Олександр Абраменко: Кожен іде туди, де йому краще

Місто корабелів добре відоме не тільки своїми «літніми» спортивними зірками — стрибуном з трампліна Іллєю Квашею та фехтувальницею Ольгою Харлан. Мешкає в Миколаєві й пара відомих в Україні «зимовиків». У 2011 році миколаївська фристайлістка Ольга Волкова стала першою українкою, котрій вдалося стати призеркою планетарного форуму. А через п’ять років її чоловік — Олександр Абраменко — вперше в історії вітчизняного фристайлу виграв «малий кришталевий глобус» Кубка світу. «Досягнення Ольги мене підбадьорюють і спонукають досягати вищих результатів», — каже в розмові з кореспондентом «УМ» лідер чоловічої збірної лижних акробатів, який, до слова, довгих 11 років ішов до перемоги в загальному заліку Кубка світу.

«Для нас дальні переїзди — звична справа»

— Здавалося, що після успішно завершеного сезону ви мали б бути у відпустці, а опинилися в Мінську на тренувальному зборі...

— Через скасування заключного етапу Кубка світу в Іспанії нинішній сезон виявився дещо коротшим, тому аби не закінчувати його зовсім рано й щоб перерва між кінцівкою цього й початком наступного не була занадто довгою, вирішили поїхати-пострибати до Білорусі на воду, повиправляти деякі недоліки.

— У наших північних сусідів у ще не надто теплу пору є можливість тренуватися на воді?

— У Раубичах у них стоїть зимовий схил, а минулого року в експлуатацію вони здали перший у світі критий комплекс для стрибків на воду з можливістю цілорічного тренування.

— Примітно, що Раубичі стали для вас неймовірно успішним місцем. Тут ви виграли першу медаль Кубка світу, здобули перше в цьому турнірі «золото» й ось нещодавно отримали кришталевий глобус за перемогу в загальному заліку КС. Для себе ви вже зрозуміли, з чим пов’язана така закономірність?

— Не думаю, що в цьому питанні потрібно шукати якусь логіку. Як на мене, це просто збіг, адже і на інших етапах — у США, Китаї — я демонструю хороші результати.

— Як сказали в федерації, до Мінська на тренувальний збір ви їздили на своєму автомобілі. Із півдня України до столиці Білорусі — не близька дорога. Чи не виснажливими видаються такі переїзди?

— Навпаки, на машині — зручно. І 1000 км — це не так уже й багато. Коли везеш із собою чималу кількість речей — екіпіровку, лижі, тягнути це все на потягах не дуже зручно. Із Миколаєва — до Києва, потім майже цілий день чекати пересадку на потяг до Мінська... Для мене зручніше машиною, особливо, якщо є така можливість.

— І ніякої втоми від такої тривалої подорожі?

— Влітку на збір до Швейцарії ми їздимо на автобусі федерації. А це близько 2000 км. Тому, в принципі, до дальніх переїздів ми звикли. Звична справа.

— Чув, що ви — фанат автозвуку.

— Кожен вибирає те, що йому потрібно. Мені подобається чистий якісний звук. Тому я обираю аудіокомпоненти не для змагань, адже таку музику слухати просто неможливо. Власне,у мене щось середнє — між якістю і гучністю.

n А якій музиці віддаєте перевагу?

— Будь-який трек, який викликає емоції чи, навпаки, дозволяє заспокоїтися. Загалом, віддаю перевагу композиціям з оригінальним аранжуванням. Подобається мені також Deep House, реп.

— Олександре, ви неодноразово були у Білорусі й, мабуть, можете сказати, за рахунок чого нашим сусідам удається переманювати до себе провідних українських фристайлістів, як-то Антон Кушнір чи Алла Цупер?

— Вважаю, що кожен їде туди, де йому краще — в плані тренувальних умов, фінансового забезпечення. А Білорусь, перш за все, має чудові можливості для підготовки фристайлістів. В Україні ж, через недостатнє фінансування, кількість зборів обмежена. А хочеться тренуватися якісно, без утисків. Привабливіша у наших сусідів і матеріальна сторона питання. У нас, на жаль, спортсмени — це бідні люди.

— І все ж уваги до вашої персони в Україні стало більше?!

— Однозначно. Приємно, коли люди цікавляться нашим видом спорту, радіють нашим здобуткам.

«Задоволення приносить здатність подолати страх»

— Миколаїв важко назвати зимовим центром. Як вийшло, що в цьому південному місті ви стали на лижі?

— Тут, у Миколаєві, було збудовано перший водний трамплін для фристайлу.

