Феномен Вольвачівни

Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. Можливо, спогади односельчан так і залишилися б просто міфом про дивну жінку, що не хотіла жити як усі, чим і прославилася у своїй окрузі, якби від історика Миколи Сумцова її твори не потрапили до харківського архіву, а земляк письменниці Іван Лисенко дев’ять років тому не перевидав їх власним коштом. Так про Марію Степанівну Вольвач, що ввійшла в літературу Марусею Вольвачівною, вперше заговорили у вітчизняних літературних колах. А цього року, який митці вирішили «вважати» приблизно ювілейним, до рідного села Черемушна у Валківському районі було прокладено ще й туристичний етномаршрут. Його упорядники обіцяють показувати казкові місця Слобожанщини, які надихали цю дивну жінку на глибоку самобутню творчість.

«І потім ти зробишся писателькою»

Цей випадок можна назвати звичайною містичною легендою, але саме її Маруся Вольвачівна згадала у своїх мемуарах, коли йшлося про найбільш пам’ятні фрагменти дитинства. Якось до хати батька письменниці — сільського писаря з багатого козацького роду — завітали ченці-греки. Один iз них пильно придивився до малої доньки господаря й таємниче промовив: «Ти така людина, котра хоче усе на світі знати... тебе будуть люди любити і поважати... Ніколи не вийдеш заміж. На твоєму шляху буде більше горя, ніж радощів, і потім ти зробишся писателькою». «Брешете, — заперечила дівчинка, — я ж ні читати, ні писати не вмію!». «А буде так!» — підтвердив гість свої попередні слова, які збулися з дивовижною точністю.

Перше горе дівчинка пізнала в сім років, коли помер батько. Старші брати Марусі спочатку прибрали до рук, а потім швидко розтринькали увесь родинний статок, тому ще зовсім юною дівчина поїхала до Харкова шукати кращої долі. Там на неї, розумну та дуже вродливу юнку, звернуло увагу панське подружжя з Петербурга й запросило до столиці. Дівчина дала згоду, але за умови, що ті віддадуть її до школи. «Вона їм сподобалася як експонат, бо була гарною, у красивому українському костюмі, — розповідає заслужений діяч мистецтв, бібліограф і земляк письменниці Іван Лисенко. — Взявши Марусю з собою, вони планували хизуватися своєю незвичайною покоївкою серед петербурзьких багатіїв».

Але екзотична іграшка недовго тішила панство. Згодом її перевели у служниці, а потім і взагалі натякнули, що зайва в їхньому домі. Не сподобалося в столиці й самій Марусі. «У Петербурзі не так і Святий вечір справляють, як у нас, написала вона у своїх мемуарах. — Тут нема ні куті, ні узвару, ні пирогів, ні капусти з опеньками, ні гороху, ні риби печеної... А як у нас у сей день, то кожна господарка готовить страву, яка є смачніша... у сей багатий радісний вечір збираються вечеряти всі докупи у велику хату до господаря: робітник безрідний, наймит і наймичка».

Повернулася Маруся до матері вже через півроку, але та подорож не була марною, оскільки сформувала тему багатьох її художніх творів. Проста людина з нелегкою долею стала головним персонажем в оповіданнях та п’єсах Вольвачівни, а всі без винятку вірші літераторки пронизані зворушливими фольклорними мотивами.

«Україна — моє життя»

Удома Маруся вивчилася на кравчиню і до кінця свого життя заробляла на шматок хліба саме цим нехитрим ремеслом. Вона також наймитувала у Валках та Харкові, але при цьому подумки складала вірші та оповідання, допоки не освоїла грамоту. На неї постійно «тиснуло» чернече пророцтво про «писательку», тому молода жінка об’їздила всі навколишні села, записуючи народні пісні, а також читала селянам свої твори.

Більше того, у 1902 році, коли на Валківщині та в інших повітах спалахнуло селянське повстання, вона організувала таємний гурток, у роботі якого брала участь інтелігенція сусідніх сіл Одринки та Огульців. Вочевидь, на засіданнях там порушувалися і національні питання, бо саме у цей час Вольвачівна напише: «...Україна — моє життя. Я кохаю серцем і душею свою любу Україну, і гірко мені дивитися на неї, що вона рік за роком утрачує усе своє рідне, що так серцю мило». Таке одкровення свідчило про неабияку особисту мужність, бо на той час в Україні діяли одразу два царськi циркуляри, покликані нищити будь-які прояви національної ідентичності.

