Світ на дотик

Доторкнутись до історії... Цей образний вислів розумієш буквально на виставці «Торкаючись, бачу: великі українці». Рідкісний випадок, коли знані, славетні постаті далекого й близького минулого ніби виходять із тіні Вічності й повертаються до нас, живих, втілені у скульптурній формі. Перед глядачами — погруддя 12 яскравих особистостей, які залишили свій слід у житті країни: філософ Григорій Сковорода, поет-пророк Тарас Шевченко, митрополит Андрей Шептицький, театральна зірка Марія Заньковецька, митець Михайло Бойчук, хірург і науковець Микола Амосов, композитор Володимир Івасюк... Але це не пам’ятники, а ніби відкриті книги для людей із вадами зору. Адже створені для того, щоб і незрячі дізналися, якими були легендарні особи, пісні яких вони співають або читали їхні твори у книжках, писаних штифтом Брайля.

Відвідувачі довго стоять біля кожної скульптури, торкаючись скам’янілих очей і уст, пробігаючи пальцями по волоссю, намагаючись уявити собі вираз обличчя, характер, згадати життєвий шлях. Про нього нагадують і голоси у навушниках — напрочуд знайомі. Олександр Пономарьов розповідає про долю Олександра Довженка, Тіна Кароль — про Лесю Українку, Павло Зібров — про Сергія Нігояна, Павло Дворський — про Георгія Гонгадзе...

Унікальний для України соціально-мистецький проект реалізували львів’яни Христина Береговська та Василь Одрехівський, за підтримки місцевого «Ротаріклубу» й Львівської ОДА, Департаменту з питань культури, національностей та релігій. А його ідею подала... п’ятирічна сліпа дівчинка, яка з гіркотою сказала в присутності пані Христини, що знає твори Івана Франка, але, на превеликий жаль, навіть не уявляє, який він: побачити — не може. Здавалося б, ну що вдієш із цією несправедливістю? Але навіть у такому, на перший погляд, безнадійному випадку люди можуть допомогти одне одному.

Уже невдовзі над погруддями працювали відомі скульптори, які створили максимально точні об’ємні зображення. Завершити їх довірили глухонімим дітям — вони розмалювали ці роботи у яскраві поп-артівські кольори, які можуть хоч трішки вловити зорові рецептори людини, котра має принаймні 1 — 2% зору. Вибирали їх не випадково. З усіх можливих джерел — спогадів сучасників, архівних документів — довідувалися про улюблені барви героїв проекту. А останнім акордом у цій симфонії форм і кольорів стало озвучення, здійснене відомими артистами на волонтерських засадах. І виставка розпочала мандри.

Погруддя славетних українців уже побачили навіть у найвіддаленіших куточках Львівщини, тепер виставка мандрує Івано-Франківщиною, у планах організаторів — Рівненщина, Дніпропетровщина, обов’язково — Київ. Зрештою, готові приїхати в кожну область — аби тільки зголошувалися охочі побачити те, чого досі в Україні не було, бо традиційно вважалося, що візуальне мистецтво — тільки для зрячих. «Можемо говорити, що наразі соціалізації потребують не лише люди із вадами зору, а й зрячі, — розмірковує Христина Береговська. — Соціалізації як інтелектуальної, так і емоційної». І це правда. Бо коли й собі заплющуєш очі й намагаєшся навпомацки пізнати твір мистецтва, починаєш краще розуміти тих, хто бачить світ лише на дотик.