влучно обраній назві. «Ранок минав, життя минало» — «не наше це життя і світ не наш». Тоді, наприкінці 1970-х, сподіватися літературної кар’єри на таких засадах виглядало безглуздям. І Микола Рябчук пішов у критику: «Літературна (нібито) критика дозволяла сказати багато чого такого, що прямим текстом висловити було неможливо» (із книжки інтерв’ю І.Славінської).