На фронті загинув Петро Великий – актор Чернігівського театру
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Куди піде Москва захищати "росіян" після Донбасу?
13.07.2016
(Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.)
Два останні роки ми не живемо, а лише завмираємо в очікуванні. Відкладаємо до кращих часів, коли закінчиться війна, свої плани, маленькі чи амбітні, намагаючись жити в унісон із країною і її болями. З дня у день, із місяця в місяць, а тепер уже лік пішов на роки, чекаємо, що цей жах врешті-решт закінчиться і все буде, як колись. І від усвідомлення того, яким утопічним є це бажання, стає сумно і боляче. Так, як колись, уже ніколи не буде...
Око мимоволі чіпляється за екран телевізора чи монітор, вишукуючи соломинку надії у нескінченній стрічці повідомлень про варіанти для України, про шляхи виходу з кризи та війни й можливі сценарії примирення на сході. Ламають списи депутати, вправляючись у красномовстві, жонглюють невдячними прогнозами політики, наші та закордонні. І вкотре завмираємо в передчутті чогось дуже важливого, непересічного, що має статися і врешті поставити крапку в безумстві, яке розпочалося у лютому 2014 і якому сильні світу цього й досі не знаходять ані назви, ані рецепту, як його «розрулити». Тим часом меседжі українського сусіда, який «порушив територіальну цілісність України у спосіб, неймовірний для XXI століття (так назвав війну Росії проти України глава МЗС Німеччини Штайнмайєр, не називаючи при цьому ні імені цього сусіда, ні війни війною), стають усе відвертішими. Вустами то одного путінського підспівувача, то іншого Росія дає зрозуміти, що не збирається відмовлятися від ідеї, яку вона вдало реалізувала в Криму з допомогою «зелених чоловічків», тобто «захисту» російськомовних громадян за кордоном. І вже лунають версії про ймовірне застосування Росією одноразового невеликого ядерного заряду. Ці божевільні ідеї, це розмахування ядерною дубинкою повертають подумки у далекі 60-ті роки, коли кляті «імперіалісти» погрожували існуванню СРСР, тому «найсправедливіша і найлюдяніша» країна рад змушена була левову частку свого бюджету витрачати на атомну зброю і ще на експорт соціалістичних революцій у світі. Цей період увійшов у історію як холодна війна. Схоже, ми стаємо свідками й учасниками ще одного її етапу.
Захід іще розплачуватиметься за безглузду толерантність
Хочу запропонувати кілька цитат із книги, яка писалася після закінчення Другої світової війни і в роки холодної війни. Вони належать одному з тисяч українців, які у 40-х роках ХХ століття мріяли збудувати незалежну, соборну Україну і зі зброєю в руках захищали українську землю від різних окупантів, насамперед від російських. Написав їх у глибокому підпіллі волинянин Олексій Пархомчук на псевдо Чумак. Його доля наразі не відома, але він залишив свій повстанський літопис, заховавши записи у старому вулику. Спогади про бойові будні підпільників УПА Рожищенського району Чумак писав двадцять літ, і останній його запис датується 1965 роком. А побачили вони світ лише у 2014 році. Читаючи ці сповнені болю й відчаю думки звичайного волинянина, за плечима якого не було університетів, а лише кілька класів польської школи, дивуєшся, якими пророчими стали його прогнози щодо майбутнього улаштування Європи та світу, які завжди загравали з Росією і відомо, чим це закінчувалося...
«І все-таки, яких підступних засобів енкаведе не вживало і що воно не робило, але коли наші ряди були ще не паралізовані агентурою, то ми в ці три роки вийшли переможно супроти такого сильного, такого деспотичного і підступного ворога, як Москва. І то в той час (тут хоч і не місце, але мушу сказати), коли нашу боротьбу ніхто не піддержував посеред держав світу ні морально, ні матеріально.
