Львів’яни forever

Перше фото датоване 1844 роком — доктор права Клемент Рутовський: через чотири роки, під час «Весни Народів», його оберуть бурґомістром Львова. Також правник Флоріан Земялковський, ув’язнений після антиросійського повстання 1863-го; 1870-го буде обраний першим — по запровадженні міського самоврядування — президентом Львова. Політична еліта Львова сягала далеко за межі Галичини. Граф Агенор Голуховський зазнімкований, вірогідно, у рік відходу (1875): вже був і бурґомістром, і віце-губернатором Львова, й навіть вісім років — міністром внутрішніх справ Австро-Угорщини. Юліан Романчук, віце-президент Австрійського парламенту напередодні Першої світової. А ось одна з небагатьох у книжці жанрових світлин: сімейний пікнік у Карпатах, де центральною фігурою є професор Львівського університету Станіслав Гломбінський, згодом багаторічний сенатор Речі Посполитої та міністр закордонних справ.

Усі вони мали різні політико-суспільні погляди, але всіх єднав львівський патріотизм — навіть Теофіла Меруновича, багаторічного депутата (посла) Австро-Угорського парламенту, де «займав крайню антисемітську та антиукраїнську позицію»; яскравого публіциста, що через 20 років після знімкування (1873) очолить Товариство польських журналістів у Львові. Є тут, звичайно, і більш відомі постаті, як-от Михайло Грушевський на світлині модного на початку ХХ століття фотографа Едварда Тшемеського, де історик — не патріарх зі стогривневої купюри, а чоловік на піку здійснення бажань із молодим поглядом проникливого аналітика.

Мало знаємо про наукову еліту. Ось Адольф Бек, один з основоположників електроенцефалографії, тричі номінувався на Нобелівську премію з фізіології (1905, 1908, 1911). Два роки тому вийшла книжка про нього: Оксана Заячківська, «Світ Адольфа Бека очима Генріка Бека: цілком неофіційно» (Л.: БаК, 2013). Або професор історії медицини Кароль Зємбіцький, що лишив по собі, зокрема, історичні розвідки з діагностування хвороб та причин смерті Наполеона ІІІ, Яна ІІІ Собеського, Яреми Вишневецького, Барбари Радзивіл.

Не обійдено увагою відомих львівських спортовців: Мирослав Турко, нападник передвоєнного віденського «Рапіду», а згодом, зі створенням у Львові команди СКА — там; Василь Турянчик у складі того ж СКА, пізніше багаторічний капітан київського «Динамо»; уродженець Маріуполя, а пізніше львів’янин Віктор Чукарін, дворазовий олімпійський чемпіон з гімнастики (1952, 1956); триразовий чемпіон СРСР з шахів Леонід Штейн. Нарешті, Олександр Волков, директор заводу «Сільмаш», який створив однойменну команду, котра з 1963-го зветься «Карпати».

Звичайно, найбільше у книжці тих, хто завжди на гребені публічності, — митців. Знімок Яна Матейка: перебуваючи 1880-го у Львові, цісар Франц Йосиф відвідав нову будівлю Львівської політехніки і замовив художнику 11 картин з теми «Технічний прогрес». Фото рисувальника Наполеона Орди, котрий у 65 років здійснив мандрівку Польщею, Бєларуссю та Україною (як колись Шевченко) і залишив по собі безліч мистецько-туристичних свідчень. Торік, до речі, вийшла книжка «Наполеон Орда і Україна» (К.: Оранта Арт Бук).

Також минулого року з’явилася монографія Романа Яціва «Роберт Лісовський 1893—1982: Дух лінії» (Л.: Апріорі). У «Львові на фотографії-3» Р. Лісовський зазнімкований 1923-го, коли вже був активним суб’єктом львівського мистецького життя; й не тільки львівського — переміг у конкурсі логотипів для авіакомпанії «Люфтґанза», котрий красується на фюзеляжах німецьких літаків донині. Є у книжці і фото Василя Кричевськго, що від 1943-го мешкав у Львові і звідти емігрував до Венесуели. Із сумом прокоментовано колективну світлину, де бачимо архітектора Івана Левитського, котрому «завдячуємо існуванням сучасного Львова, який знаємо, — найкращі, найважливіші будівлі його авторства… В наш час ім’я видатного Львів’янина знайоме вузькому колу фахівців, а на його честь названа одна з найменших львівських вулиць».

Значною мірою галерея львівської еліти є мартирологом: знищені окупантами. Уже третя світлина книжки — генерал Зиґмунд Падлевський, зазнімкований 1862-го: через рік по придушенні польського повстання, розстріляний росіянами. Ця фотокартка продавалася в центрі Львова. Далі: поет Василь Бобинський, доброволець УСС, 1920-го став комуністом. Сфотографований 1930-го, коли емігрував до СРСР: через три роки після знімка — арешт, концтабір, лісоповал, розстріл. Кирило Студинський, професор української словесності у Львівському університеті (а до того викладав у Ягеллонському університеті Кракова) — володів шістьма стародавніми та десятком сучасних мов. 1939-го навіть обраний депутатом Верховної Ради УРСР та 1941-го заарештований і вивезений невідомо куди, де безслідно зник.

Славетні львівські кондитери міжвоєнних часів Людвік та Владислав Залевські: батько не пережив конфіскації бізнесу 1940-го, інфаркт; сина відправили в табори. Фотограф Адам Сенкевич, ініціатор побудови карпатських притулків для туристів, 1941-го розстріляний на Лонцького. Михайло Таранько, який зорганізував у 1930-ті роки видавництво «Світ дитини» — такий собі прототип «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги», де ілюстраторами були найкращі графіки (Микола Бутович, Павло Ковжун та Олена Кульчицька); в 1950-х заарештований та загинув у в’язниці. Та й не тільки славетних нищили росіяни. Ось вродлива двадцятисемирічна жінка, педіатр — а коли їй буде сорок сім, її вивезуть у Кемеровську область «за содействие бандам ОУН». І так аж до Володимира Івасюка, львів’янина від 1972-го — до загибелі від рук кадебістів 1979-го.

Дослідниця фотомистецтва Єлєна Петровская значить: «Фотография рассказывает историю мертвых при их жизни» (Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002). Надто це оприявнюється у знімку Анни Пальмовської, дружини славетного живописця Олекси Новаківського, — зі старшим сином на руках, вагітна молодшим, Жданом/Олексою, про якого ми тепер знаємо, що також був/буде репресований росіянами.