2001 року в Америці вийшла книжка Джона Елдреджа «Дике серце. Таємниця чоловічої душі», і невдовзі кількість проданих примірників перевищила мільйон. У західному письменстві почався бум літератури, що «досліджувала» інакшість жінки інформаційної доби та несподівані форми стосунків з чоловіками під впливом нового всепроникного віртуального контексту.
Сягнути розуміння «таємниць чоловічої душі» можна, ясна річ, лише у зіставленні з симетричними таємницями душі жіночої. Власне, про те й була книжка. Але бракувало автентичних пояснень головного свідка, й Елдредж бере у співавтори дружину Стейсі: 2005-го виходить їхня спільна книжка «Чарівна. Таємниця жіночої душі», що також стає бестселером. Того ж року француз Жан-Клод Кофман випускає свою «Самотню жінку і Чарівного Принца», яка буквально полонить інтернет-простір і, можна сказати, запліднює віртуальний читацький світ ідеями, що невдовзі викристалізувалися у наступний світовий бестселер: Януш Леон Вишневський, «С@мотність у Мережі». Це сталося 2009-го, коли в Україні нарешті перекладено книжку, з якої все почалося — Елдреджеве «Дике серце» (Л.: Свічадо).
Хоч ми й відстали від західних інтелектуально-літературних віянь чи не на десять років, проте швидко наздогнали: 2010-го з’являється український переклад Вишневського (К.: Махаон-Україна); через рік — «Чарівної» (Л.: Свічадо) та Кофмана (К.: Темпора). Новий проблемний тренд вплинув і на власне українську прозу — приміром, помітно скорегував «розслідувальний» вектор циклу повістей Лади Лузіної «Київські відьми». І навіть покликав на кін нових літераторів, як-от Миколу Хомича, котрий дебютував збіркою «Ніч русалки» (Х.: Фоліо, 2011), де приміщено, зокрема, його дорожні нотатки. А уважний мандрівник, як головну увагу звертає не так на путівникові красивості, як на сканування тамтої аури-ноосфери.
Ті перші Хомичеві твори вабили читача ейфорійною захопленістю великим Світом та водночас навертали до ревізії стереотипів. Як влучно зазначає у тогочасній рецензії критик Ігор Бондар-Терещенко, перша книжка М. Хомича — «подорож власною Внутрішньою Монголією»» (Українська правда, 17.04.2012), тобто, як сказала би Ліна Костенко, долання «цензора в собі». В однойменній повісті є епізод, де персонаж розмірковує над Книгою Буття і звертає увагу на дивну психологічну нестиковку біблійного тексту: «Невже пошук другої половини складніший за створення Всесвіту?». А вже наступну свою книжку (Пространство Х или территория лжи. — К.: Радуга, 2013) автор завершує присвятою: «Тем, кто знает, что такое любовь» — цілком у дусі Елдреджа.
Власне, це те, «про що книжка». Але на тому стільки сюжетних нашарувань, що читачеві-неофіту догледіти головне важко (читачі-профі, натомість, розгледіли — після «Пространства Х» Миколу Хомича прийняли до Національної спілки письменників). Почнемо деконструкцію із заголовка. Він стає зрозумілим після епізоду, коли старий професор озвучує фактично Бодріярову теорію симулякрів (або, коли хочете, украй спопуляризовану теорію ноосфери Вернадського). Головним персонажам науковець лишає класичний вибір: вірити чи сумніватися. І ця антитеза вже засвічувалася у М. Хомича в ранішій «Ночі русалки» («містика — чи псевдореалізм»).
Але назва твору усвідомлюється десь посеред тексту. Від початку ж це такий собі іронічний інструктаж із підготовки до мандрів у дусі Жванецького з його «в Париж по делу срочно», який тепер, на щастя, сприймається буквально. На початку повісті М. Хомича дві молоді пари, що зазнайомилися під час подорожі зарубіжжям, зустрічаються знов і вибудовують собі конкретний план: «Давайте съездим в какую-то страну!». Це відбувається у київській кав’ярні під час Євро-2012, за кілька хвилин до початку матчу Україна—Швеція. За сусіднім столиком — сумний скандинав, якого наші персонажі намагаються втішити після пропущеного шведами гола. Виявляється, що він приїхав не задля футболу, а спробувати розшифрувати фамільну легенду, яка лучить його норвезький рід із середньовічним Києвом. А сумний тому, що терміново відкликають на роботу і сімейне розслідування зупиняється. Та молоді люди швидко знаходять взаємоприйнятний варіант: він їм — виклик до Норвегії, вони — займаються тут його справою. Й одержують від норга два артефакти: пергамент і стерту монету.
