Важкi думи «Санчеса».
— Андрію, кажуть «від тюрми та від суми не зарікайся». Але для тебе ув’язнення стало чимось фатальним?
— Практично ні. Я потрапив за ґрати уже сформованою людиною з власними поглядами і цінностями, тому світогляд і ставлення до життя не змінилися. Ця справа тягнеться уже 8 років, протягом яких робиться все, щоб мене закрити. Якщо чесно, то я у вересні перед засіданням навіть віддав батьку телефон і всі свої речі. Передчував, що може бути вирок, пов’язаний із реальним терміном. Я просто бачив настрій судді Курбатової, яка протягом усіх засідань не брала до уваги жодних свідчень із боку мого захисту і навіть відмовилася заслухати єдиного свідка, який підтверджував мою невинуватість. Більше того, вона вилучила зi справи документи, які свідчили на мою користь. І коли на апеляційному суді мій адвокат почав посилатися на сторінки справи, з’ясувалося, що їх там уже немає. Куди вони зникли, ніхто не знав. А пізніше з’ясувалося, що суддя Курбатова самовільно вилучила їх і передала в прокуратуру, вирішивши, що вони у справі зайві.
— А чим вона аргументувала рішення?
— Головна причина ув’язнення — так зване порушення підписки про невиїзд, оскільки я поїхав добровольцем у зону АТО. Хоча я, коли мене мобілізували, надав суду всі документи, що я волонтер і їжджу в зону АТО, а пізніше — що я військовослужбовець. Що найцікавіше: Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий у 2012 році, під «підпискою про невиїзд» передбачає заборону залишати межі країни, а згідно з КПК 1960-го, який існував до цього, пересування дозволяється лише в межах міста, де я зареєстрований. Моя справа починалася 8 років тому, коли діяв КПК 1960 року, тому суддя Курбатова дуже цікаво взялася лавірувати між цими двома КПК: коли їй було вигідно, вона використовувала редакцію 1960-го року, а коли ні — 2012-го. Тут узагалі щось важко зрозуміти, бо справа починалася 8 років тому за КПК 1960-го, який уже чотири роки як теоретично не діє.
— А суддя Курбатова коли перейняла справу?
— Два роки тому. Власне, до неї справа повернулася з апеляції, де попередня суддя Старинчук присудила мені два роки умовно, оскільки 121-шу статтю («завдання тяжких тілесних ушкоджень». — Авт.) вона відкинула, бо не побачила для цього підстав. Перший апеляційний суд повернув справу, щоб усунути деякі процесуальні неузгодження, не більше. Але в наших законах є багато шпарин, якими можна скористатися, тож суддя Курбатова провернула все так, щоб призначити нове судове розслідування і дати мені вирок.
— Я бачу, суддя Курбатова — дуже цікава особа.
— У мене іноді навіть не повертається язик назвати її суддею. Для мене суддя — це передусім людина високих моральних принципів. На жаль, багато хто, вдягнувши мантію, як Курбатова, не цурається виконувати політичні замовлення. Той же Юра Павленко, «Хорт», якого судила теж Курбатова, — це сто процентів політичне замовлення.
Водночас до людей із кримінального світу вона дуже лояльна. Мені випало сидіти в одній камері з кримінальниками, яких теж вона судила. З’ясувалося, що Курбатова в кримінальному світі — відома особа. Мої «друзі по нещастю» не могли повірити, що вона мені дала 5 років за таку дрібницю. Характеризували її як дуже лояльну особу, яка ввічливо спілкується, завжди може піти назустріч, зменшити термін. Але, очевидно, у неї таке вибіркове правосуддя: до справжніх злочинців ставитися лояльно, а до таких, як я, — з усією суворістю закону.
— До речі, твоя справа ще не закрита. Які перспективи?
— Я думаю, що вони намагатимуться затягти справу якнайдовше, щоб ажіотаж навколо неї затих, і знову тихо і спокійно зробити те, що вони хочуть. Не знаю, правда, як це у них вийде, бо справа вже вийшла на всеукраїнський рівень. Крім того, ми з нашими адвокатами готуємо зустрічний позов на неправомірні дії судді Курбатової. Не знаю, чи був тут прямий підкуп, хоча підозри такі є, але те, що вона діяла упереджено, ми збираємося довести. Я дуже хочу, щоб відповідні органи перевірили, на якій підставі суддя Курбатова вирішила закрити мене на 5 років і дати її діям правову оцінку.