«Інтелігентські посиденьки» жорстоко переслідувалися жандармерією, церквою і місцевим панством, тому Черемушнянський гурток збирався таємно. «Підпільники» зашторювали вікна і ставили на стіл горілку, аби створити вигляд звичайної сільської пиятики. Про це Івану Лисенку в 70-х роках розповіла жінка, яка брала участь у тих засіданнях, але потім переїхала на Кавказ. «Я до неї їздив і записав 79 спогадів, — каже дослідник. — Це єдине суттєве джерело з життя Марусі Вольвачівни». Вона ж змалювала земляку і зовнішність письменниці, тому він запевняє: розміщене у «Вікіпедії» фото не є достовірним. «По-перше, вона була наймичкою, і ніхто не мав права малювати її портрет чи фотографувати, — запевняє бібліограф. — По-друге, із спогадів очевидців вона мала зовсім інший вигляд. Я звертався до автора цього фото iз запитанням, де він його взяв. Той відповів, що не пам’ятає».

«Дмитро Багалій побачив справжній діамант»

За яких обставин і коли відбулася зустріч Марусі Вольвачівни та історика Дмитра Багалія, наразі невідомо. Але факт залишається фактом: саме цей науковець, на думку пана Лисенка, розгледів у простій швачці «справжній діамант», ввів її до творчих кіл Харкова, навчив тонкощiв красного письменства і допоміг дебютувати в альманасі «Складка» зі збіркою оповідань. Роком пізніше світ побачив гумористичний твір «Кажи жінці правду, та не всю» і «Казка про таємні слова», а в 1896-му, — збірку поезій та оповідань «Пісні і розмови валківської селянки Вольвачівни». «Потім я знайшов її твори у «Літературно-науковому віснику», де їх надрукував Іван Франко, — каже бібліограф літераторки. — Фактично саме він став відкривачем для нас цієї письменниці, бо опублікував «Спомини української селянки», де було сказано, що вона народилася у Черемушні. Особисто мені цей факт дав поштовх для наступних пошуків». Мемуари Вольвачівни цінні й тим, що, переказуючи подробиці власного життя, вона лишила глибокі роздуми про долю Слобожанщини і детальний опис побуту та звичаїв селянства східної частини України на рубежі ХІХ і ХХ століть. Ці свідчення вже ввійшли до історії вітчизняної етнографії.

Наприкінці життя Маруся Вольвачівна почала займатися драматургією і написала три п’єси — «Охайнулась, та пізно», «Є каяття, та нема вороття» і «На великім шляху». «Ними обов’язково повинні зацікавитися наші драматичні театри, — вважає пан Лисенко. — Їх можна одразу ставити на сцені. Принаймні першу для початку. А там буде видно».

Повернення

Маруся Вольвачівна підтримувала творчі зв’язки з письменником Борисом Грінченком та істориком Миколою Сумцовим, якому надіслала у 1902 році свій зошит із записами українських народних пісень. З його документальним спадком потрапили до харківського архіву й інші твори літераторки, які знайшов, упорядкував і видав у 2007 році Іван Лисенко, витративши на цей проект власні дві тисячі доларів. Саме після презентації книги, що викликала чималий резонанс, i почалося повернення Вольвачівни до вітчизняного літературного процесу. «Вже наступного дня після презентації держава, на моє здивування, кинула кошти на нове видання Марусі Вольвачівни, — пригадує бібліограф. — Увесь п’ятитисячний тираж розіслали по бібліотеках».

Точну дату смерті письменниці дослідникам встановити поки що не вдалося, тому вони вказують умовний проміжок часу між 1903 і 1910 роками. Не збереглася також ні її могила, ні хата у Черемушні, але завдяки пошуковим зусиллям Івана Лисенка та ентузіазму співробітників Валківського історичного музею цього року вдалося відкрити етнотуристичний маршрут до села Вольвачівни. «Коли я вперше сюди потрапила, то була дуже здивована, — каже доцент кафедри українознавства Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Наталя Аксьонова. — У цьому невеликому селі кожна друга людина пише вірші. Існує великий збірник історії Черемушни, величезна кількість оповідань про нього. До того ж саме це село є учасником драм, віршів, нарисів і оповідань Марусі Вольвачівни. Її фольклорні збірки дозволяють нам далі реставрувати і реанімувати етнографічну спадщину Валківщини».

Новий туристичний маршрут триває вісім годин. Окрім знайомства з життям і творчiстю письменниці, тут пропонують звичайний «зелений» відпочинок із катанням на кінських возах, відвідинами фазанарію, мисливських господарств та риболовлею. Гостей частуватимуть дичиною та іншими національними стравами, а згодом почнуть давати майстер-класи з виготовлення домашніх килимків, які свого часу ткала тепер увже відома Маруся Вольвачівна.