Не було б його, я б навіть не знав, що є такий вид. На півдні й справді зимовим спортом майже не займаються. У Миколаєві, окрім фристайлу, нічого для «зимовиків» більше й немає.

— Цікаво дізнатися, якими якостями повинен володіти майбутній фристайліст, аби досягти пристойних результатів на своїй ниві?

— Мені здається, що головним у цьому плані має бути тяжіння до екстремального. У нашій справі завжди є ризик травмуватися, майже постійно присутній страх. Моменти ж, коли долаються подібні відчуття, приносять задоволення. Якщо людина має тягу до таких ось емоційних переживань, вона може спробувати себе у фристайлі.

— Можливо, для новачків існують якісь уроки з «управлінням страхом»?

— Ніхто не вчить людину опановувати подібного роду відчуття. Власне з часом, у міру своєї тренованості, спортсменові вдається справлятися з цими емоціями. Однак страх присутній завжди. Із ростом професіоналізму, коли окремі елементи вже відточені до автоматизму, на деякі речі просто не звертаєш уваги. Нервувати доводиться лише в «позаштатних умовах» — під час поганих погодних умов чи коли вивчаєш нові елементи. Власне приборкувати страх вчишся самостійно, тому що ніхто не може тобі розповісти, як не боятися. Ти або боїшся, або долаєш свій страх. Інакше не буває.

— А що найстрашніше у лижній акробатиці?

— Улітку страшно їхати на лижах по синтетиці, оскільки це не природно. Лижі на такому покритті поводяться своєрідно, й ти переживаєш, аби лижа не пішла вбік, не «кантонулася», й ти не впав. А взимку страх з’являється тоді, коли різко змінюється погода. Для кожного стрибка підбирається певна швидкість. Зміна цього показника всього лише на дві одиниці відчутно впливає на якість стрибка. Коли ж швидкісні відхилення сягають п’яти кілометрів за годину — серйозно зростає небезпека отримати травму. Приміром, узимку трампліни стоять так, що між ним і схилом приземлення є рівний майданчик — так званий перегин. Якщо забракне швидкості, можна просто опинитися на цій рівнинній ділянці. А це, без сумніву, небезпечно. В іншому разі — коли виникає перебір зі швидкістю — виникає варіант iз приземленням не на ноги, а на шию. Ось в цьому і полягає страх.

«Ризик — справа благородна, але й травму отримати також ніхто не хоче»

— А коли йдеться про ризик, коли він виправданий?

— Найчастіше ризикувати доводиться саме в умовах несприятливої погоди, коли треба вирішувати: впораєшся ти зі складним стрибком чи ні. Ризик — справа благородна, проте й отримати травму також ніхто не хоче. Водночас на змаганнях я завжди виконую свої складні елементи. Навіть якщо є можливість потрапити до фіналу, зробивши легший стрибок, я відхиляю такий варіант. Вважаю, що, в принципі, помилитися можна на будь-якому стрибку, але, зробивши ставку на складність, отримуєш високу оцінку й без питань потрапляєш до фіналу чи займаєш призове місце.

— Кажуть, що з віком людина стає обачнішою. Ви можете це підтвердити?

— Так, в дитинстві ти не зовсім розумієш, до яких наслідків може призвести неправильно виконаний стрибок. У цьому віці часто ти просто робиш те, що тобі кажуть, не аналізуючи подальші події. Але, коли дорослішаєш, ти вже знаєш, що можна і упасти боляче, і травмуватися серйозно. Відтак до тренувань і змагань уже підходиш iз більшою відповідальністю.

— Одним з основних атрибутів успіху ви неодноразово називали везіння. Наскільки велике воно має значення у лижній акробатиці?

— Точне процентне співвідношення майстерності та везіння сказати не можу.

Але, якщо взяти до уваги той факт, що участь у змаганнях бере 35 спортсменів, а погодні умови можуть змінюватися впродовж 10 хвилин, то, скажімо, на розминці ти стрибав з однієї точки, а коли настав час для твого підходу — змінилися вітер, температура, — скорегувалася, іншими словами, швидкість розгону. У цьому, власне, і полягає везіння. Іще багато що залежиться від професіоналізму тренера, який слідкує за показниками, що визначають нашу швидкість. Його майстерність стає визначальною в тому, чи зможе спортсмен швидко адаптуватися до зміни погодних умов. Утім, загалом, наш результат — це плід роботи самого спортсмена та тренерського штабу, де хтось підказує твою амплітуду в повітрі, хтось вимірює швидкість.