Глянь у «Дзеркало»

Театр української традиції «Дзеркало», що розташований у Києві у приміщенні культурно-просвітницького центру Дніпровського району, відзначив недавно відразу кілька ювілеїв.

Років із 30 тому (може, й більше!) цей мистецький заклад з’явився на світ Божий. Десять років тому, помандрувавши по світах, зокрема й у Кракові, «Дзеркало» кинуло якір на дарницькій околиці. Тут, у місцині, яку кияни йменують «селищем ДВРЗ», на вулиці Алма-Атинській, театр і вкоренився.

І, нарешті, так само 10 років минуло відтоді, коли веселий водевіль «У Києві на Подолі, або Ґдє ві сохнітє бєльйо?» вперше був представлений вимогливій столичній публіці. Спочатку на сцені театру «Колесо». Потім твір, авторство якого частково приписують М. Янчукові (водевіль «По ярмарку»), перебрався й на лівий берег.

Нині водевіль ставлять і там, і там. Причому художній керівник «Дзеркала», заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк, який, по суті, й написав п’єсу «за мотивом», вважає, що таке роздільне її виконання у двох театрах пішло його дітищу лише на користь.

Так сталося, я подивився цей справді життєрадісний і надзвичайно важливий з ідеологічних міркувань спектакль, так би мовити, у два раунди. Спочатку разом із учнями однієї зi шкіл Дніпровського району. (Коли, злякавшись далеких відстаней, я явився до театру дещо зарання, актори ще завершували «адаптацію» деяких сцен п’єси для підлітків). Удруге — власне на відзначенні вказаних вище ювілеїв. Тут пересипані соковитими подільськими жартами перипетії водевілю раз у раз переривалися показом відеофрагментів з історії театру. Це майже не заважало сприймати сюжет — гранично простий, але, повторюю, ідеологічно виважений.

Дві сім’ї сусідують на київському Подолі — українська і єврейська. «Ґдє ві сохнітє бєльйо» — це як пароль. Власне, перша сцена — Рахілька (актриса Ліана Книгницька-Марковська) розвішує щойно випрані простирадла й наволочки. А Богдан (Іван Коваленко) — тут як тут! Хоча ні, розпочав виставу все-таки пан Гоп-з-точилом (сам Володимир Петранюк). У випадку зі школярами це вилилося в цікаву, повчальну і, мабуть, потрібну прелюдію. Під час відзначення ювілеїв — вочевидь, за браком часу — цей своєрідний ведучий обмежувався короткими ремарками.

Події, втім, розгортаються досить динамічно. Поява дільничного Собачка (Олег Романченко), котрий, забігаючи наперед, не раз засинає, прокидається, бере вельми активну участь у всіх «розборах». Потім з ярмарку повертаються друзі — Хаїм (Дмитро Сторчоус) і Хома (Олександр Мамон). З ними виникає ще один «персонаж» — коза — такий собі чоботарський її варіант із насадженим на лапу жіночим черевичком і рогатим молотком замість голови, що можна вважати режисерською знахідкою. Ця кізка мовчить, але навколо неї і її мотузки без перебільшень киплять шекспірівські пристрасті. Нарешті, кілька разів не просто посварившись, а розплювавшись, сусіди доходять згоди. І вже не розбереш: це плата за товар чи посаг; мова про тварину, яку так часто ставлять за приклад рабини, чи про Рахільку... Зрозуміло одне: останню сватають за Богдана, і згода жіночої половини — Сари (Анна Коваленко) і Параски (Людмила Зінченко) перетворюється на формальність. Досить веселу й дотепну, треба сказати.

Ось такий водевіль. Ризикну назвати його візитною карткою «Дзеркала». І чому б його не повезти містами та містечками «єдиної країни», демонструючи людяність, доброзичливість і взаємну приязнь людей, в Україні сущих. Незалежно від їхньої національної та етнічної належності. Гадаю, що не тільки в Ізраїлі, а й у Європі, куди ми прагнемо, зокрема й у культурно-мистецькому сенсі, цю річ зрозуміють. Тож нехай на запитання: «Ґдє ві сохнітє бєльйо?» лунають назви багатьох-багатьох населених пунктів України і Європи, а от весла кораблеві на ім’я «Дзеркало» сушити, мабуть, не доведеться.