Тоді весь так званий вільний світ був глухий, сліпий і німий, він нічого не чув, не бачив (щоб повилазило йому) і не знав, як поневолені Москвою народи змагаються з нею в нерівній боротьбі за своє національно-соціальне визволення. А московському колоніалізму допомагав стати на ноги, тобто допомагав Сталіну тугіше затягувати петлю на наших шиях. І то в той час, коли сталінська тиранія з окупованих нею районів світу везла мільйонами поляків, українців, білорусів і багато інших народів Європи, Кавказу й Азії у Сибір, у тюрми, в концтабори смерті і прямо по стінку, а, в свою чергу, грабувала останній шматок хліба від згаданих народів та, підбираючи ту ж саму американську допомогу, кидала все це в той же таки вільний світ для його ж підриву і не соромилась далекоглядних толерантних політиків вільного світу.
Отак, панове, ви вже, здається, трохи заплатили за свою безглузду толерантність і далекоглядність, але то ще далеко не все, а рано-пізно ви за це заплатите дорого, і то дуже дорого, бо не вам сьогоднішній Москві закрутити голову, як ви думаєте, а вона закрутить усім. Гріх за вами великий. Але лишімо це на інший раз, а підемо далі до своєї теми».
Союз хоч з чортом, але не з Москвою
Навіть в оточенні енкаведесівських облав, тоді, коли їх вибивали, нищили, запроторювали у тюрми, українські повстанці хоч і без надії, але все ще сподівалися, що станеться диво і колесо світової історії розкрутиться в інший бік, коли Європа зрозуміє, з ким вона веде справи. От тоді знову випаде шанс українцям збудувати свою незалежну державу».
Такий шанс випав Україні аж у 1991 році. Та ми вкотре ним не скористалися, як годиться. А волинський повстанець Чумак — як у воду дивився, описуючи можливий сценарій подій, які повторилися в українській історії один в один: «От настав довгожданий для нас час, що нарешті міжнародне становище запрацювало на нашу користь. Ми знову беремося за зброю, щоб завершити нашу велику справу, але тим часом нашу боротьбу очолює московська агентура і у вирішальний момент все зводить нанівець (скільки агентури московської сиділо і сидить досі в українських відомствах. — Авт.). Це дуже страшний вдар. Але підемо і ще раз далі — найдалі. Обстановка на міжнародній арені склалась, що Україна все-таки здобула самостійність. А обскубана Росія також збереглась. І от одного хорошого дня наш тимчасовий уряд перед лицем всього світу повторює проклятий Переяслав, тобто проголошує про возз’єднання України з Росією (Янукович ледве не зробив цього, затягуючи Україну в Митний союз! — Авт.).
Тоді ще раз світ скаже, що нема ніякої України, а є тільки єдина матушка Росія. От якою страшною зброєю є ворожа агентура.
Тут впала образа на Переяслав, впала, бо наша революція засуджує цю ганебну сторінку нашої історії, яку хотів повторити наш історик Грушевський, якого трьохсотлітня неволя нічому не навчила. З самим чортом треба було зробити союз, а не з Москвою. Але та релігія загнала Хмельницького, бо ж там, мовляв, один Бог, а турок — безбожник.
А сьогодні Москва викинула на смітник нашого спільного чорного бога, а дала свого, червоного, і не питала в нас, чи ми вже скінчили молитву.
Уже триста п’ятдесят років, а ми ще ходимо у тих самих чорних московських кайданах, які, правда, перефарбовані на червоні, і то тоді, коли вже всі поневолені народи (тільки не ті, що під Москвою) дістали при малих витратах свої права у своїх суверенних державах. Такий мій простий погляд. Амінь».
Які болючі, які правдиві слова... Сьогодні Москва викинула на смітник усе, що пов’язувало колись наші народи. Ні одна віра, ні Бог не завадили кремлівським бузувірам підняти зброю навіть на російськомовне населення Донбасу, яке гине під артилерійськими обстрілами російських «градів», «урганів», «гіацинтів», «піонів» і т. п. Снаряди й міни не питають, який у тебе паспорт і якою мовою ти розмовляєш. «Брати» по вірі зруйнували всю інфраструктуру, залишивши мільйони мешканців окупованих територій без даху над головою і засобів до існування. Після Донбасу Москва може піти у такий же спосіб «захищати» росіян у Прибалтиці, Молдові, Білорусі. Вона далеко може зайти, якщо світ їй дозволить...