— А ти тим часом узявся читати курс лекцій, як вижити за ґратами.
— Я б не сказав, що це якісь лекції. Просто хочеться розповісти хлопцям, як правильно поводитися, якщо раптом опинишся там. Як спілкуватися з ув’язненими, з охороною. Це — зовсім інший світ, зi своїми внутрішніми законами та розпорядками. Як і війна, до речі. Це — паралельний світ.
— І що ж це за світ?
— Двома словами це не опишеш, там є багато нюансів. Але головне правило, яке там діє бозна з яких часів: «Не вір. Не бійся. Не проси». Це справді так. Вірити там не можна нікому. І боятися нікого не варто. І на допомогу сподіватися не випадає — тут розраховувати можна лише на себе.
— Після звільнення ти повернувся до війська. Як тебе там зустріли?
— Ніяк. Близькі, рідні, друзі, які вболівали, ті зраділи. Хоча багато хто з моїх побратимів уже встиг піти на дембель. А командування практично ніяк не відреагувало. У мене навіть склалося враження, що вони були б раді, якби я не повернувся. Але це людський фактор.
— А чому? Надто активних і правдолюбців не люблять?
— І це також. А крім того, вони знали, де я перебуваю. Але ніхто не вникав в обставини. Сприйняли все буквально: раз у СІЗО, значить злочинець. А це — пляма на їхньому мундирі, якої треба позбутися.
— Що зараз відбувається на «передку»? Що там узагалі відбувається? Чи це війна, чи просто утримування на передовій найбільш буйних, щоб не заважали тут, чи бізнес на крові?
— І те, і друге, і третє. Там дуже багато аспектів, у яких важко розібратися. Якщо це війна — то це позиційна війна, яка чомусь називається Антитерористичною операцією. Якщо це АТО, тоді чому мобілізовують людей, чому в ній беруть участь ЗСУ? Багато запитань, мало відповідей. Але щодня на Дніпропетровськ ідуть борти з 200-ми, з 300-ми. Люди гинуть, людей калічать, хоча ЗМІ на цьому вже практично не акцентують увагу, бо звикли. Війна, смерть — нічого нового.
Багато добровольців першої хвилі, які кинулися захищати Україну, зараз демобілізувалися і на контракт іти не збираються. Зараз уже не та війна, яка була в 2014 році, коли ми розуміли, що ми робимо і для чого. Тоді ми їхали захищати Україну і відвойовувати територію. А зараз люди просто сидять в окопах, чекають свою кулю і свій снаряд, бо наступати заборонено.
— Але ти повернувся?
— Так. Бо термін моєї служби не закінчений і я ще маю сподівання бути корисним в армії. Війна ж триває, і сепаратисти не гребують і «градами» користуватися, і великокаліберними кулеметами. Тому там мають бути ті, хто знає, як воювати і для чого. Але не знаю, чи надовго мене вистачить, бо і я вже не розумію, що я там роблю і що відбувається навколо. Нормальні люди, патріотичні, з бойовим досвідом, виявляються зайвими і йдуть звідти.
Багато розчарованих, бо система лишилася такою ж і армія лишилася такою ж. Командування в переважній більшості служить власним інтересам, а не інтересам країни. Є, звичайно, бойові офіцери, які мають авторитет серед бійців, але вони загальної картини не міняють. А солдат як був безправним, так і лишається. Він і після демобілізації сам має бігати, збирати довідки, дізнаватися, на що він має право і що йому держава винна. Багато хто вирішує, що нерви і власна гідність дорожчі, і відмовляється від цього. Знаю не один такий випадок. Цю систему треба перебороти.
— Це якось впливає на «життя після війни»?
— Дуже. Багатьом хлопцям, які йдуть на дембель, потрібна психологічна допомога, щоб знову знайти себе у мирному житті. Багато хто просто не знає, як переключитися і що робити далі. Хтось шукає вихід в алкотерапії, хоча це шлях у нікуди. Якщо не зайнятися питанням адаптації демобілізованих бійців — психологічної реабілітації, пошуку роботи, підтримки їх на перших порах, — то вони самі починають це робити. Уже зараз починається відродження бандформувань, які спеціально шукають таких людей — iз досвідом бойових дій і соціально невлаштованих. Насправді це страшно, але мені деякі друзі казали: а куди мені йти, якщо я нічого не вмію, крім воювати? До речі, в тій же ситуації з бурштином на боці криміналітету, я впевнений, є не один учасник бойових дій. І так звані приватні армії беруть до себе таких людей. Бо держава вчасно не показала їм іншого виходу. І це може погано закінчитися, бо незареєстрованої зброї на мирній території зараз дуже багато.
