Валентина Степова: найтонші вібрації душі ліричного сопрано

— Пані Валентино, уже кілька років ваша творчість протікає у «військовому» середовищі. Мабуть, не раз виступали перед військовими Національної гвардії?

 

— Я постійно перед ними виступаю. 

 

— Ваш син служив в АТО. Як він потрапив на війну?

 

— Коли відбулася анексія Криму, Артем пішов у військкомат і попросив: «Як тільки почнете мобілізацію, повідомте мене — я готовий піти у військо». Так він опинився серед перших мобілізованих. Свого часу Артем служив у славетній 95-й аеромобільній бригаді у Житомирі.

 

— Дехто з матерів ховає своїх дітей від війни всілякими правдами і неправдами, а як ви відпустили сина?

 

— Я так вихована: батьки вчили мене тому, що батьківщина і родина для людини мають бути священними поняттями. Так само ми з чоловіком виховували свого сина. Коли він мене поставив перед фактом, що йде у військо, як я могла сказати йому: «Тільки не ти, синочку!»... Якби я вміла воювати, то, мабуть, так само вчинила б. Та я за своєю природою зовсім не воїн... Тож вибору у нас тоді не було, ми розуміли, що це наш хрест.

 

— Ваша родина поповнилася: у Артема нещодавно з’явилася донечка. Їй уже незабаром буде дев’ять місяців. Ви, напевно, уже даєте їй слухати гарну музику?

 

— Безперечно, це велика відрада для всіх нас — народження онучки. Артем вважає її появу нагородою за все пережите на війні. Її назвали Іолантою. Не сприймайте це як данину відомому творові Чайковського. Коли Артем з дружиною підбирали ім’я для дочки, вони мали одне прагнення: аби це ім’я випромінювало якомога більше позитиву. Дівчинка — для нас усіх велике щастя. І вона із задоволенням слухає, зокрема, і класичні твори. Я часом спостерігаю за її реакцією — слухає немов заворожена, а коли звучать твори, які їй особливо подобаються, вона завмирає...

— Свого часу ви пішли з Національної опери України. Ваші шанувальники переживали, бо ходили туди на деякі вистави саме тому, що провідні партії співали саме ви, зокрема у таких спектаклях, як «Травіата», «Севільський цирульник», «Богема»...

 

— Я дуже вдячна усім, хто ходив в оперу слухати мене. Так, я не змогла працювати на одному місці все своє життя. А кожному театру важливо, щоб артист завжди був на місці. На той час я дуже багато і активно працювала, мала гастролі як по Україні, так і за кордоном. А в театрі зіштовхнулася з інтригами, які мене дуже засмучували. Одна історія виявилася для мене просто фатальною. Якось я дуже захворіла, у мене була висока температура — більше 38. І тут зранку мені телефонують: «Валентина, вы сегодня вечером поете «Травиату». Я перепитую: «Чому раптом? Сьогодні ж оголошено іншу виставу?» Мені відповідають: «Да, должен быть другой спектакль, но героиня заболела, у нее с глазом что-то случилось». Я намагаюсь відмовитись, кажу: «Я не можу співати, у мене горло закладене, навіть звуку немає». Але, все ж, мене тоді вмовили. Це зараз я думаю: яка ж я була нерозумна, боялась сказати «ні» навіть тоді, коли голосу не було...»

 

— Як же ви співали?

 

— На  жаль, голос до вечора не з’явився, і я не співала, а як кажуть «шелестіла». Після цього в театрі пішла чутка, що у мене немає голосу. Звичайно, звідки він міг взятися, коли було хворе горло. 

 

— В одному інтерв’ю ви зізналися, що дуже любите співати перед багатотисячними аудиторіями...

 

— Я люблю співати на стадіонах, великих площах, у великих залах. Хоча камерні виступи теж обожнюю. Тому що живе акустичне виконання найприродніше. 

 

— Ви маєте надзвичайну манеру виконання. Що для вас значить красивий спів? 

 

— Це не сила звуку, що переважно присутнє у нашій вокальній школі. Переломним моментом для мене стала серія сольних концертів в Австрії. Побувавши на батьківщині класичної музики всього світу, я змінила ставлення до голосу. А до того я, як і більшість молодих співаків, була захоплена звукоутворенням, дбала про те, аби нота гарно прозвучала, не приділяла достатньої уваги змісту того, про що співала. Найперше в Австрії на мене вплинув рівень глядачів, які по-іншому, ніж у нас, сприймають музику: там цінуються найтонші вібрації душі, які співак дарує своєму слухачеві. 

 

— А як ви ставитеся до «модної» чи «немодної» музики? Чому зараз популярні абсолютно примітивні тексти?

 

— Та тому, що це вигідно тим, хто пропагує... пиво, горілку, цигарки. Безперечно, та примітивна музика стоїть в одному ряду з цими страшними явищами. 

— Усі професійні співаки проявляють свої таланти дуже рано. Напевно, і вам щось цікаве мама розповідала?

 

— Так, вона говорить, що я почала співати, коли мені було півтора року. А коли минуло три, то ми удвох із нею уже співали народні пісні: вона нижнім голосом, я — верхнім. 

 

— Ви рано почали мріяти про те, що станете співачкою?

 

— Ні, була альтернатива. У підлітковому віці дуже хотіла стати лікарем. Жодної передачі «Здоров’я» по головному радянському телеканалу не пропустила. Дуже уважно вичитувала всі рецепти в журналах, в яких описувалися різні лікарські трави.

 

— Вашим педагогом у консерваторії була славнозвісна Євгенія Мірошниченко. Які життєві і професійні уроки ви отримали від неї?

 

— Для мене було великим щастям потрапити до класу Євгенії Семенівни. Найперше, я захоплювалася її працелюбством. Як же самовіддано вона з нами займалася! Уроки тривали стільки, скільки вона вважала за потрібне. Я її не просто любила — обожнювала! Намагалася ходити на всі її концерти. І завжди уважно спостерігала, як вона себе поводить: на сцені, за лаштунками та й у повсякденному житті.

 

— Вона мовчала перед спектаклем?

 

— Ні, якраз розмовляла. А я, навпаки, не люблю говорити перед виступом, мені треба дуже концентрувати свої сили. 

 

— Розповідають, що Євгенія Мірошниченко ставилася до своїх студенток як до рідних дочок?

 

— Це правда. Вона завжди старалася підтримати. Та одного разу я на Євгенію Семенівну образилась. Звернулась тоді до неї по допомогу і не отримала її. У відповідь на моє прохання вона сказала: «Буде краще, коли ти в житті все будеш робити сама». Ті її слова я зрозуміла лише через кілька років, коли потрібно було справлятися з різноманітними — і життєвими, і професійними — ситуаціями самостійно. Так, тепер я згодна з нею: як це важливо, аби людина вміла сама собі давати раду, сама творила своє життя, а не чекала, що це за неї зроблять інші. 

 

ДОСЬЄ «УМ»