Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

Наближається 155-та річниця з дня народження Євгена Чикаленка. Донька громадського діяча, мецената української культури, видавця й агронома Ганна згадувала, що батько був людиною єдиної мети, для якої «українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям». Євген Чикаленко писав: «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву, а безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українці».

«Мужицька» мова: від глузувань до «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка

В Україні до попередньої дати народження громадського діяча було презентовано повне видання творів Євгена Чикаленка. Це один том «Спогадів» та п’ять томів «Щоденника». Усі вони були упорядковані кандидатом історичних наук Інною Старовойтенко з Інституту археографії і джерелознавства Національної академії наук. Цей доробок Євгена Чикаленка є важливим для розуміння історії українського національного руху кінця XIX і початку XX століть.

Ім’я Євгена Чикаленка як землевласника й агронома, мецената, політичного діяча, видавця, публіциста було свого часу добре відоме в Україні та поза її межами. Однак за комуністичних часів його було забуто. Дослідники його життя і творчості Чикаленка опублікували чимало фактів, які, як видається, найдоступніше були викладені на сайті Самбірсько-Дрогобицької єпархії греко-католицької церкви в матеріалі Богдана Добрянського.

Народився Євген Харлампійович Чикаленко у 1861 році в селі Перешори на Херсонщині у сім’ї поміщика, де й провів дитинство серед простих українських селян в атмосфері живих народних традицій. Коли Євгенові виповнилося 9 років, його віддали на навчання до Одеси в пансіон. Згадуючи ті роки, він пізніше писав, що, крім як «мужицькою», тобто українською, мовою він говорити не вмів. Ця обставина стала причиною дошкульних глузувань із боку школярів та вчителів. Переборюючи ці глузування, він формував свій світогляд і характер. Через три роки юний Чикаленко опинився в реальному училищі в тодішньому Єласаветграді, навколо перейменування якого, до речі, нині між українцями точиться властива для багатьох із них сварка. В училищі він близько познайомився з Панасом Тобілевичем (пізніше відомим актором Саксаганським) і його родиною та захопився аматорським українським театром Марка Кропивницького.

Після закінчення училища 20-річний Євген їде до Києва, де знайомиться з істориком Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом із ними він бере участь у роботі «Словарної комісії», діяльність якої згодом закінчиться виданням відомого «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка.

Меценатство як пам’ять про восьмирічну доньку

У 1883 році Євген Чикаленко був зарахований вільним слухачем природничого факультету Харківського університету, де старанно вивчав агрономію. Приєднався до української студентської «Громади». Діяльність молодого чоловіка не залишилася поза увагою поліції. У квітні 1885 року він був заарештований і виключений з університету за участь у драгоманівській «Громаді» та засуджений на п’ять років перебування під наглядом поліції. Місцем заслання стали рідні Перешори, де він почав займатися сільським господарством, запроваджуючи у своєму маєтку найсучаснішу агрокультуру, застосовуючи машини, здійснючи селекцію худоби, почав активно популяризувати агрономічні знання серед селян.

«Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава» — таку назву мала перша книга Євгена Чикаленка, яка вийшла у 1897 році і мала величезний успіх у селянства. Усього за період з 1897 по 1918 р. побачили світ шість книг: «Худоба: коні, скотина, свині, вівці», «Розмова», «Сіяні трави, кукурудза і бур’яни», «Виноград», «Сад», «Лад у полі». Свої праці він написав українською мовою, а тому аж п’ять років добивався дозволу царської цензури на їх видання.

Коли у 1895 році померла його восьмирічна донька, Чикаленко вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Звідси почалася його жертовна меценатська діяльність. Спочатку він вніс у редакцію журналу «Киевская старина» одну тисячу рублів як премію за найкраще написану популярну історію України. Він взяв на себе оплату авторських гонорарів у цьому ж журналі, підтримуючи таким чином Бориса Грінченка, Дмитра Яворницького, Михайла Коцюбинського. Одночасно він засновує фонд допомоги українським письменникам, а в рідних Перешорах — бібліотеку для селян.

Відтоді Євген Чикаленко захопився українським національним рухом. На нього він витрачає великі власні кошти, а один із його висловів, що подається в нинішній публіцистиці в різних лексичних наповненнях, стає відомим афоризмом. Внук найщирішого українського мецената Євген Іванович Чикаленко, який проживає сьогодні у Києві, радить викладати цей афоризм так: «Легко любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини кишені».

