Шанс для невинних

Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків.

Хто відповість за покалічені долі?

Фактично жоден суддя в Україні за завідомо неправосудні рішення «в чиїхось інтересах» до належної відповідальності так і не притягнутий. При тому, що таких рішень — хоч греблю гати. Песимісти і взагалі говорять про 90 відсотків суддів у цілому, які мали б відповідати за свої помилки. Але все відбувається за принципом «Васько слухає та їсть». Незважаючи на деякі законопроекти, які вже набули чинності, як-от «Про забезпечення права на справедливий суд» чи «закон Надії Савченко».

Отож судову систему, яка у нинішньому вигляді складалася десятиліттями, якось

реформувати просто неможливо, варто замінити її повністю. І при цьому виробити чіткі правові механізми суворої відповідальності суддів за неправосудні рішення. Адже саме поняття незалежності людей у мантіях уже давно вкорінилося у масовій свідомості як незалежність від закону.

Наведемо приклад: за злочини «пологівського маніяка» Сергія Ткача було засуджено бозна-скільки людей. І суди всіх інстанцій при цьому одностайно заявляли про повну доведеність провини нещасних. І це не просто суддівська помилка, а елементарна відсутність кваліфікації, що є неприпустимим для водія, токаря, лікаря тощо, але не для судді чи прокурора.

Наслідки цього: покалічені людські долі, відібране майно тощо... Приклад iз Ткачем на такому тлі здається вельми переконливим, адже цього ірода хоч через 25 років, але все-таки викрили. Але ж викривають далеко не всіх. І скільки ні в чому не винних людей відбувають покарання за чужі діяння?

Загублені долі

У Харківській правозахисній групі заявляють про щонайменше 100 осiб тільки серед засуджених до довічного позбавлення волі, вироки яким необхідно переглянути публічно. Для переконливості наводять найпоказовіші випадки свавілля.

Олександр Рафальський. Звинувачений у вбивстві п’ятьох осіб, отримав довічне ув’язнення. Рафальського били гумовими кийками, електричним струмом, стріляли над головою холостими патронами, вивозили до лісу копати собі могилу. Олександр так і не зізнався у вбивстві та не підписав явку з повинною. Попри це був засуджений: проти нього дали покази інші затримані — також, за словами його матері Тамари Рафальської, під тиском міліції. Зараз тривають нескінченні кримінальні провадження стосовно осіб, що катували й фальшували матеріали справи. Прокуратура час від часу їх закриває, а суд знову відкриває, бо на засідання приходять журналісти, спостерігачі Моніторингової місії ООН.

Володимир Панасенко. Колишній успішний бізнесмен, співзасновник одного з ринків. Відбуває довічне покарання за звинуваченням у вбивстві свого ділового партнера і малолітньої дівчинки. Ці обвинувачення ґрунтуються винятково на свідченнях громадянина Р., якого примусово без санкції суду фактично викрали з психіатричної лікарні під час лікування від алкоголізму. В суді відмовився від своїх слів і назвав справжнього замовника злочину. На своїх показах наполягає і зараз. Але суд виявився невблаганним і ухвалив свавільне рішення, засудивши довічно Володимира Панасенка, а разом і всю родину позбавивши бізнесу і майбутнього.

Максим Орлов. Ще у 21-річному віці притягнутий до кримінальної відповідальності немовби за жорстоке вбивство подружжя пенсіонерів («УМ» повідомляла про цю справу). Зрештою, Максима було засуджено довічно, а його спільника, 14-річного Олександра Козлова, — до 12 років позбавлення волі. Саме на показах останнього, якого кілька днів протримали у райвідділі міліції, і було засноване обвинувачення, а згодом і суворий вирок суду. Після такого спілкування неповнолітній хлопчина став в усьому «зізнаватися» та ще й вказав на дорослішого Орлова, бо фактично дитина не могла скоїти таке жорстоке подвійне вбивство навіть теоретично. Понад два роки тому відкрито кримінальне провадження за фактами фальсифікації цієї справи, про взяття якої під свій контроль заявила і «майданівська» громадськість, але в прокуратурі Дніпропетровської області відповідають відписками і ніяких слідчих дій не проводять.

Закон як остання надія

Чи не найголовніший аргумент критиків цього законопроекту: кримінально-процесуальним законодавством вже передбачено механізм перегляду вироків за нововиявленими обставинами. Але тут ідеться тільки про обставини, які не були відомі під час судового розгляду. До того ж судді навіть у такому випадку на практиці намагаються ці справи не переглядати по суті, обмежуючись відписками, за які, знову ж таки, жодної відповідальності не несуть.

Ще один аргумент критиків законопроекту — засуджені можуть звернутися до Європейського суду з прав людини. Однак і тут є ціла низка «але». По-перше, процедура звернення до ЄСПЛ є досить складною. По-друге, ця міжнародна інституція розглядає звернення не через призму порушення процесуального чи матеріального права, згідно з українським законодавством, а через призму порушення прав людини. І тому навіть позитивні в цілому для заявників рішення ЄСПЛ, за якими наша держава сплачує їм певну грошову сатисфакцію, далеко не завжди Верховний Суд України сприймає як підставу для перегляду судових вироків по суті обвинувачення.

Найзатятіші критики цей законопроект називають ще й «індульгенцією для вбивць», при цьому кидаючи камінці в город «закону Надії Савченко», який не так давно набув чинності. Однак і тут змішувати грішне з праведним не доводиться. За «законом Савченко», рік, проведений у слідчому ізоляторі в очікуванні вироку суду, зараховується за два всім без винятку засудженим, у тому числі й «по ділу». Отож тепер чимало говориться про те, що завдяки цьому на волі опинилися тисячі таких, кому сам Бог велів сидіти за ґратами подовше.

Навіть Венеціанська комісія вже звернула увагу на таку ситуацію. Але законопроект № 2033а «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок», на відміну від «закону Савченко», стосується не всіх засуджених автоматично. Хоча звернутися до суду з заявою про перегляд вироку можуть практично всі. Адже для цього необхідне дотримання найголовніших умов: подати заяву про перегляд до 31 грудня 2018 року; оскаржувати лише справи про особливо тяжкі злочини можуть особи, які вже відбувають покарання; у заяві зазначаються підстави, що свідчать про неправосудність вироку.

За законопроектом № 2033а, неправосудні вироки має переглядати апеляційний суд, у межах юрисдикції якого особа відбуває покарання. Проте, незважаючи на всі вагання і сумніви, такий закон має право на життя, хоча й можна передбачити, яке непомірне додаткове навантаження ляже на апеляційні суди. Адже КПК України у редакції 1960 року мав явно обвинувальний ухил. До того ж далеко не завжди у нас затримують «сергіїв ткачів»...

Отож тисячі засуджених, які вважають себе без вини виннними, чекають, як на свою останню надію, ухвалення законопроекту № 2033а. Але чи проголосує за нього Верховна Рада?