Ключ до натхнення

Дипломною роботою композитора Мирослава Скорика була кантата «Весна» на слова Івана Франка. Потім написав балет «Каменярі» й оперу «Мойсей», романси й солоспіви на слова Тараса Шевченка. Прослухавши мелодії львівських композиторів, Сергій Параджанов на початку 60-х років уже минулого століття творцем музики для свого фільму «Тіні забутих предків» вибрав молодого Мирослава Скорика. Хоча останній погодився не відразу, лише після того, як відчув, що за зовнішньою епатажною поведінкою Параджанова криється незвичайний погляд на світ і майстерність.

Навіть дуже далеких від академічної музики слухачів чарує «Мелодія» Мирослава Скорика. У Львівській опері йде його балет «Повернення Баттерфляй» — історія про славетну українську співачку Соломію Крушельницьку. Мирослав Михайлович створював джазові композиції й естрадні, звертався до музики ХVІ століття. Нещодавно презентував у Національній опері Другий концерт для віолончелі з оркестром у рамках музичного проекту «Три «С»: Скорик — Cильвестров — Станкович». Тур продовжиться у травні-червні у Львові, Дніпропетровську, Одесі та Харкові.

«Три «С»: Скорик — Cильвестров — Станкович»

— Пане Мирославе, чому проект «Три «С»: Скорик — Cильвестров — Станкович» відкривали концертом вашої музики?

— Це питання більшою мірою до організатора — Олександра Пірієва, який був і солістом цього концерту. Він зі мною радився, які твори, окрім своїх, я ще б рекомендував для виконання. Запропонував, зокрема, музику французьких композиторів-імпресіоністів Клода Дебюссі та Моріса Равеля.

— Частині слухачів, яким і в академічній музиці хотілося б мати трохи новацій, не вистачало відеоряду, коли звучала ваша музика до фільму «Тіні забутих предків». У вас не було бажання «ілюструвати» концерт?

— Ідеї такої не було, інакше б вийшов дещо змішаний жанр. Якби показували відео до музики з фільму, треба було б придумувати візуальний супровід і до інших творів. Оскільки концерт повторюватиметься в інших містах, виникали б певні складнощі з відеопоказом.

— Успіх виконання творів композитора, безперечно, залежить від професіоналізму оркестру. Чи є досконалі колективи в Україні?

— У нас є дуже добрі оркестри: Державний симфонічний, оркестр Національної філармонії. Виявився на висоті Академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України. Вони, по-моєму, найкращі в Києві. Гра кожного оркестру — це певний рівень професіоналізму і власна подача твору, це зрозуміло.

— Чи можуть слухачі сподіватися, що у найближчому майбутньому почують ваші музичні твори в авторському виконанні?

— Я часто виконую свої твори як диригент. Як піаніст теж часом виступаю. Але, знаєте, диригувати легше. Бо гра на фортепіано вимагає постійних вправ — на це, на жаль, я не маю часу.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що натхнення або є, або немає. Чи можете похвалитися, що воно у вас з’явилося після нещодавньої прем’єри вашого Другого концерту для віолончелі з оркестром? Нагадаємо читачам, за Перший вас удостоїли Державної премії України імені Тараса Шевченка у 1987 році.

— Я буду чекати, як вийде. Хтось якось сказав: натхнення — така річ, що не приходить до лінивих…

Українська професійна музика є належного високого рівня

— Наскільки просто організовувати концерти з творів українських композиторів? Чи найголовнішою умовою є присутність спонсора?

— Важливі й спонсори. Є фестивалі Спілки композиторів, де все можна виконувати. Періодично оркестри звертаються з пропозиціями виконати мої твори. Але, безперечно, пробитися творам українських композиторів на концертні майданчики провідних оркестрів важко. Бо організатори досить консервативні — бояться включати до програми твори маловідомих загалу авторів. Простіше робити ставку на Баха.

— Ви вважаєте, потенціал українських композиторів не використовують сповна?

— Українська професійна музика є належного високого рівня. Вона заслуговує на те, щоб її виконували. Особливо — в інших країнах. Якщо наші твори туди потрапляють — завжди мають успіх. Але беруть їх концертні організації не дуже охоче. Бо не знають, як реагуватиме публіка. Не дуже охоче грають нові твори оркестри, бо не знають, яка буде реакція.

