Коли політичні «любителі» кращі від «професіоналів»

Під час перебування у Швейцарії і під час вільних для кожного відвідин Федерального палацу у Берні, де засідає національний парламент, туристи часто чують ствердження, що «швейцарський парламент є одним із найдешевших у світі». Швейцарська інформагенція swissinfo.ch пояснює, чому таке твердження має право на життя.

Швейцарський парламент є «міліційним», тобто офіційно любительським чи аматорським. Депутати приїздять до Берна на парламентські сесії лише чотири рази на рік, а решту часу виконують свою звичайну роботу. Питання зарплати депутатів парламенту та проблема їх статусу регулярно стають у Швейцарській Конфедерації темою бурхливих дискусій. Нещодавно ця проблематика зову потрапила в поле зору громадськості. Рiч у тiм, що депутат малої палати федерального парламенту країни, Ради кантонів (що відповідає верхній палаті в інших країнах, тобто Сенату), від кантону Цуг Йоахім Едер виступив з ініціативою серйозно реформувати порядок компенсації депутатам витрат на відрядження, запропонувавши, зокрема, не оплачувати вартість готелю, якщо вони реально в ньому не мешкали.

Кількома місяцями раніше його коллега з великої палати (тобто нижньої палати) Ханс Грундер виступив з ініціативою обмежити термін депутатських повноважень для недопущення «прихованої професіоналізації парламенту». Ініціатива ще не обговорювалася, але і тут очікують гарячих дискусій. «Лише не називайте мене професійним політиком!» — це вимога до журналістів і інших співрозмовників більшості депутатів швейцарського парламенту.

Ідея непрофесійного парламенту є базовою первинною історичною особливістю Швейцарії. Депутати працюють тільки на громадських засадах як у федеральному, так і місцевих парламентах. Оплачуваними є лише члени уряду. Але їх лише... семеро. Кожен має по кілька міністерських портфелів і хтось iз них почергово виконує впродовж року (без додаткової оплати) обов’язки глави уряду, а хтось — президента.

Принцип непрофесійного парламенту було прийнято з метою запобігти перетворенню депутатського корпусу на закритий від суспільства політичний клас із власними інтересами, а, головне, щоб федеральний центр не отримав, боронь Боже, зайвої влади та повноважень. У наші дні у цьому питанні також нічого не змінилося: 46 депутатів Ради кантонів та 200 обраних громадянами депутатів великої (нижньої) палати займаються політикою без відриву від виробництва, тобто своїх головних занять та професій. Лише чотири рази на рік їздять до Берна на тритижневі сесії. Щоправда, також, додатково, для участі в засіданнях комітетів і комісій. Як не дивно, у Швейцарії спрацьовує більшовицький принцип про «кухарку, яка може керувати державою».

Тож депутати основний дохід отримують на основній роботі, а платники податків оплачують їм лише відрядження. Тобто фактично депутати малої палати отримують щомісяця десь 50% від середньої зарплати по країні, а «сенатори» — 70%. Але принцип «аматорства» депутатів поступово розмивається, додаються солідні щорічні виплати та й плата в 440 швейцарських франків за проведений у парламенті день (на сесії чи в комітетах) також немала (франк за вартістю дорівнює долару США). В сумі депутат парламенту отримує за депутатську діяльність у середньому 66 тис. франків. Багато це чи мало? Середня річна зарплата по Швейцарії становить 50,5 тис. євро. Тобто річна зарплата депутата становить 1,2 від середньої зарплати по країні.

Тобто депутат отримує на 10% більше від пересічного громадянина. Співвідношення депутатської зарплати до середньої по країні в деяких інших країнах таке: Португалія — 2,1; Франція — 2,2; Велика Британія — 2,6; Німеччина — 2,8; Австрія — 3,0; США — 3,1; Японія — 3,9; Туніс — 4,5 та Італія — 5,5. Лідерами серед великих держав світу за депутатськими заробітками є Росія — 5,8 та Бразилія — 10,6.