Припинення в середині 1950-х років масових репресій і реабілітація значної частини репресованих, нетривала й неглибока критика «згори» культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства (передусім духовного) — всього цього виявилося достатньо для появи в Україні вільної плеяди молодих митців і літераторів. Вони виступили за розширення свободи творчості та на захист національної культури, проти тотальної русифікації і за оновлення й демократизацію соціалістичного суспільства в його межах. Проте згодом соціалізм із «людським обличчям» показав реальну свою суть у 1956 році — захопивши Угорщину, та у 1968-му — захопивши Чехословаччину.
Перші прояви українського шістдесятництва в ХХ-му столітті були культурницькі та просвітницькі. Це поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ігоря Калинця та публіцистика й літературна критика Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби. Також твори художників Панаса Заливахи, Алли Горської, Стефанії Шабатури та інших.
Діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості. Вони здебільшого намагалися опублікувати в газетах та журналах ту чи іншу статтю, аби в ній «провести» якусь думку. Часом доводилося в передмові згадувати Леніна—Маркса, аби стаття побачила світ.
Люди збиралися на літературні вечори, які проводилися або в робітничих клубах, або ж просто на вході до зачиненого приміщення, де напередодні «господарі» давали згоду на проведення заходу. Це був і знаменитий Клуб творчої молоді в Києві у Жовтневому палаці, де у 13-й кімнаті «кучкувалася» свідома молодь, і хор «Жайворонок» Бориса Рябокляча, а потім і «Гомін» Леопольда Ященка, який нещодавно відійшов у засвіти... Декілька років поспіль збиралися біля пам’ятника Шевченку 22 травня — у день його перепоховання. Все це було морально-етичним спротивом тоталітарному режимові блискучої когорти талановитих особистостей.
Серед шістдесятників спочатку практично не було одвертих противників соціалізму. Майже всі вони по-своєму прагнули удосконалити соціалізм з «людським обличчям». А всілякі заборони на, здавалося б, безневинну просвітницьку діяльність, тим паче репресії з боку влади за висловлювання своїх думок спричинили поступово рух частини шістдесятництва у бік її противників. Де митці проводили суто просвітницьку роботу, владі ввижалися антирадянська пропаганда та агітація.
Поезія Симоненка, можливо, була найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог. Приходило розуміння, що основною причиною нищення української культурної самобутності є фактично колоніальне становище України в СРСР. Перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень союзних республік.
Шістдесятники уникали створення політичних організацій чи партій, бо якби таке трапилося, то їх швидко б викрили, лідерів засудили до смертної кари, а рядових членів — до 15 років позбавлення волі... І ніхто б про це нічого не знав! Адже, показовою була організація із семи чоловік, яку створив Левко Лук’яненко. Вони встигли лише написати програму й одразу ж були заарештовані — в січні 1961 року. Про їхню справу майже ніхто й нічого не знав аж до 1967 року, коли нарешті про них дійшла інформація з таборів.
Василь Овсієнко, який виступив у ролі редактора й коректора книги — особисто зустрічався з Русиним у 1999 році, аби взяти інтерв’ю. Пан Василь розповідає, що перша хвиля арештів припала на кінець серпня, початок вересня 1965 року. У цю «хвилю» й потрапив Іван Русин. Він на той час мав уже технічну освіту — спеціальність геодезиста, яку отримав по закінченню Львівського університету. За розподілом дістав направлення на роботу в Києві. У столиці він почав ходити в хор «Жайворонок», знайомитися з такими яскравими особистостями, як Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська й став «ухожий» до них.
Незабаром Іван Русин почав розповсюджувати самвидав. Зокрема, гострий політичний памфлет iз приводу процесу над Віктором Погружальським, котрий здійснив у 1964 році зрежисований КДБ підпал стародруків у Державній публічній бібліотеці АН УРСР, авторства Євгена Сверстюка. Цей памфлет Іван багато разів передруковував. Й саме ця обставина зіграла з ним злий жарт. Адже, коли 28 серпня 1965 року у Івана Русина робили обшук, то КДБісти знайшли копірку, під яку він цю статтю Сверстюка друкував. Хіба знав «дилетант-підпільник», що подібні «речдокази» треба було знищувати! Але немає нічого дивного, бо навіть така дрібниця, як копіювальний папір, була тоді дефіцитом.