— Яким чином можна впливати на ситуацію?

— Спроби були. Діяв наказ Міністерства культури про те, що коли оркестр їде виступати за кордон, має виконувати і твори українських композиторів. Але згодом усе зійшло на нуль.

— Пам’ятаю, ви були на фіналі телеконкурсу «Голос. Діти». Особисто вас і вашу творчість не оминають увагою.

— До мене часом звертаються телевізійники. Може, замало, може — достатньо. Не знаю. На «Культурі» я виступав, на провідних каналах.

Про музику «під екран»

— Ваша музика звучить у більш ніж 40 фільмах і постановках. Але найвідоміша — із «Тіней забутих предків». Після того як ви погодились писати музику до фільму Сергія Параджанова, наскільки часто зустрічалися з ним?

— Упродовж усього фільму. Я періодично їздив в експедиції на тиждень-два — туди, де працювала знімальна група. У Верховині я також шукав музикантів. Мені доручили їх привезти у Київ. Із Карпат я приїхав з трембітарями й іншими музиками. Запис робили у спеціально обладнаній мікрофонами й іншою технікою кімнаті. Хоча частину записів народної музики, яка має велику фольклорну цінність, робили на Івано-Франківщині.

Для кожного фільму музику пишуть за два етапи. Перший — до пісень, танців, які знімають. Другий етап — коли відзнято фільм і змонтовано, композитор пише власну музику «під екран». Режисер каже: там треба три хвилини музичного супроводу, там — п’ять хвилин.

— Чи відразу все подобалося Параджанову?

— Були незначні доопрацювання. Загалом із Параджановим було легко працювати.

— Прем’єра «Тіней забутих предків» у 1965 році в Києві перетворилася на протест проти арештів й утисків активістів, що посміли критикувати й викривати антилюдські догми і дії радянської системи. Чи відчули ви, як композитор опальної стрічки, якесь особливе ставлення?

— Офіційні органи у музиці нічого не розуміли. Тому і їхнє ставлення до мене було ніяким. Їм більше не подобався власне фільм і Сергій Параджанов.

Соломія Крушельницька направила на той шлях

— Ви родом зі Львова. Ваша рідна бабуся і Соломія Крушельницька були сестрами. У 1947 році ваших батьків (до слова, вони свого часу отримали освіту у Віденському університеті) разом iз вами вислали до Сибіру, дозволили повернутися лише після смерті Сталіна. Чому репресували?

— Мені було 9-10 років, я не розумів, чому нас вислали зі Львова. Ніхто не розумів. Висилали, кого хотіли. Не було якихось певних критеріїв: і патріоти Радянського Союзу, і байдужі могли туди попасти.

— Це було якось пов’язано з тим, що ваш старший брат брав участь у Другій світовій війні в рядах дивізії «Галичина» (принаймні так написано у Вікіпедії)?

— Ні, мій брат не був у дивізії «Галичина». Поїхав на Захід наприкінці війни, потрапив в американську окупаційну зону і уже звідти поїхав в Австралію.

— Що найбільше запам’яталося із сибірського періоду?

— Перше — надскладною була поїздка туди у вагонах для худоби. Їхало нас у такому, певно, чоловік сорок чи й більше. Везли, по-моєму, десь 20 днів.

Тих, кого вважали більш небезпечними, арештували, етапували на лісоповал, на Колиму і ще далі. Нам було легше, бо вивезли нас у шахтарське містечко. І там ми повинні були собі давати раду. Спочатку жили у бараці, в одній кімнаті — дві сім’ї, шестеро чи семеро осіб. Батькам треба було знаходити роботу, це було важко. Тому що фактично ми не розуміли, не знали російської мови. Не могли працювати, скажімо, учителями. Їх не допускали до ідеологічних робіт. Батько спочатку працював нічним сторожем на цегляному заводі, потім касиром у бані. Потім з тої праці вдалося винайняти квартиру.

Я фактично там був сiм років, закінчив школу. Коли температура була мінус 50, ми були дуже раді, бо звучала сирена — і можна було не йти на навчання. До школи було добиратися неблизько. Я виходив дуже рано, фактично ще затемна. Попутчиків не мав. Можна було йти лише вузькою протоптаною доріжкою, ступав трохи зліва — і відразу провалювався у сніг десь по пояс. Років за два призвичаїлися до умов Сибіру.