Видавець щоденної національної газети

Восени 1900 року Євген Чикаленко був прийнятий до київської «Старої громади», де зібрався тодішній цвіт української інтелігенції. Він перераховував великі кошти на функціонування Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. У 1904 р. він профінансував літні університетські курси для галицьких студентів. Коли Михайло Грушевський закликав громадськість до збирання коштів на будівництво Академічного дому у Львові, у 1902—1904 роках, Чикаленко виділив на це 25 тисяч рублів з умовою надання там кімнат студентам із Наддніпрянської України. Вдячне українське студентство урочисто в присутності митрополита Андрея Шептицького встановило на стіні Академічного дому пам’ятну дошку з написом: «На вічну пам’ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. — Українське студентство. 7. ХІІ.1930.» Пізніше з приходом до Львова чергових «визволителів» ця дошка зникла.

У Києві Євген Харлампійович близько зійшовся з групою молодих українців, що гуртувалися у видавництві «Вік». Згодом у своїх мемуарах він згадував, що не мав нічого проти «революційно-соціалістичних партій, аби тільки вони стояли на українському національному ґрунті...» Ще у 1903 р. він передав для Революційної української партії тисячу рублів, на які вона випускала тижневик «Селянин».

У розпал російської революції 1905 р., перед українцями постало завдання організації щоденної національної газети. Спочатку газета виходила під назвою «Громадська думка», а з вересня 1906-го — «Рада». Її одноосібним видавцем став Євген Чикаленко. Він вважав, що «Рада» — «се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість, і смерть його була б для нас другим Берестечком». Для матеріальної підтримки газети довелося продати частину землі у Перешорах, щоб виручені 10 тисяч рублів вкласти у газету. «Рада» виходила до початку першої світової війни.

Євген Чикаленко опікувався хворим Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні. У листі до Івана Яковича якось писав: «...Ви не повірите мені, коли я Вам скажу, що вже з Нового року я живу в борг... Всі запаси поглинула «Рада», і я мушу позичатися до нового врожаю. Щодо моїх знайомих, то майже всі вони ніяких грошей не мають, а хто має, у того не вирвеш ні на які цілі».

Відмовився на користь Михайла Грушевського

Український національний рух значно пожвавився після Лютневої революції 1917 р. Падіння царизму дало можливість активізувати діяльність українських організацій. Уже 4 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців Д. Дорошенка і С. Єфремова була створена Українська Центральна Рада. Євгена Чикаленка пропонували обрати головою Центральної Ради, але він відмовився на користь Михайла Грушевського.

Від березня до жовтня 1917 р. Є. Чикаленко живе у Перешорах, де займається сільським господарством. Там він підготував друге видання книжки «Розмова про мову», в якій доводив необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, в державних та інших установах. З цього приводу він писав: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».

Хворий Є. Чикаленко у січні 1919 року перебрався у Галичину а 1925 року переїхав до Чехословаччини, де працював головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах. Занепокоєний подіями в Україні після навали на Україну російських більшовиків Є. Чикаленко публікує емоційну статтю під назвою «Де вихід?». У ній він закликає українських політиків до єдності та використання досвіду і допомоги з боку діячів західних держав.

Недодали сил звістка про смерть у курській пересильній тюрмі сина Петра та арешт більшовиками наймолодшого сина Івана. Євген Чикаленко помер у клініці чеського університету 20 червня 1929 р. і був похований у Подєбрадах. Його заповіт розвіяти його прах у рідному селі Перешори після того, як Україна стане вільною від Москви, схоже, чекає якогось українського благодійника.

ДО РЕЧІ

Нещодавно члени ради створеного рік тому Просвітницького центру національного відродження ім. Євгена Чикаленка разом з онуком мецената зустрілися з групою художників і скульпторів та обговорили можливість встановлення пам’ятника визначному українському діячеві у Києві. Першим погодився взяти участь у конкурсі на проект пам’ятника Богдан Мазур — відомий скульптор, який увіковічнив В’ячеслава Чорновола на столичній вулиці Грушевського. Ініціатори планують оголосити збір народних коштів на виготовлення і спорудження пам’ятника видатному меценатові..

У свою чергу, Комісія з найменувань Київради обіцяє розглянути пропозицію про перейменування вулиці Мельникова на вулицю Євгена Чикаленка. Там, у будинку № 67, після еміграції Чикаленка за кордон, проживала його родина. Це був їхній власний будинок. Зараз на цьому місці — видавництво «Веселка».