Непроста історія й з друкарською машинкою. Через вочевидь непереконливі пояснення Івана, чому вона у нього, жартівник-слідчий казав Русину: «Іване, ти, як той Хаїн, котрий на запитання, а звідки ж у нього синець, відповідав: «Та це мені хотіли дати копняка під зад, але я викрутився — й попали під око». Приблизно так Іван викручувався на слідстві й ці «викрутаси» таки мали свій позитивний результат — йому дали лише один рік ув’язнення. І це було неймовірно, адже дехто отримував «по повній» — й сиділи по 15-25, а то й 30 років! До речі, тоді ж судили Івгу Кузнецову, якій «впаяли» чотири роки, та Олександра Мартиненка, який отримав три роки.
Оскільки під слідством Русин був вісім місяців, то «тягнути зону» йому залишалося зовсім мало. Коли він приїхав у 1966 році в табір №11, що на станції Явас у Мордовії, то потрапив саме на пору досить ліберального режиму на зоні. Тоді можна було отримувати посилки-бандеролі з дому «мішками»: сало, чай, каву. Саме в ті часи Надійка Світлична чи не кожному політв’язню надіслала по збірці Василя Симоненка.
Іван потрапив у багатонаціональне середовище незвичайних «зеків». У таборі було ще повно старшого покоління політв’язнів: бандерівці, «25-літники», «лісові брати» з Литви, Латвії та Естонії, люди з Грузії, Вірменії... Тільки й спілкуйся! Тож Русин дуже жалкував, що режим влаштував йому безплатну екскурсію на зону лише на чотири місяці до цих дивовижних «ворогів народу». Поспішав і, як губка, старався якомога більше «вхопити» й дізнатися.
Чого лише варті знайомства з латвійським поетом Кнутсом Скуєніксом (який переклав усю Лесю Українку на латвійську), чи з грузинським генералом, який у 1957 році відмовився топити в крові бунт студентів у Тбілісі, чи з російським полковником-«власовцем» Івановим (чий брат був комендантом Москви). А незабутні розмови зі співвітчизниками Степаном Сорокою (замолоду потрапив у «лапи» й відсидів 25 років), художником Романом Дужинським (теж «тягнув» 25 років), Михайлом Луциком, Ярославом Гевричем, учителем Михайлом Озерним, Святославом Караванським, Михайлом Сорокою, Віктором Солодким. Словом, там кожна людина — це була індивідуальність, історія!
У 1976 році щодо Івана Русина сфабрикували чергову справу: нібито він, виїжджаючи у відрядження, приписав собі щось там й украв у держави 1002 карбованці. Ці віртуальні гроші чомусь шукали в помешканні Галини Севрук. Картина була ще та: мама Галини ходила за «ревізорами», запитуючи: «Що ж ви шукаєте? Скажіть, то я вам покажу!»
За «розкрадання» йому присудили сім років, спровадивши у найгіршу зону на теренах УРСР — у Новоданилівку, що на Миколаївщині. Це кам’яний кар’єр! Але Івана від каторжних робіт врятувало те, що він був геодезистом. Зеківське начальство збагнуло, що його інтелектуальна праця за фахом дасть більше користі, тож дозволили організовувати будівництво — розробляти плани тощо. У таборі відсидів-віпрацював три з половиною роки й сумлінною працею заслужив на «умовно-дострокове звільнення». Його завезли у Прилуки, де він мав жити у гуртожитку, до завершення семирічного терміну, під суворим наглядом (щотижня відмічаючись у дільничного).
Повернувся до Києва у 1983 році. Брав активну участь у роботі громадських організацій, зокрема в Народному рухові, але пізніше підкреслював: «До тих пір, поки він не політизувався!»
У депутати не висувався, «прикриваючись» порадою дружини-художниці: «У мене дуже мудра жінка, бо застерігала: «Іване, не висувайся в депутати, адже ти маєш «кримінал» і тебе обливатимуть брудом!»
Зараз Іван Русин тимчасово перебуває у США — гостює у своїх дітей, сина Івана та доньки Оксани, які займаються наукою й мають професорські звання. На жаль, нещодавно у нього виявили лейкемію й призначили піврічний курс лікування. Проте є попередня домовленість, що у вересні цього року він приїде в Київ, і тоді в стінах Музею шістдесятництва й відбудеться «вживу» зустріч з автором цієї безцінної книги-пам’яті!..
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