— Коли вам було сім років, вашим батькам Соломія Крушельницька порадила професійно навчати вас музики. У Сибіру ви не займалися музикою?

— Я й до семи років грав. У 1945 році Соломія Крушельницька, виявивши у мене ідеальний слух, порадила віддати мене у спеціальну музичну школу-десятилітку. Власне вона направила на той шлях. Я вчився два роки і частину третього класу. Мав гарних учителів, гарно вчився, до мене гарно ставилися.

У Сибіру я ходив у звичайну середню школу і музичну семирічну. Там були добрі вчителі, із засланих: скрипаль зі Львова, піаністка з Москви.

— Якою згадуєте Соломію Крушельницьку?

— Ми досить часто зустрічалися, бо були близькі сім’ї. Я ходив додому до сестри своєї бабці, її домашні називали тьотя Люня, потім на її концерти у консерваторії. Згодом Соломія Крушельницька уже не могла нікуди поїхати, бо у неї була ламкість кісток. Вона часто ламала ноги і потім лікувалася. Були періоди, коли змушена була з палицею ходити, з нею і на концертах виступала.

— У будинку-музеї Соломії Крушельницької у Львові часто буваєте?

— Я часто там буваю. Мене запрошують на урочистості.

— Вам вдалося реалізувати задум відтворити історію життя Соломії Крушельницької у балеті.

— Я написав балет «Повернення Баттерфляй» на основі творів Пуччіні, партій, які співала Соломія Крушельницька, і своєї музики. Він успішно йде на сцені Львівського театру опери і балету, який носить ім’я геніальної співачки. Нагадаю, коли Пуччіні представив вперше публіці свою оперу «Мадам Баттерфляй» з головною героїнею — Чіо-Чіо-сан, натовп освистав композитора. Будучи в повному розпачі, він згадав про знайому добре відому італійській публіці талановиту співачку Соломію Крушельницьку і вирішив здійснити другу спробу постановки опери з нею в головній ролі. І тріумфу було досягнуто. Публіка привітала Пуччіні і як переможця винесла його на руках зі сцени. Це одна сюжетна лінія балету «Повернення Баттерфляй».

Інша — взаємини з учителем танців сестри Соломії — Нусі, яка приїхала з Галичини вчитися співу в Італію. Соломія, кредо життя якої було служіння тільки мистецтву, не може зрозуміти сестри, в якої також прекрасний голос і можливі великі творчі перспективи. В пориві гніву вона забороняє Нусі бачитися з коханим, в якого, виявляється, є дружина і діти. Нуся усе це тяжко переживає. Соломія згадує свій шлях у мистецтво.

БЕТХОВЕН ПИСАВ НА ЗАМОВЛЕННЯ

— Ви певний час працювали у США, з 1996 року — в Австралії. Були художнім керівником Національної опери в Києві. Чи лишається для вас Львів найкомфортнішим містом?

— Композитор не має прив’язуватися до місця, повинен уміти творити всюди: коли є пропозиція чи замовлення.

— Чи не заважає творити замовлення?

— Бетховен фактично все писав на замовлення. Інакше не було б «Аппассіонати» й інших його сонат. Або Чайковський — він взагалі ніде не працював. Але він мав меценатку, яка йому все оплачувала упродовж усього життя, — Надію Фон Мекк. В Україні не складається з меценатством, бо немає відповідного закону. Мені пощастило з допомогою мецената поставити «Мойсея» за твором Івана Франка. Директор Львівської опери звернувся до Папи Римського Іоана Павла ІІ і він відреагував на прохання, виділив на постановку опери певну суму грошей.

— Будемо сподіватися, що буде краще. Ви оптиміст чи песиміст?

— Боюсь, що песиміст.

— Ви ще продовжуєте працювати над проектом «Три «С»?

— Фактично він для мене уже закінчений, я його уже підготував. Концерт звучатиме в різних містах України. Олександр Пірієв тепер працюватиме з іншими композиторами на букву «С»: із Станковичем і Сільвестровим.

— Знаю, що не говорите про нереалізовані плани. Але працюєте над чимось новим?

— Так.