Спочатку четверо молодих українців ставляться до обіцяних розшуків, м’яко кажучи, скептично. Приблизно так, як персонаж повісті «Ніч русалки», котрий «завжди намагався не засмічувати пам’ять подібним непотребом». Головне — поїхати до Країни фьордів. Починається ажіотажний шоп-тур — необов’язковий для літературного твору, але поживний для потенційних мандрівників. Тим паче, що наприкінці, здавалося б, зайва сюжетна «рушниця» таки стрелила: один із персонажів гине в норвезьких проваллях, бо дружина купила йому не те взуття. Але це відбувається вже наприкінці книжки, коли вона переходить у формат нестримної детективної гойдалки (але це засвідчує лише неабиякий авторський потенціал, а не його концепцію).
На початку ж запланований тур до Норвегії непомітно перетворюється на тур до ноосфери: персонажі намагаються декодувати графіті Київської Софії й доходять висновку, що «прошлое не исчезает, оно растворено в настоящем, просто его надо научиться видеть... ауру того времени». Це, власне, теорія класика світової історичної думки Жуля Мішле, як її презентує сучасний філософ-есеїст В. Єрмоленко: «Історія, як уважає Мішле, має здійснити «інтегральне воскресіння минулого». Не розуміння минулого, не його тлумачення, не його реконструкцію, а саме так: його інтегральне воскресіння... У Мішле історик-Едип не лише розв’язує загадки минулого-Сфінкса, а й пояснює мерцям їхні власні таємниці, сенс їх існування, «про який вони навіть не здогадувалися»; він «навчає їх, що означали їхні слова, їхні дії, яких вони не зрозуміли». Історик має «чути слова, яких ніхто ніколи не промовив, які лишилися в глибині сердець», він має «змусити мовчанку заговорити» (Далекі близькі. Есеї з філософії та літератури. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015)
Інтегральне воскресіння, аби змусити мовчанку заговорити — письменницьке кредо Миколи Хомича. «Отсутствует, казалось бы, крошечное звено, маленький фрагмент, но без него события прошлого, а возможно, и настоящего воспринимаются искаженно, не такими, какими они есть на самом деле». Тут він схожий на Андрія Куркова в «Садівникові з Очакова» (2010), де моделюється сучасне сприйняття минулого через умовну «машину часу».
У «Території Х» Хомичева «машина часу» потрапляє в епіцентр історії кохання нормандської принцеси Інгиґерд до молодого красеня-конунга, але раптом — ні сіло ні впало — її віддають «замуж за хромого и скупого старика Ярицлейфа». Йдеться про Ярослава Мудрого та його дружину Ірину. Дружина князя, як відомо із джерел, ніяк не «заплямила» топ-чоловіка. Але офіційні джерела укладають лояльні літописці. У М. Хомича все виглядає інакше. Ось велика княгин Ірина у недобудованій тоді Софії зосереджується на образі Христа: «О какой любви он говорит?! — ужаснулась Ингигерд. — Что более грешно? Зачать без любви, но в браке, или вне брака, но по любви?». Потім княгиня йде до Десятинної церкви, де тоді стояла вивезена з Греції статуя Артеміди: «А ведь я до этого только то и делала, что подавляла в себе все то, что в ней всегда открыто и свободно», — с горечью подумала Ирина». І ввечері закликає до себе отрока, котрий виявиться конкретним предком того норвезького туриста, з якого почалася книжка. «Это было не падение, а, скорее, полет!» — пише М.Хомич, майже передбачаючи фінал роману Коельйо «Адюльтер» (2014). Як тут не почути Джона і Стейсі Елдреджів: «Ми, жінки двадцять першого століття, є сильні, незалежні й талановиті. Чого ж нам ще треба? Еге ж... а хто купує всі ці любовні романи?».
У «Території Х» є все — ігри з Часом (алюзії на Філіпа Діка, Рея Бредбері etc.) Згадуваний пан Бондар-Терещенко зауважує «актуальний формат ревізії минулого» (Україна молода, 14.11.2013), пані Зінченко (Буквоїд, 08.10.2012) — «психологічний імпресіонізм». Є навіть археологія сучасного вокабуляра: курва — корова; з норвезької — мед і брага. «Культуру пития пива на Русь принесли викинги... Сколько времени норманны правили на Руси! Ничего нет удивительного в том, что они и принесли с собой эту культуру. Вот только непонятно, для чего мы стыдливо замалчиваем это?».
Від ригоризму «дослідників» автора рятує іронія: «Недаром слово «врач» происходит от слова «врати» — заговаривать или обманывать» («Время»). Епілог згадагуваної книжки Вишневського: «Лише заради переживань варто жити. І заради того, щоб могти потім їх комусь розповісти». Те саме — кредо Пауло Коельйо і всієї поп-літератури взагалі: «Приключение!.. Это запретное слово люди не решались даже произносить, но с удовольствием следили за приключениями других на экранах телевизоров и в кино».
А Микола Хомич пропонує «просто радіти суботі та весні».