— Але є ж спілки ветеранів АТО
— Є і спілки, і реабілітаційні центри. Але про них ніхто не знає. Все це якось розрізнено і ніде не афішується — ні в батальйонах, ні «на гражданці». Хлопці реально не знають, куди піти. З армії їх випровадили — ось вам гроші, ось вам УБД — і все, робіть, що хочете. Бійці не проходять ні психологічної реабілітації, ні соціальної. Добре, якщо цим займуться друзі чи волонтери. Але держава від цього абстрагувалася.
«Крім бійців, які потребують реабілітації, є ще місцеве населення в зоні АТО, діти, які там живуть і навчаються»
— Ти сам зайнявся арт-терапією, допомагаючи іншим подолати посттравматичний синдром. Звідки виникла ідея саме такої психологічної реабілітації бійців?
— Коли я звільнився, мені в перші дні було не по собі. Насправді це великий стрес: учора ще було СІЗО, а сьогодні — свобода, це треба пережити і ввійти в курс справи, що відбувається. До речі, так само почуваються й ті, хто повертається з війни. Друзі з Дніпропетровська помітили в мені ці зміни і запропонували піти в майстерню гончара, поліпити з глини. І я відчув, що це мені допомогло: ми сиділи, спілкувалися, я заспокоївся, розслабився, у мене піднявся настрій. Я зліпив тоді дві чашки, розмалював їх у патріотичні кольори і виставив в інтернет показати, що вийшло. І друзі несподівано бурхливо відреагували на це, навіть запропонували купити. Так виникла ідея організувати інтернет-аукціон, щоб зібрати кошти на лікування бійців АТО. Буквально днями ми перерахували кошти пораненому бійцю Роману Кубишкіну.
— На аукціоні були тільки твої речі?
— Не тільки. Я після того випадку запросив до того гончара своїх побратимів із 93-ї бригади, яких щойно вивели з Пісків. Спочатку вони не хотіли, я ледь не силою їх затягнув. Нас було десять бійців, і Сергій усіх розсадив за гончарні круги, дав роботу. І я побачив, як змінився настрій у хлопців: вони приїхали злі, сумні, а за годину в них очі посвітліли, почали жартувати. Сергій із дружиною нам iще солодкий стіл організували. І всі дякували щиро. І ці речі, які ми наліпили, я за згодою хлопців теж виставив на аукціон. Потім до цієї справи підключилися ще київські художники, які принесли свої твори. А далі ми з друзями попросили Сергія зробити такий майстер-клас у Києві. Все виникло спонтанно, але вийшло дуже гарно.
— Це може перейти в довгострокову програму?
— Воно вже переходить. Реабілітаційний центр у Києві, де ми проводили майстер-клас, загорівся бажанням придбати гончарний круг і включити арт-терапію гончарством у програму реабілітації бійців. Цією ж ідеєю зацікавилися і в Дніпропетровську. Пішла така хвиля.
— Ти сам сказав, що рано чи пізно теж підеш з армії. Є якісь плани на подальше життя?
— Планів багато. Хочу більше займатися соціальними проектами, волонтерством. Адже, крім бійців, які потребують реабілітації, є ще місцеве населення в зоні АТО, діти, які там живуть і навчаються. Їм теж треба допомагати. Напрямів — море, роботи — непочатий край, хоча волонтерів стає все менше й менше — багато хто стомився, багато кому це набридло, а іншим просто не вистачає часу і коштів, бо треба дбати про свої родини.
— У тебе є однодумці?
— Насправді є багато активних і розумних людей, які демобілізувалися і не взялися за пляшку, а, як і я, шукають можливості допомогти іншим. Зараз я шукаю таких людей, ми обмінюємося контактами, ідеями. Майбутнє за цим. Бо від держави очікувати на допомогу не випадає. Її не було ні в 2014 році, коли бійці на «передку» ходили в лахмітті, ні зараз. Тобто оснащення покращилося, але байдужість лишилася. Наші політики нічому не вчаться.
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
